Пані Меркель внадцяте дзвонить до Путіна з проханням. Вона просить його вплинути на терористів. Тим самим вона вже наче й непрямо визнає та підтверджує загальновідомий сучасному світові факт: її телефонний співрозмовник сам і є головним терористом. Інакше навіщо б його внадцяте просити про одне й те ж? Хто ще здатний вплинути на терористів, як не їхній верховний, хоч і неформальний, головнокомандувач? Тому пані Меркель дзвонить і дзвонить. І схоже на те, що, на жаль, дзвонитиме ще.

Тим часом особисто мені значно ефективнішою здається прямо протилежна лінія поведінки – ніяких дзвінків. Припинити це безглузде спілкування. Різко обірвати ці розмови, що тривають ось уже п´ять місяців і призводять лише до подальшої ескалації. Хай друзяка Владімір нарешті відчує цю порожнечу – полковнику ніхто не пише. Тобто до нього вже ніхто не дзвонить. Він поганий, з ним не дружать. Його ні про що не просять. Хай він відчує ізольованість і вакуум, абсолютні й тотальні, звідусіль і зусібіч. Ну, може, за винятком венесуельського чи болівійського напрямків, але насолоди міжлюдського спілкування вони, ці продажні схиблені латиноси, йому не врятують.

Отже, перестати йому надзвонювати і припинити всі розмови, що дедалі більше стають переливаннями з пустого у ще пустіше. Натомість працювати над порятунком світу від нього. Тобто над санкціями – реальними, а не показними і грайливими. Над військовою допомогою Україні, яка ніяк не позбудеться слушного, до речі, враження, що її періодично залишають із головним терористом сам на сам. Він же за великим рахунком не Україну атакує – що ви, їй-богу! Просто Україні випала така почесна місія – стримувати його на своїх кордонах ціною багатьох життів.

А ще не менш важливо працювати над запитанням, якими мають бути світ і Росія після нього. Наймудріші політичні голови сучасності мають уже на повну силу замислитися над проектом "Життя після Путіна". Йому насправді лишилося недовго, і це треба пропрацьовувати. Прораховувати всі ризики, обговорювати побічні ефекти та форс-мажори. Тому що буде складно. Коли, скажімо, внаслідок стрімкого розпаду путінської державності водномить виникне з півтора десятка локальних диктатур якогось, наприклад, кадировського типу, до того ж озброєних ядерними боєзапасами. Як з цим упоратися? Ось про що вже сьогодні треба думати відповідальним світовим лідерам.

Тим часом я боюся, що вони про таке не думають, бо Путін здається їм вічним. Та навіть газова залежність від нього здається їм вічною. Вони загіпнотизовані. А все, на що здатні – дзвонити йому, ось уже скоро шостий місяць піде, з одними й тими ж умовляннями. Вони внутрішньо погодилися з тим, що він диявол і його слід задобрювати. Що він сильніший за них. Що його армія сильніша за кожну з їхніх армій. І може навіть за всі їхні армії разом узяті. Що його пропаганда витончена і рафінована. Що йому все вдається. Що він злий геній.

Вони не бачать ні нервовості рухів, ні фальшу інтонацій, ні катастрофічно зміненої фізіономіки. Вони не усвідомлюють, що всі його починання, особливо останніх років, коли він повірив у свою бездоганність, усі його проекти катастрофічно провальні і призводять до наслідків, прямо протилежних тим, яких він очікує. Наприклад, він стріляє по українських літаках, а вбиває кілька сотень європейців, що летять на вакації. Саме в цьому його успіх? Насправді він лузер над лузерами. І хочеться вірити – останній світовий лузер аж такого високого рівня глобальної небезпеки.

Й ось тут ти попався, скажуть мені. Саме через те, що він аж такий небезпечний, ми змушені йому дзвонити. З ним треба розмовляти спокійним і вдавано дружнім тоном. Він не повинен відчути себе покинутим чи зневаженим. Ба більше – він має відчувати свою надзвичайну вагомість у наших очах. Йому для вмиротворення достатньо знати, що ми його боїмося. В його системі цінностей боятися – це поважати. Йому дуже хочеться, щоб його боялися, тобто поважали все більше. Нам неважко вдавати, ніби так воно і є. Хоча б заради миру і газу в Європі. Заради миру і газу. Заради миру і газу.

Знайомі німецькі журналісти подейкують, ніби на робочому столі пані Меркель здавна і незмінно присутній невеличкий портрет Катерини Другої. Пані Меркель нібито вважає цю російську імператрицю не тільки гідним наслідування зразком, але й своєю особистою патронесою.

Можливо, це всього тільки плітка. Я майже впевнений, що це всього тільки плітка. Але якщо це все-таки правда, то я впевнений в іншому: вона дзвонитиме йому й далі. Вона дзвонитиме йому завжди, вона не зможе йому не дзвонити – навіть у тому світі, який настане після нього.