Літературний дайджест

Про що мовчать кримчани: «Загублений острів» та безсмертна надія на нове життя

Важко формулювати думки про такі книжки, як «Загублений острів». По-перше, художності тут майже нема — тільки один щемкий біль, що просякає історію довжиною в шість років та триста сторінок у книжці. А по-друге, стає значно важче знову й знову повертатися до тривожного «кримського питання», завчасно розуміючи, що ти, звичайний читач, нічого змінити не можеш.

Отож, без зайвої лірики та довгих речень — «Загублений острів». Книжка, що змусить плакати навіть тих, хто досі був поза політикою. Книжкащо все ще дає надію на повернення землі до України. А головне — людей, які щиро цього бажають.

Шок-Надія
 
Саме такими розділами починається та закінчується книжка репортажів з окупованого Криму української журналістки Наталі Гуменюк. Шок через удавану раптовість усієї ситуації. Надія — бо вона ж наче вмирає останньою, так?
 
Кожен розділ книжки (а їх всього вісім та післямова) висвітлює важливі аспекти життя звичайних кримчан на рідній землі: від анексії та референдуму до масових арештів, сфальсифікованих справ та звільнення групи політв’язнів з-під варти у 2019 році.
Починається все з анексії. Наталя Гуменюк вирушає на референдум до Криму, аби побачити на власні очіщо саме відбувається на батьківщині багатьох українців.
 
« — Ви вважаєте, що для вас не Європа, а Росія є прикладом? - питає естонський колега в молодої родинищо прийшла на дільницю.
— Звісно, в Росії все добре, стабільно. ЄС — ну точно не приклад. І тим паче не Латвія.
— Ми з Естонії.
— Естонія? Також приклад не дуже. Що там хорошого? Люди там гірше живуть. Ми от в Сербії були, то шоковані люди тікають звідти.
— У Сербії? Але Сербія не в Євросоюзі».
Отож, репортаж починається зі старту — невеличких селищ у Криму та великих міст у самому центрі. Суспільство розділилось навпіл. Хтось голосував через примус. Хтось (всі кримські татари) просто відмовився. А хтось дійсно вірив у те, що Росія є історичною батьківщиною для Криму. З часом вектор думки все ж таки повернеться в більш проукраїнський бік. Але поки — нечесний референдум, підвищення пенсій та заробітних плат, а разом з тим — й цін на усі послуги на півострові.
 
Чи дійсно стало краще?
 
Наталя Гуменюк зробила титанічну роботу, зібравши сотні історій людей до однієї книжки. Завдяки їм читач дізнається про невідомих нікому вчительок української в Криму, які були змушені втратити роботу або відмовитись від рідної мови через переслідування. Про школярів та абітурієнтівякі вимушені тепер вступати до російських університетів. Про наркозалежних, життя яких стало суцільним пеклом після анексії Криму та закриття державної програми за підтримки України, що спеціалізувалась на замісній терапії для хворих. За кілька роківдо речі, з тієї кількості покинутих напризволяще виживе трохи менше половини. Ще половина від них повернеться знову до наркотиків та крадіжок. З плином часу український мобільний зв’язок зник. Разом із ним зникли й ціни у гривнях, державне телебачення та той рідний дитячий табір «Артек», до якого з’їжджались влітку діти з усієї України. Разом із тим люди почали жити у суцільному страху, адже жоден не був певен, що наступного разу не прийдуть по нього та не відправлять до вязниці за екстремізм чи тероризм.
 
Тож, чи стало краще?
 
У кожного є на це своя відповідь.
Про страхи та переслідування
 
Значна частина книжки присвячена саме питанню страху, людської гідності та порушенню прав людини через залякування, що почались ще під час розкуркулення та депортації кримчан й поновились у нібито цивілізованому ХХІ столітті. Наталя Гуменюк провела розмови із рідними політв’язнів, аби зрозуміти, через що зазвичай російські спецслужби забирали людей у в’язниці та у чому звинувачували.
 
Корінне кримське населення зазнало переслідувань через участь в ісламській партії «Хізб ут-Тахрір». Для Рефата Алімова, одного із наймолодших політвязнів, доказами провини був зошитв якому він писав молитви, та два диски про життя пророка Мухаммеда. Ті ж звинувачення чекали й ще на десятки кримчан, які активно допомагали острівянам та критикували дії влади.
 
На їхню думку, якщо тебе не звинувачували в тероризмі, то точно б навязали екстремістські нахили.
 
Тожтак, страшно було всім.
 
Чому «Загублений острів» необхідно додати до шкільної програми та продавати у супермаркетах?
 
Зараз ми починаємо забувати про Крим. Звичайноминуло вже шість років. Жодних змін не було. Ми думаємо,що їмострівянам, байдужеде жити та в складі якої країни бути. Вони думаютьщо нам не було справи до них від самого початку. Замкнене коло чи не так?
 
Завдяки «Загубленому острову» можна з упевненістю сказати: ніне так. Книжка репортажів так точно й болюче передає біль та страх кожногохто застряг на півострові без можливості повернутися до рідних. Навіть без українського паспорта та громадянства або ж з великими острахами стосовно того, чи не депортують його через паспорт із гербом нашої країни.
 
«Загублений острів» важливо прочитати всімхто почав забувати Крим. Забувати людей. Та забувати історію.
 
Можливо, ми забули про острів. Але його мешканці точно памятають про нас. Ба більше — вони справді чекають на повернення. Навіть поки й у вигляді вибраних розповідей кримчан у книжці «Загублений острів».
Таня Старовойт


коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери