Пригадую –

Коло вогнища біля Сейму разом із нами грілися твої вірші,

Ти пив смачний матусин чай,

Що пахнув димом, тривогою і неспокоєм.

Ти казав: "Ваші пісні про Волю й молитви

                                 мені нагадують соняшники,

Які не бояться зацвісти в заметах".

І ти був правий – словами вірша перев’язав Вільнюса біль.

Дмитре,

Друже Свободи,

І знову січень, холодний і грізний, знов безсонні ночі...

Київські площі, Майдан...

Бачу, бачу...

Чорні птахи-беркути,

Виринають із смолистих хмар, дзьобами автоматів,

                                 гострими кігтями ціляться в серце...

О серця,

Немов дзвони, б’ють у вічну історичну основу

                                                             твого народу,

Кличуть, кличуть...

На білім снігу своєю кров’ю вони записують

                                           вічну жагу.

О, як далеко чути биття гарячих сердець!

О, як чекають сонця навіть найменші корінчики

                                                          під мерзлотою.

Дмитре,

Ти нам казав:

"Ваші пісні про Волю й молитви мені нагадують соняшники,

які не бояться зацвісти в заметах".

І ми в те віримо...

Віримо...

Вірмо!..

Вір і Ти:

"Пробившися, сходи ніколи не вернуться у своє зерно".

Фото: Українська правда