Погода
Погода у Києві

вологість:

тиск:

вітер:

Головна\Події\Культура

Події

14.04.2017|07:59|Тетяна Кінзерська, мистецтвознавець

“…Любить врагов и ненавидящих нас”. Роздуми Тарас Шевченко у засланні: 1847 – 1857

Тарас Шевченко ще за життя був визнаний генієм. Серед ознак геніальності людини дослідники відзначають здатність у звичному бачити незвичне, чого не бачить більшість. Проте, геній може не бачити очевидного для багатьох, що може призвести до найдраматичніших наслідків.

У 1860 році  Шевченко пише  “Автобиографию”, значну  частину якої складає історія його викупу з кріпацтва. У 1832 році Шевченко, козачок П. Енгельгардта,  у Петербурзі був відданий в науку до живописця Ширяєва. В “Автобиографии”  він згадував, як під час змальовування статуй у Літньому саду  познайомився з художником І. Сошенком. “По совету Сошенка он [Шевченко - Т. К.] начал пробовать портреты с натуры акварелью. […] В 1837 году И. М. Сошенко представил его конференц-секретарю Академии художеств В. И. Григоровичу, с целию освободить его от горестного состояния. В. И. Григорович просил о нем В. А. Жуковского, а В. А. Жуковский, предварительно узнавши цену от помещика, просил К. П. Брюллова написать его, В. А. Жуковского, портрет для императорской фамилии с целью разыграть его в лотерею в царском семействе. Великий Брюллов охотно согласился. Портрет написан. В. А. Жуковский с помощью графа М. Ю. Виельгорского устроили лотерею в 2500 рублей ассигнациями, и этою ценою была куплена свобода Т. Шевченка в 1838 году, апреля 22. С того же дня начал он посещать классы Академии художеств и вскоре сделался одним из любимых учеников-товарищей великого Карла Брюллова. В 1844 году удостоился он звания свободного художника, а в 1847 году был арестован вместе с Костомаровым, Кулишем и многими другими по доносу студента Киевского университета, некоего Петрова. Без суда и следствия разослали их в разные крепости, а 30 мая того же года из каземата Третьего отделения Т. Г. Шевченко был сослан в Орскую крепость и потом в Новопетровское укрепление с строжайшим запрещением писать и рисовать. [На вироку цар Ніколай І власноруч дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати” – Т. К.] В 1858 году 22 августа по ходатайству графини Анастасии Ивановны Толстой освободили его из Новопетровского укрепления. И по ее же ходатайству всемилостивейше повелено быть ему под надзором полиции в столице и заниматься своим художеством. В 1859 году летом, после долгой и тяжелой разлуки, увидел он свою прекрасную родину, крепостных братьев, сестру и благополучно осенью возвратился в Академию художеств, где, благодаря правящим Академией, с любовью истинного художника занимается гравюрою акватинта и аквафорта”[1].                                                                                                                                                                      

Так відтворив Шевченко найважливіші події свого життя. Проте, цікавими є ще деякі збережені сучасниками факти, пов’язані з його викупом.  В. Жуковський побажав ближче познайомитися з напрямом “самоучки-маляра”, і запропонував йому описати життя художника. (У той час нерідко поміщики віддавали талановитих кріпаків на навчання до Академії художеств, та їх долі у подальшому складалися по-різному. Дехто з них одружувався й втрачав хист до малярства. А дехто - після закінчення навчання вкорочував собі віку…  Бувало ж, що талановитого кріпака вдавалося викупити.) Невідомо, наскільки Шевченко задовольнив цікавість поета, проте, з того часу В. Жуковський активно перейнявся справою його викупу[2].                                                                                       

Біограф Шевченка М. Чалий згадує ще про одну подію із його життя  цього часу, почуту від княжни  В. Рєпніної: “Какой-то генерал заказал Шевченку портрет за 50 рублей. Генералу портрет не понравился и он отказался принять его. Обиженный живописец, с досады на генерала, выкинул ему такую штуку. Узнав, что этот скупой воин аккуратно посещает одну цирюльню, предложил хозяину ея купить у него для вывески генерала с намыленной бородой. Тот согласился приобресть, почти задаром, такое пышное украшение для своего заведения. Заметив на вывеске свой портрет, генерал пришел в бешенство и тотчас перекупил его для себя; а чтобы отомстить дерзкому маляру, обратился к помещику Энгельгардту с просьбой продать ему крепостного художника, предлагая ему за него большие деньги. Энгельгардт чуть было не согласился на такую выгодную сделку, хотя и знал цель покупателя. Шевченко был в отчаянии. Но в это время Жуковский, предуведомленный о злостном намерении генерала, поторопился разыграть в лотерею свой портрет. Лотерея, по словам кн. Репниной была устроена не в 2500, а в 10,000  рублей ас. – сумма равная плате, предложенной генералом за Шевченка помещику”[3].  (В “Автобиографии” Шевченко не згадав про В. Рєпніну, яку називав своїм “ангелом-охоронцем”. Саме вона посприяла влаштуванню Шевченка на роботу до Київського університету, брала участь у розповсюдженні його творів та клопотала про звільнення із заслання.)                                                                                                                                                                     

Отже,  основні події і дійові особи, на яких Шевченко зупиняється більш детально, пов’язані з його звільненням з кріпацтва, засланням і визволенням. Згадується ним,  у зв’язку з викупом з кріпацтва,     і царська родина.  Додамо, що портрет В. Жуковського  був розіграний в ній  “при деятельном содействии Государыни Императрицы […]”[4]. М. Чалий зазначає, що “Шевченко не упомянул об этом участии царской фамилии в своей автобиографии не “из черной неблагодарности”, […] а из скромности, не считая себя вправе, без разрешения, говорить печатно о высочайших благодеяниях; в частных же разговорах он ни от кого этого не скрывал”[5].                                                                                                                                                    Проте, царська родина  у подальшій  долі Шевченка врешті-решт відіграє  роль і “меча караючого”.  Чого вартувало 24-річному кріпаку Тарасові Шевченку, готовому  до самогубства, отримати волю “з рук” катів України? Нестерпність кріпацької долі змусила його знехтувати одним із законів міжлюдських стосунків: “Бійся того, хто зробив тобі добро! Адже виявлена хоча б найменша  невдячність до “благодєтєля” може обернутися його найжорстокішою помстою!”                                     

… Вчорашній кріпак, Шевченко стає улюбленим учнем К. Брюллова,  знайомиться з “лучшими петербургскими домами ”. Художник І. Сошенко згадував: “[…] Тарас мой частенько стал разъезжать по вечерам. Он, как говорится, вошел в моду; его принимали везде как диковинку. Он стал хорошо одеваться, даже с претензией на франтовство; словом, в него вселился светский бес”[6]. Проте, у 1838 році Шевченко написав поему “Катерина”,  у 1840- му році вийшла друком перша збірка “Кобзаря”, у 1842-му - написано “Гайдамаків”, у 1844-му – “Сон” (У всякого своя доля…), і у цьому ж році вийшов перший випуск серії офортів “Живописна Україна”, яку Шевченко задумав як періодичне видання про історію, народний побут, звичаї, природу та історичні пам´ятки України.                                                                                                                                                                        

З приводу розколу свого життя на видимість і сутність Шевченко розмірковував у 1857 році: “Я хорошо знал, что живопись – моя будущая профессия, мой насущный хлеб. И вместо того, чтобы изучить ее глубокие таинства, и еще под руководством такого учителя, каков был бессмертный Брюллов, я сочинял стихи, за которые мне никто ни гроша не заплатил и которые,  наконец, лишили меня свободы и которые, несмотря на всемогущее бесчеловечное запрещение, я все-таки втихомолку кропаю. Право, странное это неугомонное призвание”.  У вишукано-розкішній робітні Брюллова, цьому академічному “святилищі”, перед ним, “как в знойной дикой степи надднепровской, … мелькали мученические тени наших бедных гетманов”, “расстилалась степь, усеянная курганами”, он “не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести”[7]. (Запис  Шевченка у “Журналі” від 1 липня 1857 року.)  Біль за долю свого народу руйнував інстинкт самозбереження Митця. У своїх творах він повставав проти зла, і тоді для нього не існували ні царі, ні царята, ні ті, хто для нього зробив добро, ні ті, хто вчиняв по відношенню до нього зло. Все його єство вібрувало в енергіях ТВОРЕННЯ СВІТУ ЗА ЗАКОНАМИ СПРАВЕДЛИВОСТІ, а за Україну свою він був готовий “прокляcти самого Бога”:                                                                                                                                                               

“[…] аж ось і сам, / Високий, сердитий, / Виступає; обок його / Цариця небога, / Мов опеньок засушений, / Тонка, довгонога, / Та ще на лихо, сердешне, / Хита головою. / Так оце-то та богиня! / Лишенько з тобою. / А я, дурний, не бачивши / Тебе, цяце, й разу, / Та й повірив  т у п о р и л и м / Твоїм віршомазам. / Ото дурний! а ще й битий! / На квиток повірив / Москалеві. От і читай, / І йми ти їм віри!”[8]                                                                                                                                                                            

1847 рік – Шевченкові  33. За клопотанням В. Рєпніної його було призначено учителем рисування у Київському університеті. “[…] и в тот самый день, когда пришло определение, меня арестовали и отвезли в Петербург 22 апреля (день для меня чрезвычайно памятный), а 30 мая мне прочитали конфирмацию, и я был уже не учитель Киевского университета, а рядовой солдат Оренбургского линейного гарнизона!”[9] – напише Шевченко у листі до          В. Рєпніної 24 жовтня 1847 року з Орської кріпості.                                                                                                                                                                                 

У листах поета із заслання -  ноти упокорення перед випробуваннями долі. “Что делать, так угодно богу. Видно, я мало терпел в моей жизни. И правда, что прежние мои страдания в сравнении с настоящими были детские слезы; горько, невыносимо горько! И при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем) […]”[10].  Одночасно поета не полишає почуття несправедливості такого безжального покараняя, про що він пише у листі до  М. Лазаревського від 20 грудня 1847 року з Орської кріпості:  “Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що”[11]. Почуття самоти й безвиході, що межувало з відчаєм, спалювало душу поета, і він, безмежно вдячний своїм друзям за підтримку, нерідко починав  листа  до кожного з них зверненням: “Друже мій єдиний”.                                                                                                                                                              

Вплив  середовища  (казарми, солдати, пияцтво, бездуховність, приниження, бруд…) проникав у душу Шевченка немов іржа. Та він  оберігав свій внутрішній світ від руйнівного впливу оточення, пильнував за своїм душевним станом й всіляко пручався саморуйнації… “Странно! Прежде, бывало, я смотрел на природу одушевленну и неодушевленную как на совершеннейшую картину, а теперь как будто глаза переменились: ни линии, ни красок, ничего не вижу. Неужели это чувство прекрасного утрачено навеки? А я так  дорожил им! Так лелеял его! Нет, я, должно быть, тяжко согрешил перед богом, коли так страшно караюсь! - пише Шевченко у листі до В. Рєпніної у 1848 році з Орської кріпості.  – Молитеся, молитеся, молитва ваша угодна богу. Она меня оградит от этого страшного бесчувствия, которое уже начинает проникать в мою расслабленную душу”[12].                                                                    

Поет починає усвідомлювати, що за офіційним вироком прихована якась інша причина його покарання … На початку 1850 року він наважується звернутися до В. Жуковського з проханням виклопотати йому дозвіл малювати. “Я три года крепился, не осмеливался вас  беспокоить; но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой.  Я писал еще в первый год моего изгнания  Карлу Павловичу Брюллову, и никакого результата; бедный он, великий человек! При всей своей великости, самой малости не хочет сделать; говорю – не хочет, потому что он может; позволяю себе думать – и первое добро (написание вашего портрета) было сделано случайно. (Простите мне подобное нарекание на великого человека. Печально, что с великим гением не соединена великая разумная добродетель).  Был я по долгу службы в киргизской степи и на Аральском море, при описной экспедиции, два лета; видел много оригинального, еще нигде не виданного, и больно мне, что ничего не мог нарисовать, потому что мне рисовать запрещено. Это самое большое из всех моих несчастий! Сжальтесь надо мною! Исходатайствуйте (вы многое можете) позволение мне только рисовать – больше ничего и надеяться не могу, и не прошу больше ничего. Сжальтесь надо мной! Оживите мою убогую, слабую, убитую душу!”[13].                                                                                                                                         

Лист Шевченка  до В. Жуковського, як і до К. Брюллова, залишився без відповіді. Його  сподівання  на прощення у зв’язку із восшествієм на престол імператора Алєксандра ІІ у 1856 році - не здійснилися.  У цей час  клопотання про  звільнення поета  розпочне (анонімно) дружина віце-президента Імператорської Академії художеств А. Толстая. У листі до неї в квітні 1856 року Шевченко пише: “Да, уже девять лет, как казнюся я за грешное увлечение моей бестолковой молодости. Преступление мое велико, я это сознаю в душе. Но и наказание безгранично, и я не могу понять, что это значит? Конфирмован я  с  в ы с л у г о ю. Служу как истинный солдат. Один мой недостаток, что не могу делать ружье, как бравый ефрейтор, но мне уже 50 лет [тоді Шевченкові минуло 42 роки – Т. К.]. Мне запрещено писать стихи, я знаю за что и переношу наказание безропотно, но за что мне запрещено рисовать? Свидетельствуюсь сердцеведцем богом – не знаю”[14]. Шевченко намагається дізнатися про справжню причину його покарання: “Необходимо, чтобы Василий Алексеевич спросил у графа Орлова, на чей счет я воспитывался в Академии и за что мне запрещено рисовать. Словом, чтобы граф Орлов пояснил мою темную конфирмацию”[15], - напише він цього року в листі до Бр. Залеського.                                                                                                                                       

З  листа Шевченка до А. Толстої від 9 січня 1957 року:  “Есть люди, дожившие до седых волос, и все-таки дети. Дети тихие и кроткие, другие буйные и шаловливые. Дети, не наученные опытом понимать самые простые вещи. Как, например, не говорю уже о десятилетнем моем чистилище. […] Теперь, и только теперь я вполне уверовал в слово: “Любя наказую вы”.  Теперь только молюся я и благодарю его  за бесконечную любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило мое бедное больное сердце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою. Я теперь чувствую себя если не совершенным, то по крайней мере, безукоризненным христианином. Как золото из огня, как младенец из купели, я выхожу теперь из мрачного чистилища, чтобы начать новый благороднейший путь жизни. И это я называю истинным, настоящим счастьем […]”[16].                                                            

Шевченко,  який пройшов з пелюшок страшенні випробування на нелюбов найближчих, жорстокість, приниження людської гідності, по десяти роках солдатчини, вже звільнений, напише у своєму щоденнику: “Я как человек, истинно любящий человека […]”[17]. Отже, не озлоблення, а осмислення, усвідомлення й очищення…  Можливо, царське покарання (помста), було дано Всевишнім для певного доосягнення генієм цього світу і себе в ньому (“ниспосланное испытание … исцелило мое бедное больное сердце”). Адже, “кому більше дається, з того більше і спитається”.                                                                                                                                         

У 1856 році Шевченко пише значною мірою автобіографічну повість “Художник”. Про долю художника він колись уже писав під час викупу з кріпацтва на прохання В. Жуковського.  З того часу минуло майже 20 років. Поет знову   звертається до цієї теми. В різні часи і у різних країнах доля художника була переважно тяжкою: “За что же, вопрос, этим олицетворенным агнелам, этим представителям добродетели на земле, выпадает почти всегда такая печальная, такая горькая доля? Вероятно, за то, что они ангелы во плоти”[18].  Описана у повісті трагічна доля талановитого юного художника, викупленого з кріпацтва, наводить на думку про приреченість цих бідолах на тяжкі випробування долі, а то й на загибель.                

У 1857 році  Шевченка звільнено, він чекає на дозвіл проживати у Петербурзі. Починає робити записи у “Щоденнику”: “Все это неисповедимое горе, все роды унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня. Малейшего следа не оставили по себе. Опыт, говорят, есть лучший наш учитель. Но горький опыт прошел мимо меня невидимкою. Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе не изменилась.  Хорошо ли это? Хорошо. По крайней мере, мне так кажется. И я от глубины души благодарю моего всемогущего создателя, что он не допустил ужасному опыту коснуться своими железными когтями моих убеждений, моих младенчески светлых верований. Некоторые вещи просветлели, округлились, приняли более естественный размер и образ”[19]. І про свої подальші плани: “Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без оснований. Быть хорошим гравером – значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера”[20].                                                                                                                                                                          

Ще декілька років Шевченкові  залишилося дивитися на світ божий… Владою йому було дозволено проживати у Петербурзі, в Академії художеств. Поет заходився знайти собі подружжя, повернутися в Україну та побудувати  хату (обов’язково понад Дніпром). Та не так склалося, як гадалося… У лютому 1861 року він пише вірш-прощання: 

                                                                         

Чи не покинуть нам, небого, / Моя сусідонько убога, / Вірші нікчемні віршувать, / Та заходиться риштувать / Вози в далекую дорогу, / На той світ, друже мій, до Бога, / Почимчикуєм спочивать. / Втомилися і підтоптались, / І розуму таки набрались, / То й буде з нас! Ходімо спать, / Ходімо в хату спочивать…                                                                                                                                                                           

 

10 березня 1861 року, у Петербурзі, Тарас Григорович Шевченко пішов з життя. У травні цього ж року, під час його перепохованням в Україні, процесія зупинилася в Києві. “Во время панихиды между народом протиснулась в глубоком трауре дама, положила на гроб поэта терновый венок и удалилась: красноречивее надгробных слов выразила она то, что чувствовал каждый из нас, провожая поэта-страдальца в могилу …”[21], - згадував М. Чалий.  Можливо, це була княжна Варвара Миколаївна Рєпніна, ангел-охоронець КОБЗАРЯ, яка своєю щирою молитвою до Бога намагалася захистити цього ВЕЛЕТНЯ ДУХУ від найтяжчих життєвих випробувань.

 

[1] Шевченко Т. Г. Автобиография // Шевченко Т. Г. Твори в п’яти томах. – Київ, 1979. – Т. 5. – С. 5 – 8.

[2] Див.: Жизнь и произведения Тараса Шевченка (Свод материалов для его биографии) // Составил М. К. Чалый. – Киев, 1882. – С. 25.

[3] Жизнь и произведения Тараса Шевченка. (Свод материалов к его биографии) / Составил М. К. Чалый. – Киев, 1882. –  С. 30.

[4] Там само.  – С. 29.

[5] Там само. – С. 29 – 30.

[6] Там само. – С. 31.

[7] Тарас Шевченко. Твори в п’яти томах. – Київ, 1979. – Т. 5. – С. 42 – 43.

[8] Тарас Шевченко. Сон (Комедія) // Шевченко Т. Кобзар. – К., 1986. – С. 188 – 201.

[9] Лист Шевченка до В. М. Рєпніної від 24 жовтня 1847 року. Орська кріпость. // Тарас Шевченко. Твори в п´яти томах.  -  Київ, 1979.  – Т. 5. - С. 253 – 254.

[10] Там само.

[11] Лист Шевченка до М. М. Лазаревського від 20 грудня 1847 року. Орська кріпость. // Там само. – С. 256 – 257.

[12] Лист Шевченка до В. М. Рєпніної від 25 - 29 лютого 1848 року. Орська кріпость. // Тарас Шевченко. Твори в п’яти томах. – Київ, 1979. – С. 261 – 263.

[13] Лист Шевченка до В. А. Жуковського між 1 і 10 січня 1850 року. Оренбург. // Там само. – С. 275 – 276.

[14] Лист Шевченка до А. І. Толстої від 22 квітня 1856 року. Новопетровське укріплення. // Там само. – С. 335 – 336.

[15] Лист Шевченка до Бр. Залеського від 8 листопада 1856 року. Новопетровське укріплення. // Там само. – С. 350 – 353.  

[16] Лист Шевченка до А. І. Толстої від 9 січня 1857 року. Новопетровське укріплення. // Тарас Шевченко. Твори в п’яти томах.  – К., 1979. – С. 355 – 358.

[17] Щоденник // Тарас Шевченко. Твори в п’яти томах. - К.: 1979. – Т. 5.  – С. 96.

[18] Тарас Шевченко. Художник. // Там само. –  Т. 4. - С. 135.

[19] Щоденник // Там само. – Т. 5. - С. 25.

[20] Щоденник // Там само. – С. 31 – 32.

[21] Жизнь и произведения Тараса Шевченка. (Свод материалов для его биографии) / Составил М. К. Чалый. – Киев, 1882. – С. 192.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери