"Мені насправді байдуже, хто захистить мене і моїх дітей від українських касетних бомб – росіяни чи кадировці", – говорить зі сцени Л., луганська поетеса.

Ми в Берліні, беремо участь у публічній дискусії про Євромайдан та його наслідки. Вперше з часів революції я напряму сперечаюся з – як би найкраще це назвати – "протилежною стороною конфлікту". Система уявлень Л. однозначно протилежна моїй. Для неї те, що трапилось у Києві в лютому - переворот, київський уряд - хунта, а ті, кого ми називаємо терористами і бандитами - захисники й визволителі Донбасу від окупаційних українських силовиків. Усі сто вісімдесят градусів у чистому вигляді, так би мовити. Донбас вона, до речі, найчастіше називає у множині – "наші республіки". Іноді каже "наші молоді незалежні республіки".

Берлінська людність захоплена драматизмом сценічної суперечки. В Україні щось подібне навряд чи було б можливе. Стільки пристрасті наживо!

"Я хочу вірити, що це театр, – кажу я публіці. – Що моя опонентка Л. просто занадто глибоко ввійшла у роль. Почала нею жити, повірила в неї, щиро намагається зіграти її на належному рівні. Я знаю ці думки, цей спосіб мислення, який вона тут репрезентує. Для мене шок не в самих цих думках, бо що в них нового. Шоком для мене є те, що саме вона, Л., їх відстоює".

Так, це вона, а не якась там Неля Штепа чи кримінальна "баба Наташа". Не зечка, не сучка, не алкоголічка й не наркоманка, а цілком собі нормальна Л., поетеса. Що з цим робити&

Можливо, це романтизм. Зараз я поясню, що маю на увазі – романтичний потяг до народження чогось нового. Тобто бажання стати першою національною поетесою нової нації, наприклад. Ще в ХІХ сторіччі таке траплялося – поети-романтики вигадували собі народи і духовно їх очолювали. Та й не тільки духовно, але й мілітарно: деякі з них своїми полум´яними рядками розпалювали цілі повстання і визвольні війни. У ХІХ сторіччі з цим було класно – стільки поетичних вакансій, стільки вільного простору на полях націєвигадування й націєтворення! От тільки ми сьогодні вже не в ХІХ сторіччі. Пізнувато буде запалювати поетичним рядком усіх тих шарікових, що їх Л. називає тепер "народом Донбасу". Та й не складеться з шарікових народу, безнадійна це справа.

Можливо, це ніякий не романтизм, а його протилежність – прагматизм. Тобто Л. побачила себе на чолі якоїсь майбутньої спілки письменників, незалежної від Києва з його хунтою. Побачила новий незалежний літературний процес, виступи нових поетів республіки на багатотисячних мітингах, десятки й сотні поетичних збірок, у яких оспівано подвиг простих луганських героїв, що безстрашно б´ють "бандерівського (чи то пак бендерівського) окупанта" на землі і в повітрі, з калашів, гранатометів та ПЗРК. Тільки от – знову ж таки – фактор шарікових. Не віриться мені, що їм потрібна героїчна нова поезія. Все, що їм нині потрібно – це підмога з Росії, бажано танками й ракетами. І вони її мають.

Я хочу сказати, що з Л. не так усе просто. Ось я вже з тиждень ламаю голову, що з нею, і знаходжу лише припущення, а справжньої відповіді не маю.

Тим часом мені прийшла пора летіти з Берліна. На летовищі в Теґелі службовець авіаліній, молодий чоловік серйозного і я сказав би вдумливого вигляду, реєструючи мене на літак, дивиться в паспорт і зненацька звертається: "Пане Андрухович, можна поставити вам запитання?" Я погоджуюся, він запитує: "Як ви оцінюєте ситуацію у вашій країні?"

Я відповідаю: "Це війна. Бойові дії ведуться тільки в одному регіоні, найсхіднішому, але насправді це торкається кожного. Наша країна живе у війні, вся країна". "Я правильно розумію, що вам це влаштувала Росія?" – продовжує службовець. "Абсолютно правильно", – кажу йому. "Але навіть не сумнівайтеся, – рішуче відповідає він, – Європа вас у біді не покине. Ви не залишитеся сам на сам з вашим ворогом".

Службовець говорить це так упевнено, ніби він є щонайменше головою Єврокомісії. Ех, якби й справді це він був головою Єврокомісії!

"Насправді Путін домігся лиш одного, – підсумовує німець. – Ваша країна тепер обов´язково буде в Євросоюзі". "І так само в НАТО", – погоджуюся з ним. "Обов´язково, – погоджується він зі мною. – Дурість має бути покарано".

Віддаючи мені посадковий квиток, службовець тисне мою руку. Його побажання гарного польоту я сприймаю як красиву метафору. Тим більше, що він додає: "Гарного польоту вашій країні".

Це красива фраза, але ота про дурість мені подобається більше.