В Україні триває запізнілий процес декомунізації. Той процес, який повинен був блискавично відбутися після розпаду Союзу. Процес, який уже пройшли Чехія, Польща, Німеччина, Румунія, Грузія, Естонія та інші країни в нас тільки набирає обертів. І тут ми пасемо задніх, і лишень тому, що це вигідно тим божкам та ідолятам, яких породили боги та вожді комуністичної партії. Дрібні українські божки заховалися за великими й спостерігають за їхнім падінням. Ці ідолята сконструювали гарний фасад (руйнування пам’ятників, знищення старих символів та перейменування вулиць), чим відвернули від себе увагу й виграють час, щоби творити свої безчинства.

У декомунізаційних законах забули сказати про найголовніше: духовну та культурну сфери, які також потрібно люструвати разом із пам’ятниками комуністичним ідолам, символами тоталітарної епохи й вулицями, які названі іменами кровожерних тиранів.

Про те, що не договорюють можновладці, розкажуть письменники. Один із таких прикладів — роман Євгенії Кононенко «Останнє бажання». У ньому йдеться про червоного ката радянської імперії та провідного письменника Країни Рад. Про того, хто вночі страчував ворогів народу в кімнаті мінус тридцять один, а в майбутньому отримав тепле місце у видавництві, увійшов до шкільних хрестоматій та мав кругленькі гонорари за переклади власного твору «Кат» багатьма мовами світу.

Мова про вигаданого радянського письменника Івана Івака, який так чи інак має своє втілення в реальному житті. Хто ж ховається за цим образом? Хоч письменниця жодним чином не натякає у творі, хто б це міг бути, чия біографія лягла в основу останньої книжки Івака, його автобіографії «Останнє бажання», але і так ясно, що багато письменників (і нині сущих) стали зірками радянського світу аж ніяк не завдяки талановитим віршам чи романам. Мало того, про них ніхто б і не знав, якщо б вони не писали похвальні оди радянським диктаторам, не прикрашали перші сторінки своїх книжок віршами, які прославляють «подвиги» червоних командирів та вождів.

Проілюструвати хочеться таким прикладом. Під час роботи над цим матеріалом випадково мені потрапила до рук книжка вибраного Миколи Бажана. Перші вірші та статті молодий і натхненний революцією Бажан друкував у київській газеті «Більшовик» у період із 1923-26 рр.. Що ж хвилювало 22-літнього хлопця, які ідеї полонили його розум і душу? Вічність та невмирущість вождя трудящих всього світу, ікони радянського світу, який вигубив мільйони українців та послідовно нищив українську самостійність. Невеличкий фрагмент із вірша «21 січня»: «…Ні! Він живий, // Він не вмер, він не хорів! // Він тут — у мільйонах облич! // У мільйонах сердець, на мільйонах прапорів // Проходить землею Ілліч…». Поетичне ідолопоклонство верховному богу компартії і її символам принесло Миколі Бажану теплі посади у Верховній Раді, письменницькі лаври, ленінську та дві сталінські премії, шевченківську премію та всенародну любов у сусідніх республіках. А орденів і медалей на грудях Миколи Платоновича було більше, ніж новорічних ялинкових прикрас. Ім’ям цього червоного орденоносця охрестили вулиці, проспекти, бібліотеки…

Приклад Миколи Бажана — один із найяскравіших в історії української радянської літератури. Чи мала на увазі Євгенія Кононенко саме Миколу Платоновича, коли писала про Івана Івака? Або П.Г.Т., або Ю.О.З., або В.П.К., або О.Т.Г. чи П.А.З. Або це збірний образ письменника з тамтешнього століття, котрий по життєвому пазлу вихопив від кожного згаданого майстра слова Країни Рад і став популярним завдяки тому, що продав свою душу партії. Кожна з відповідей буде наближати нас до розгадки таємниці образу Івана Івака.

Друга загадка роману Євгенії Кононенко «Останнє бажання» — це Габріель Деус. Ворог народу невизначеної статі, який порушив монотонність конвеєрно-репресивної машини смерті в кімнаті мінус тридцять один і душевну рівновагу Івака. Адже саме ця страта не відбулася, чим прирекла головного героя на вічні муки запитань: чи це надприродна містична сила? Чи просто підставна особа, яка перевіряла катів на дотримання інструкцій?

Цей епізод прихованої біографії Івана Івака мучив його все життя, перетворився на кошмар радянської людини, якій увижалося, що за нею стежать і хочуть арештувати. Ця інфекція (чимось подібна до параної), котру розповсюдив тоталітарний режим, була дуже зручною системі, щоби тримати на гачку людей. Така маніпулятивна техніка була доведена в радянському союзі до апофеозу абсурду, коли ніхто ні в кому не був упевнений: ні в сусідах, ні в родичах, ні в співробітниках. І кожен міг сумніватися й водночас помилятися в іншому та писати доноси, що призводило до фатальних наслідків. Євгенія Кононенко чітко прописує ці деталі в характері Івака, концентрує ідею неможливості позбутися цієї фобії в рамках тоталітарного суспільства. І найважливіше, що вона робить, так це нагадує, що потворне радянське минуле залишає свої психічні шрами в душі пострадянської людини.

Роман Євгенії Кононенко наповнений загадками минулого, біографічними таємницями. «Останнє бажання» — це спроба написати без купюр істинну біографію, чесну й неупереджену розповідь про власне життя, таку, якою можуть користуватися лише близькі люди, котрим можна довіряти. Це нащадки Івана Івака, які відкрили страшну правду про батька. І найголовніша ідея роману — це те, що українцям найперше потрібно декомунізувати власну душу, а потім уже спилювати пам’ятники радянським диктаторам та міняти назви вулиць.

Яр Левчук