Коли снага в душі й у тілі тане,

А до писання пригасає хіть,

Я чую й нині голос твій, Романе,

Дарма, що тихий, та твердий: «Пишіть!»

             Андрій Содомора, «З-під долоні»

Коли тривожно на серці, причащаюся моментами думок спогадів із минулого. Дещо з особистого. Мої батьки в 1946 році були переселені з Люблінського повіту (сім кілометрів від Сокаля) до Тернопільської області. Там я й народився. На початку 1950-х батьки повернулися на Сокальщину. Ще не доїхавши до села, дідусь Іван зліз із вантажівки  й пішов у поля. Не знаю, що він там робив, але моє дитяче серце підказувало, що він сльозами поливав грудочки землі з переораними межами. Оце згадую і ридаю гіркою сльозою пам’яті…                   

Розорані межі пам’яті почули слово – грудочка землі. В пам’яті зринула оповідь-спогад Андрія Содомори (він також народився 1 грудня) «Грудочка землі» (У кн. «Лініями долі») про незабутнього Романа Миколайовича Федоріва (1.12.1930, с. Братківці, Івано-Франківщина – 14.03.2001, Львів. Похований на Личаківському кладовищі, поле № 3 – український письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка [1995] за твір «Єрусалим на горах», головний редактор часопису «Дзвін». Депутат Верховної Ради СРСР 11–12 скликань у 1984–1991 роках).

       Прислухаюся і ніби чую бесіду пана Романа, записану Андрієм Содоморою:        «А моє поле Кам’яне…

       – Але ж те поле, Романе Миколайовичу, те Кам’яне поле, – ще давні еліни були переконані, – вчить мужности…

       Нині хіба ось так подумки поведу бесіду з Романом Федорівим. …тільки-но його зустрінув, перед зором одразу ж поставала так щедро засіяна й виплекана, дарма що поле було кам’яним, розлога літературна нива видатного прозаїка».                    

Гортаю сторінки не раз читаної книги Андрія Содомори «Лініями долі»,  а в пам’яті виринає кремезна постать людини з усмішкою на обличчі. Двічі випадково зустрів пана Романа на вулиці Князя Романа (читав усі його друки, писані мовби для мене…). Книжка «Лініями долі» – це портрети,  зігріті спогадами Андрія Содомори, а водночас – цілий  пласт історії ХХ століття в образах. Це історії людей на тлі доби комуністичної системи. Це живі історії душ, яких чутливо торкнувся митець своїм живим і чарунковим словом. І це зберегла пам’ять: «Так і в моїй пам’яті – та чи тільки у моїй? – стоїть Роман Миколайович, у вишиванці, просвітлілий, святковий, – бесідує з львівською громадою, з Україною, вказує на грудку землі, що її так обережно, наче якусь дивну, ось-ось готову злетіти птаху, тримає у своїй широкій долоні:

       – Та це ж рідна земля!..»

       Вдалину, до неба сягає думкою пан Андрій, запрошуючи й нас до праці, до розмислів, бо сам чує притишений голос Романа Федоріва, який живе у кожному слові поета, як «грудочка рідної землі»:

Коли в душі снаги все менше й в тілі,

Хоча з весною зеленіє віть, –

Ще звідси, крізь жароти й заметілі,

Я дякую за те твоє – «Пишіть!»

         Понад 20 років без Романа Федоріва… «…Мені зателефонував Іваничук і сказав: Федоріва вбив тромб.

       По якомусь часі не стало “Червоної калини”* – його дорогого дітища , і, як це в нас (чи, можливо, не тільки в нас) заведено, його поволі почали забувати…» (Михайло Слабошпицький, «З присмеркового дзеркала»).

       Не забуваймо простої істини: письменник, кожна людина живе на землі в духовному вимірі доти, доки ми читаємо його книжки, зберігаємо пам’ять про неї – бо ж саме вона, пам’ять – основа нашого розуму. Якщо він зберігає інформацію, тоді й ми живі: «Минуле не хоче вмирати. Якщо задуматися над ним,воно може пояснити і сьогоднішнє, й завтрашнє» (Михайло Слабошпицький, «Тіні в дзеркалі»)… Письменник не втомлювався творити свою книгу життя, жив Україною. Покоління приходять і відходять – слово правди, глибоке, значиме, рідною мовою повік пробуває. Саме правдою жив, творив зірне слово правди, а не позірне, писав вишукані тексти рідною мовою Роман Федорів!

       Про це – «Я словом нації служив» писав і Ігор Зіньчук… Пам´ятаймо!

https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/LiteraryStudies/JaSlovom.html

——————————

* «Коли Союз розпався… Коли розвалювалася вся система книговидання і книгорозповсюдження й кинулася в нестримний галоп інфляція, він одчайдушно взявся за підприємництво. І саме в книговиданні! Роман Миколайович відновив випуск популярного колись альманаху “Літопис Червоної калини” й оприсутнив низку популярних у західноукраїнського читача книжок, котрі були вилучені з радянських бібліотек, як небезпечні націоналістичні видання» (Михайло Слабошпицький, «З присмеркового дзеркала»).