Re: цензії
- 22.04.2024|Ігор ЧорнийРозтікаючись мислію по древу
- 08.04.2024|Ігор ЧорнийЗлодії VS Революціонери: хто кращий?
- 04.04.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоЛеді й джентльмени, або «Лондонські хроніки» Місіс К
- 03.04.2024|Марта Мадій, літературознавицяФантасмагорія імперського пластиліну
- 28.03.2024|Ігор ЧорнийПрощання не буде?
- 20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наукСвітиться сонячним спектром душа…
- 20.03.2024|Віктор ПалинськийУ роздумах і відчуттях
- 20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професорЖиттєве кредо автора, яке заохочує до читання
- 20.03.2024|Віктор ВербичНіна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
- 18.03.2024|Ігор ЗіньчукКумедні несподіванки на щодень
Видавничі новинки
- В «Урбіно» видали безсмертну «Емму» Джейн ОстінКниги | Буквоїд
- Рената Пйонтковська. "Китиха"Дитяча книга | Буквоїд
- Фредерік Верно, "Рейвах"Книги | Буквоїд
- Ніна Горик. "Лінії оборони"Книги | Буквоїд
- Олег Крот. "Комунікації"Книги | Буквоїд
- Таіс Золотковська. "Лінія зусилля"Книги | Буквоїд
- У Vivat вийшла нова книжка Марка ЛівінаКниги | Буквоїд
- Юрій Яновський. "Майстер корабля"Проза | Буквоїд
- Ольга Кобилянська. "За ситуаціями"Проза | Буквоїд
- Іван Франко. "Маніпулянтка"Проза | Буквоїд
Літературний дайджест
Прийняти минуле й рухатись далі
Роман Степана Процюка «Травам не можна помирати» — переможець конкурсу «Найкраща книжка Прикарпаття-2017».
«Ви недооцінюєте впливу тієї отрути, яку вони запустили в людські душі. Виросло кілька поколінь радянських кріпосних! Із них ніхто не захоче жертвувати градинкою свого спокою та відром олів’є», — слова, що лунають з вуст героїв роману Степана Процюка «Травам не можна помирати». Це 1970-ті роки, коли вже немає Сталіна, але все одно українська нація знову на межі свого існування. Тож перше враження від цього роману таке, що його складно назвати оптимістичним: у книжці багато болю, страждань, зламаних людських доль. Однак все-таки він таким є. У чому ж полягає оптимізм Степана Процюка?
Роман «Травам не можна помирати» можна назвати діагнозом українського суспільства 1970-х років. Перед читачами постають долі «отруєних» радянським режимом людей. Дехто з них витрачає свій талант на написання од вождям (Крилатий та Крислатий), а дехто взагалі став вірним радянським спецагентом (Ніколай Дурбачов). Не краще становище й для української мови, її майже не чутно на вулицях Києва. Та й, загалом, українська нація «помирає в центрі Європи».
Стан справ, м’яко кажучи, невтішний. І він справді був би таким, якби не відданість Україні окремих людей, котрі якраз і стали тими, хто невпинно підтримував, на жаль, іноді ціною свого життя вогнище українського опору режимові. І саме про таких українців, лицарів духу, як стверджує сам письменник, він і писав. Такими є й Олександер Світлий, котрий і в ув’язненні влаштовував голодування, й Василь Макух, який у прямому сенсі згорів заради України, та інші.
Ця тема є особливо актуальною, тому що не раз у суспільному дискурсі можна натрапити на думку про те, що незалежність українцям 1991 року дісталася ледь не випадково. І здається, таке твердження доволі вкорінилося в українську свідомість, що доводить: радянська «отрута», складником якої було «забуття», діє й досі. Адже насправді боротьба за нашу незалежність розпочалася кілька століть тому. І якщо порахувати всіх лицарів духу, кожен з яких на своєму місці тримав оборону рідної ідентичності, то вийде величезна армія. Саме її переможний поступ і відбувається наприкінці книжки: «Поруч із ним ішов Олександер Світлий. Дорогою приєднувалися полеглі під Крутами й незламні з УПА... Василь Макух та Олекса Гірник говорили про те, як можна боротися з варварами тоді, коли майже всі склали руки».
Тож оптимізм автора можна зрозуміти, піднявшись над текстом і провівши паралелі з сучасністю. Та Україна, яку ми маємо, де вже не панують страх і постійні підозри, — це вже неймовірна перемога. Це значить, що жертва наших лицарів духу не була марною. Їм таки вдалося зламати режим і досягнути вільної України.
Насамкінець додам, що «Травам не можна помирати» — роман, який доводить також, наскільки непроговореною досі є колективна травма минулого. Тож недарма, мабуть, роман завершується дощем-потопом, під час якого над Києвом висіли «ридання і смерть». Його можна сприйняти як символ очищення від радянської «отрути», та для мене він набуває ще одної функції — повернути і проговорити нашу історію, щоб нарешті прийняти минуле й рухатись далі. Бо «ще не вмирає Україна. Трави мусять проростати навіть крізь асфальт».+
Марія ЧАДЮК
Коментарі
Останні події
- 25.04.2024|12:38Казковий детектив
- 25.04.2024|11:00У "Віхолі" побачила світ книжка Катерини Липи "Історія архітектурних стилів, великих і не дуже"
- 24.04.2024|16:50У Києві стартує фестиваль "Книжкова країна"
- 24.04.2024|11:49Олена Чернінька презентує книжку "Лемберґ: мамцю, ну не плач" у Червонограді та Луцьку
- 24.04.2024|10:47"Лабораторія" влаштовує гаражний розпродаж!
- 24.04.2024|09:57Видавництво Анетти Антоненко перевидасть «Пасажира» Патріка Сенекаля
- 23.04.2024|19:34Лауреаткою премії Drahomán Prize-2023 стала Катажина Котинська
- 23.04.2024|14:56Open call на участь у благодійній виставці “1000 ШЕДЕВРІВ, ЗНЯТИХ НА СМАРТФОН”
- 23.04.2024|10:59У Києві презентують роман Галини Лицур-Щадей «Вдома чекає Марко»
- 23.04.2024|09:20Стартував передпродаж на роман Артема Чеха «Пісня відкритого шляху»