Re: цензії
- 01.12.2024|Ігор ЗіньчукТомас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
- 20.11.2024|Михайло ЖайворонСлова, яких вимагав світ
- 19.11.2024|Тетяна Дігай, ТернопільПоети завжди матимуть багато роботи
- 19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачкаЧасом те, що неправильно — найкращий вибір
- 18.11.2024|Віктор ВербичПодзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
- 17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиДіалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
- 14.11.2024|Ігор Бондар-ТерещенкоРозворушімо вулик
- 11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти«Але ми є! І Україні бути!»
- 11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУПобачило серце сучасніть через минуле
- 10.11.2024|Віктор ВербичСвіт, зітканий з непроминального світла
Видавничі новинки
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
- У "НІКА-Центр" виходять книги Ісама Расіма "Африканський танець" та Карама Сабера "Святиня"Проза | Буквоїд
- Ігор Павлюк. "Бут. Історія України у драматичних поемах"Поезія | Буквоїд
- У Чернівцях видали новий роман Галини ПетросанякПроза | Буквоїд
- Станіслав Ігнацій Віткевич. «Ненаситність»Проза | Буквоїд
- Чеслав Маркевич. «Тропи»Поезія | Буквоїд
- Легенда про ВільнихКниги | Буквоїд
- Нотатник Вероніки Чекалюк. «Смачна комунікація: гостинність – це творчість»Книги | Буквоїд
- Світлана Марчук. «Небо, ромашки і ти»Поезія | Буквоїд
- Володимир Жупанюк. «З подорожнього етюдника»Книги | Буквоїд
Літературний дайджест
Юрій Винничук. Убілі нєгра
Так хочеться плюнути на клятих галичан, які ціну московітам склали ще сто років тому.
"Ай-яй-яй! Убили негра!
Ай-яй-яй! Убили негра!"
Пісня з альбому російської групы "Запрещённые барабанщики"(1999).
У Харкові босячня спалила місцеву "Просвіту", повикидала звідти книжки і теж спалила. Який знайомий почерк! І яка глибока традиція! Сто років тому, коли асвабадітєльная армія увійшла в Галичину, то перше, що нова влада зробила – заборонила всю українську пресу, у "Просвітах" солдатня влаштувала конюшні, а книжки і часописи попалила.
Більшістю росіян (тут я маю на увазі саме російських росіян) керує люта ненависть до всього українського ще з часів Виговського і Мазепи. Це у них в крові. Цікаво, що у цій тваринній ненависті до України відбулося подиву гідне єднання люмпену і криміналітету з діячами культури.
У ХІХ сторіччі вони нас обзивали "мазєпами", після Першої світової – "пєтлюравцамі", а тепер настала черга на "бєндєравцев".
У Москві Андрія Макаревича з синьо-жовтою стрічкою перестріли здивованим вигуком: "Андрюха! Жид Бандере продался!"
Уже й не дивно, що чимало євреїв-інтелектуалів почали називати себе "жидобандерівцями", протестуючи проти брехливої московської пропаганди і солідаризуючись із усіма свідомими українцями. Мабуть, скоро буде престижно називатися бандерівцем, незалежно від походження.
Як на те, у Росії раптом спохопилтися, що на демонстраціях у Москві люди приходять з українською символікою та з символікою, яку у Росії називають бандерівською. Хоча червоно-чорний прапор має не бандерівське, а пластівське походження.
Мають у Росії й претензії до гасел, які звучать на проукраїнських мітингах. А поживи росіянам підкидає знову ж таки полум´яна більшовичка Ірина Фаріон, яка приписує бандерівцям надто багато. Тим часом вітання "Слава Україні", хоч це й дуже їй хочеться, не бандерівське, бо побутувало ще під час Московсько-української війни 1918 – 21 років, зокрема й серед повстанців Холодного Яру. З вигуком "Слава! Слава Україні!" йшли українські війська в атаку. І тоді ж зародилося гасло "Слава героям", яке звучало переважно під час урочистостей, а закріпилося в ОУН ще до того, як вона розкололася на бандерівців та мельниківців.
Гасло "Слава нації" виникло уже в наш час і теж не має жодного стосунку до бандерівців. А "Смерть ворогам", як гасло, існувало ще в часи козаччини. Тому-то його, як бандерівське, не сприймала совєтська цензура, і воно вільно фігурувало у тодішніх виданнях творів А. Тесленка, О. Копиленка, Я. Мамонтова, А. Малишка і у книжці "Легенди Карпат".
І це при тому, що цензура вчитувалася не лише в слова, а між рядки. Скажімо, фраза "луг іскрився синьо-жовтими барвами" негайно вилучалася. Фраза "Слава Україні" теж, а от "Смерть ворогам" не викликала у бдітєлних чекістів жодних негативних асоціацій.
А відтак важко второпати на чому ґрунтуються звинувачення теперішньої влади у нацизмі? Чому раптом усі ми стали бандерівцями?
Особливої уваги знову ж таки приділяють наші опоненти галичанам. Ось де нацизм, фашизм і ку-клукс-клан в одному флаконі.
Леонід Ярмольнік розповів про негра, якого розірвали на березах у Львові за його юності. Багато хто звернув увагу на слово "бєрьози" і цілком слушно здивувався, де їх міг бачити у Львові Ярмольнік. Я їх теж не бачив ані в юності, ані тепер.
Але цікаво: якби замість беріз фігурували акації, каштани чи найпоширеніші у Львові клени і граби? Тоді що – ніхто б і не здивувався?
Тобто лінчування негра фактично нікого не здивувало. Та й чого дивуватися: Львів – бандерівське місто. Тут усе можливе.
Ми з Ярмольніком майже ровесники. І те, що знав він, мав би знати і я. І мушу визнати, що дещо таки знаю. Отже легенда про негра, студента політехніки, якого повісили, а не розірвали, справді побутувала наприкінці 1960-тих – початку 1970-тих років. Я чув цю легенду в різних інтерпретаціях. Найпоширеніша була така: негр у клубі львівського медичного інституту запросив дівчину на танець. Вона відмовилася. І начебто при цьому щось буркнула. Тоді негр взяв і загасив на її чолі цигарку. Після цього його схопили й повісили на Високому Замку.
Це була одна з тих легенд, які охоче поширювали про галичан-бандерівців як східняки, так і росіяни. Разом із легендами про шмайсери і машінґвери під стріхами. І треба сказати, що самі ж галичани охоче підтверджували "правдивість" цих легенд, вважаючи, що це додає якогось особливого гонору і наганяє страх на москалів.
Я й сам, коли служив у Харкові, охоче розповідав про партизан, які ще зосталися у лісах і ведуть боротьбу, а тому в Карпати без провідника не варто пхатися.
Та повернімося до негра. Нічого такого насправді не було. І не тому, що негрів у 70-тих у Львові було дуже мало і поводилися вони дуже тихо. Просто у ті блаженні часи преса, хоч і була брехлива, але випадок із негром в епоху тотальної боротьби з націоналізмом обов´язково був би відображений. Лютих убивць обов´язково чекав би показовий суд, який би демонструвало телебачення. Про це б неодмінно згадав бодай хтось із цілого загону полум´яних публіцистів, борців із націоналізмом.
Обов´язково було б розслідування, арешти і суд. Не кажу вже, що це подія міжнародного масштабу і вона була б також відображена й у закордонних медіа.
Однак жодної писемної згадки про цей випадок не було. А коли я, любитель легенд, намагався у ті часи уточнити цю небуденну подію, то мене чекали розмаїті варіації. В кожному разі уявити собі, що негра тягнули від медінституту аж на Високий Замок, неможливо.
Маючи багато знайомих, і буваючи не раз на танцях у медінституті, я не зміг вийти не те, що на жодного очевидця, а бодай на когось хто був би знайомим з героями цієї історії. І це при тому, що є така поширена сентенція: Львів – велике село. Сенс її в тому, що не існує двох таких львів´ян, які б не мали спільних знайомих.
"Гаварят, у вас там ва Львовє нєгра замачілі?" – поцікавився у мене капітан Зайцев у харківській військовій частині. "Так-так", – охоче підтвердив я, розповівши у деталях, як усе відбулося. І то так, наче б я сам був свідком.
І це не тому, що я мав якісь претензії до негрів. Зовсім ні. Якось я навіть з неграми, з якими щойно познайомився, пив з пляшки вино у стрийському парку. Кажу ж – усі вони були дуже тихі і ввічливі, бо приїжджали тоді на науку діти з порядних родин. А щодо танців, то зарубіжні студенти мали свої забави, і я не бачив на танцях жодного негра. Виняток становили негри, які приходили на танці в клубі міліції, де грала "Арніка" на чолі з Віктором Морозовим. Однак вони стояли в самому кінці залу і лише слухали концерт, а не танцювали.
Отака правда. І коли поширює брехню Ярмольнік, син командира батальйону, – це дуже дивно, бо хто-хто, а такий батечко то вже точно знав, що і як сталося насправді. Але ж так хочеться плюнути на клятих галичан, які ціну московітам склали ще сто років тому.
Коментарі
Останні події
- 06.12.2024|18:41Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
- 03.12.2024|09:25Дискурс радянського самовбивства
- 28.11.2024|14:49Видавництво Старого Лева спільно з Talents for Ukraine запускають серію подій "Читати. Говорити"
- 27.11.2024|12:11"Книгарня "Є" відновлює тури для письменників: дебютні авторки-фантастки вирушають у подорож Україною
- 21.11.2024|18:39Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах
- 19.11.2024|10:42Стартував прийом заявок на щорічну премію «Своя Полиця»
- 19.11.2024|10:38Поезія і проза у творчості Теодозії Зарівної та Людмили Таран
- 11.11.2024|19:2715 листопада у Києві проведуть акцію «Порожні стільці»
- 11.11.2024|19:20Понад 50 подій, 5 сцен, більше 100 учасників з України, Польщі, Литви та Хорватії: яким був перший Міжнародний фестиваль «Земля Поетів»
- 11.11.2024|11:21“Основи” вперше видають в оригіналі “Катерину” Шевченка з акварелями Миколи Толмачева