Автор, який, прагнучи уникнути ошатності англійської мови, почав писати французькою; який, прагнучи не мати стилю, став одним з кращих стилістів минулого століття; один з найвідоміших драматургів усіх часів і народів завдяки «біблії» театру абсурду «Чекаючи на Ґодо», яка перевернула з ніг на голову уявлення світу про театр та театру про світ, хоч писав її тільки для того, щоб відволіктися від власної «жахливої» й «похмурої» прози. Перекладач Джойса та один з його ближчих приятелів. Дослідник Пруста. Той, кого чомусь завжди уявляють сумним і який буцімто не жив, а тільки писав. Але ж він любив реґбі, теніс, ґольф, шахи, любив ірландське віскі і був готовий (принаймні в листах) «прострелювати яйця» режисерам, які втручалися в його п’єси і намагалися їх «покращити», бігав вночі за подарунком для Гарольда Пінтера, грав на фортеп’яні з хресною донею Шуберта, все життя уникав інтерв’ю і потраплянь в об’єктиви камер.

Пропонований роман - «Мерсьє та Кам’є» - найбільше припаде до душі тим, хто вже знайомий з творчістю Беккета: саме він є «переломним», саме в ньому Беккет промальовує теми, які його вже ніколи не покидатимуть, саме «протягом» цього роману з’являються характери, які завжди до нього навідуватимуться – і у драмі, і у прозі… Саме тут виникають силуети Діді та Ґоґо, хоч імена їхні виринуть опісля – в «Чекаючи на Ґодо», а от Ґодо… він може не прийти ніколи, бо, може, вже й помер, бо він (як би вам цього хотілося чи не хотілося) не Бог, бо «Якби під Ґодо я мав на увазі Бога, то сказав би Бог, а не Ґодо».