Людей, які кохалися, зраджували, жартували, боялися, билися, пиячили, в карти різалися – власне, нормальні люди були – їх перетворили в гіпсові посмертні маски.

Тому мене зацікавила ініціатива  молодого вченого секретаря Чернігівського музею- заповідника М.Коцюбинського провести таку собі гр. у- зібрання на тему розгадки таємниць одного з найзаштрихованіших і недоступних класиків – Михайла Коцюбинського. Пригадую, коли я цим спробував вперше зайнятися, попрацювавши два роки в музеї - заповіднику М.Коцюбинського, то наразився на де глухий, а де й відкритий спротив зацікавлених осіб. Хоча ті ж таки стосунки класика з Олександрою Аплаксіною вже є загальновідомими і описаними.   А їх приховувати намагалися багато років… І що – відкрили і крім чистоти взаємин, нічого там не побачили.

А якби й побачили там щось таке («Щось таке у неї видно…» - писав колись молодий і цнотливий Павло Тичина)? То що – Бальзаку і Пушкіну закохуватися – розкохуватися можна, їх любовні походеньки не шкодять ні французькій, ні російській літературі, а українська література, бідося, ото так зразу і звергнеться з п’єдесталу нашої української печі?!

До речі, першими – в силу підприємливості – стали обігрувати українських класиків, здираючи з них леп недоступності, банкіри. Так реклама депозитних вкладів показує американського Вашингтона, що зображений на доларах, і наших грошовознаківських Франка та Лесю Українку, де Іван Якович грізно, по-пацанячому запитує американського президента: «Так що ти там казав на Лесю?!»

Щоправда, творенню людяних портретів українських класиків дуже нашкодили Бузина та …Соломія Павличко. З першим усе зрозуміло – він у своїй енкаведистській ненависті до України безсоромно вдавався до гидкої брехні, наділяючи своїми комплексами видатних українців. І тільки Микола Кагарлицький насмілився прилюдно дати йому в пику, а всі інші ревнителі українства мовчки втиралися. А Соломія, хай Господь простить їй гріхи, все шукала якісь лесбійські мотиви то в Лесі, то у Кобилянської, а на основі цілком домашньо – гастрономічних мотивів листів Коцюбинського до дружини (щось на зразок грушки протекли – пише він з Криму Вірі Устимівні) робить висновки про якісь сексуальні уподобання. Звісно, ці герменевтичні «дослідження» тільки в іншу сторону перевикривлюють наші споглядання класиків, але не сприяють їх дослідженню.

Тож і Михайло Коцюбинський проходить модерною тінню мимо чернігівських літераторів і дослідників, не здатних зрозуміти класика. Нашій картопляній літературі важко вмістити порівняння, скажімо, твору «Що записано в книгу життя» із японською класикою, розтиражованою фільмом, де точно такий мотив описаний. Але японці з цього зробили рекламу своїй культурі, а ми… хіба прочитали, та й не зрозуміли геніального твору.

Отже, загадка перша.

Походження. Як наголошує Валерій Шевчук, сам Михайло Коцюбинський говорив про своє молдавсько – боярське коріння. Правда чи вигадка? 

Загадка друга.

М.Коцюбинський був членом Братства тарасівців – однієї з найзагадковіших організацій українців.

Ось як подає донька Романа Бжеського присягу, що її складали братчики «Великий Боже – Творче всесвіту! З вільної волі, Тобою даної, складаю Тобі урочисту присягу: все своє життя присвятити справі визволення українського народу, сином (донькою) якого я з Твоєї волі є. З Твоєї святої волі я завдячую істнованню тим предкам, які не шкодували життя свого і своїх дітей для добра свого народу і з Твоєї волі на мені лежить обов’язок спокутувати частину гріха тих, котрі спричинилися до нашого поневолення. Милостивий Боже, Ти знаєш, що чужинці тепер панують над нами, отже, благаю Тебе – якщо примушуватимуть мене обставини вимовляти слова присяги, не згідної з цією моєю присягою, примушуватимуть не для особистої користі – тільки, щоб повсякчас виконувати цю мою присягу й передати її дітям, не вважати того гріхом, бо інакші слова вимовлятимуть тільки уста уярмленого, а не серце щире і душа вільна. Коли б же, Боже, по слабості людській несвідомо чимось порушив цю присягу – благаю Тебе карати за це мене, а не нащадків. Прийми, Великий Боже, цю щиру присягу душі моєї і дай силу нелукаво її виконувати до кінця днів моїх. Амінь»

Братство ставило на меті «Україну для українців» - те, чого й досі бояться ліберали…

Загадка третя.

Як же тоді в такого братчика виросли діти, що пішли у єврейські революційні гуртки, а відтак син Юрій, хоч і формально, але командував погромом Києва і, зокрема, будинку Михайла Грушевського, на утриманні якого довший час жив його батько?

Моя версія така, що насправді Михайло Коцюбинський по-справжньому не займався вихованням своїх чотирьох дітей – творчість, хвороби, робота, подорожі не давали на це часу. Що аж ніяк не применшує його геніальності і української роботи.

Загадка четверта.

Прізвище й походження дружини письменника – Віри Дейші. Кажуть, що Ірина Михайлівна, донька, стверджувала, що то, мовляв, русифіковане прізвище Діжі. Якби це було так – були б Дєжови… Вона, до речі, дочка надвірного радника і начальниці Чернігівського жіночого єпархіального училища

Дослідники уникають розповідей і про революційну діяльність Віри Дейші, коли  поліція фіксувала, що Віра Дейша «была знакома и проживала на одной квартире со студентом Петербургского университета Иосифом Степановым Вержбицким – террористического направления, сторонником систематического цареубийства» ЦДАЖР, ф. ДП III , № 874, арк. 46 б

Шукати тут сенсації хтозна чи варто (проживання в одній квартирі), адже у величезних петербурзських квартирах і тоді, й тепер студенти могли проживати як сусіди. Хоча – з іншого боку – серед революціонерів, особливо терористичного напрямку, нрави були доволі вільними.

Також поліція називає нареченим Віри Дейші Свідерського – щоправда, це доповідає ротмістр Безгін і хтозна чи можна так уже вірити його пізнанням. Там же, арк. 20- 21 . Принаймні, радянські видання про Коцюбинського, що виходили під пильною увагою його доньки Ірини Михайлівни, говорять про фіктивні заручини Віри Дейші та Федора Свідерського з метою конспірації.

Загадка п’ята.

Ірина Михайлівна Коцюбинська була одружена з сином купця першої гільдії Данюшевським, будинок яких розташовувався там, де зараз казначейство. Той Данюшевський, як і багато чернігівських євреїв, пішов у революцію і був у червоному козацтві комісаром. А ось в роки другої світової війни його сліди пропали і КГБ довго шантажувало Ірину Коцюбинську чутками про начебто знайдені його сліди в Аргентині. Хтось це дослідить? Як і ті чутки, що начебто між могилами Михайла та Віри Коцюбинських на Болдиній горі похований син Ірини Коцюбинської та Данюшевського Юрій, що помер під час голоду у 20-і роки.

Загадка шоста.

Загадка таланту. Коцюбинский – модерніст та імпресіоніст задовго до появи цих термінів. Ольга Єрмоленко трохи дослідила вплив західноєвропейських майстрів слова, таких, як Кнут Гамсун, на нашого класика – і нема жодних свідчень про вплив російських письменників. Хоча Коцюбинський жив на Капрі в Максима Пєшкова (Горького) і дружив з ним. Те, що Коцюбинського не прочитали за життя – зрозуміло. Але чому його не можуть прочитати і досі, та ще й з грантами європейських університетів?

Власне, перелік загадок можна продовжувати – скажімо, про особливу любов поміщика Василевського з Вовчої Гори до Юрка Коцюбинського, про долю сестри письменника, яка пожертвувала своєю долею для ще однієї сестри – революціонерки, про долі нащадків письменника, перепсовані комуністичною владою. Але головне – побачити живу людину. Яку можна полюбити. Щоб і вся українська література стала цікавою, якою вона і є. для вибраних. Зробити її такою для всіх – оце загадка.