Re: цензії

Цього літературного року письменник змінив жанр і, я би сказала, нарешті трохи набив руку. Принаймні, роман "Бот" виявився таким доволі непогано замішаним текстом із пригодницьким сюжетом.

На палітурці видавець замахнувся назвати Кідрука "принцем жахів" - за аналогією з "королем" жахів Стівеном Кінгом. Будьмо щирі, до Кінга там ще рости і рости, але витоки стилю цілком зрозумілі.

Та й сам Макс Кідрук у післямові щедро ділиться джерелами натхнення та алюзій. Це "Рій" Майкла Крайтона. Також - наукові публікації про роботу нано-роботів, мозку, теорію хаосу, фрактали. І, звісно, стурбованість письменника миром у всьому світі та збентеженість поступом науки та прогресу.

За сюжетом, у далекій пустелі Атакама знаходиться таємна лабораторія, де вирощують ботів. Це клоновані хлопчики, яких завдяки нанотехнологіям перетворили на ідеальних солдатів. Вони слухняні та ефективні, бо всі функції в них прописані за допомогою програмного коду.

Цей програмний код свого часу створив український програміст Тимур. Саме його запросили та майже силою привезли до Атаками, коли все вийшло з-під контролю. І боти втекли в пустелю, де ними керує якась непізнана "психоістота", схожа на всі темні архетипи одночасно.

В лабораторії гурт недобитих ботами працівників намагається залишися в живих та зупинити катастрофу. Катастрофа – це втеча ботів, які наближають до кордону з Болівією. Тобто загроза направду міжнародного побоїща. Пікантність ситуації також полягає в тому, що лабораторію таємно фінансував Пентагон.

Одним словом, мені це нагадує всі бойовики, що я бачила останнім часом. Стрілялок, втеч, перегонів, порятунків і навіть зомбі в "Боті" цілком достатньо. Хоча так само є умовно "інтелектуальні" епізоди, як-то міркування про теорію хаосу чи сюжетна лінія про любов ботів до фракталів.

Роман "Бот" локалізований в доволі екзотичних декораціях та пропонує низку не менш екзотичних персонажів. Хоча вони доволі шаблонні. "Злі" від "добрих" не відрізняються майже нічим. Просто в один момент автор розкриває, хто є хто.

Роман експлуатує доволі поширені страхи на тему науки і техніки. Відповідальність учених за винахід, ризики техногенного світу для людини та інші цікаві речі. Кідрук не дуже зациклюється на питаннях етики, більше ідеться таки про неможливість передбачити, як вплине на світ науковий поступ. Саме тому велику увагу приділено алюзіям на "теорію хаосу".

Трохи засмучує фінал. Розв’язка приходить швидко та цілком у дусі deus ex machina. Як на мене, надто очікуваний хеппі-енд доволі сильно псує роман. Але такі вже закони жанру. Добро має бути з кулаками, зло має бути покаране, а герої мають бути врятовані.

Роман "Бот" цілком читабельний. Його добре читати у відпустці, якщо захочеться трохи розвантажити мозок і просто відволіктися. Також книжка сподобається любителям жанру – тим, хто любить "стрілялки" з нотками "жахастиків".

Вікторія Гранецька. Тіло^ТМ(КСД)

Цей роман чимось дуже близький до "Бота" Макса Кідрука, про який я написала вище. Єднає їх сюжетна лінія маніпуляцій із людським тілом та відповідальності за наукові винаходи. Відрізняє - доволі високий градус містики в романі Вікторії Гранецької.

"Тіло^ТМ" - назва копрорації, що займається трансплантацією душ. В романі події відбуваються у 2050-ті роки. Описана реальність передбачає можливість "купити" нове тіло та переселити туди свою душу. Це те, про що писав Курцвейл. Це те, що показували у фільмах про клонів, переселення душ і матриці.

За сюжетом доктор Юрій очолює одну з найкращих клінік корпорації "Тіло^ТМ" в США. Там він без зайвих емоцій використовує тіла "донорів" для переселення туди душ багатих клієнтів. "Донорами" стають всі засуджені на смертну кару, боржники банків, ломбардів та інші... а також добровільні "дарувальники".

Юрій має дві таємниці. Перша – дитяче кохання до Іванки, дівчинки з українського сиротинцю, де він ріс. Друга – він нащадок мольфара, володіє магією та вміє перекидатися на вовкулаку.

Одного разу містом проходить хвиля жорстоких убивств. Жертви – винятково жінки-клієнтки клініки "Тіло^ТМ". Юрій-вовкулака не пам’ятає своїх дій в подобі вовкулаки. І тому лікар мучиться підозрами щодо самого себе.

Ще одна сюжетна лінія – несподівана поява прекрасної жінки Ештон, котра хоче пожертвувати своїм тілом. Вона молода, багата, талановита та неймовірно красива. Що змушує її бажати смерті?

Звісно, прекрасною Ештон зацікавився її лікар Юрій. Як мінімум, вона носить тіло коханої ним Іванки… але яким чином воно до неї потрапило?

Любовна лінія продовжується. В долях пацієнтів клініки, в долях другорядних персонажів, в долі такого собі джокера-губернатора-противника трансплантацій, в долі Якова, теж українця-емігранта та вовкулаки…

Крім того, є сюжетна лінія політичного протистояння. Наприклад, корпорація "Тіло^ТМ" рулить світом. За умов поширеної трансплантації настала ресурсна криза, низка країн зникли зі світової мапи. Серед них зокрема Україна.

Тому й існує потужний політичний рух проти трансплантації. Саме його Юрій посилює своєю самопожертвою. От тільки борці виявляються не тими, ким видавалися.

Вивести якусь єдину фабулу тут складно. Це історія і про любов, і про етичні виклики сучасності, і про "світову закулісу", і про магію тощо. Персонажі діють доволі очікувано, на якісь особливі психологічні глибини тут сподіватися не варто.

Натомість дуже цілісним і навіть характерним є тло подій. Світ у романі "Тіло^ТМ" - це світ, де "мораль" поступилася "свободі". Страшну картину доповнює розгул одностатевих шлюбів, сурогатного материнства, еміграції, втрати коріння, жорстоких реаліті-шоу та інших речей, якими можна лякати цілком конкретну цільову аудиторію.

Як і в романі Володимира Лиса "Іван і Чорна пантера", реалії життя в США тут більше нагадують декорації з фільмів і серіалів, аніж опрацювання конкретних життєвих епізодів. Хоча загальні закони жанру тут ніби і не передбачають глибокої роботи з контекстами.

"Тіло^ТМ", як і "Бот", знайде своє місце в будь-якій валізі для полегшеного читання. Я би порадила прочитати обидва романи. Хай там як, але цікаво дізнатися, з яких боків сучасні письменники підходять до проблеми поступу прогресу.

Сергій Лещенко. Американська сага Павла Лазаренка

Я дуже люблю, коли одноденна за визначенням журналістика перетворюється на вічну за визначенням літературу. Цього разу ідеться про перетворення 12 статей про злет і падіння Павла Лазаренка на міцно збитий non-fiction.

Видання книжки дозволило Сергію Лещенку розширити тексти та надати читачам ще більше матеріалів. А читачів врятувало від потреби зберігати купу вкладок "Української правди" в папці "Вибране".

Особливістю цієї книжки є неймовірно висока якість роботи з документами. Висновки не голослівні, а підтверджені. Єдине, чого по-справжньому бракує – це інтерв’ю з самим героєм книжки, Павлом Лазаренком. Але зробити таке інтерв’ю було неможливо, якщо я правильно розумію. Зате пряма мова Лазаренка міститься в його свідченнях.

Цю книжку Сергій Лещенко цілком справедливо називає "невивченим уроком" українських політиків.

Якщо абстрагуватися від політики та подивитися на "Американську сагу" з позицій більш літературних, то журналістське розслідування перетвориться на доволі сумну історію. Історію про людину, котра розтринькала своє життя на ефемерні інтереси – замість цінностей. Про людину, котру все одно знайшла кара. Про справедливість, яка може перемогти силу бабла та зв’язків.

"Американська сага Павла Лазаренка" стане цікавою для небайдужих громадян і для фахівців своєї справи. Також я би порадила її як подарунок усім тим, хто має знайомих, які планують іти в царину державної служби. Корисна книга та memento mori. В одному флаконі.

Ірина Ігнатенко. Жіноче тіло у традиційній культурі українців (Дуліби)

Ця книжка мене дуже вразила. Вона інформативна, наукова, але написана напрочуд легко – в хорошому сенсі слова. "Проковтнути" її за день дуже легко.

"Жіноче тіло у традиційній культурі українців" - книжка про життєвий цикл жінки в традиційній культурі. І не треба лякатися, що це наукове історичне дослідження.

Найприватніша тілесна сфера жінки в народній культурі була жорстко кодифікована. Початок менструації, втрата цноти, народження дитини, венеричні хвороби, безпліддя та контрацепція, клімактерій – всі ці тілесні прояви контролювалися суспільством.

Існували "правильні" способи перетворення з дівчинки на дівчину, з дівчини на жінку, з жінки на бабу. І тільки вони забезпечували соціальний престиж і визнання поміж односельчанами. "Неправильний" рух у фізіологічних змінах означав осуд, ізоляцію чи бодай підозріле ставлення соціуму.

В книзі "Жіноче тіло у традиційній культурі українців" звучать насамперед живі голоси. Це голоси самих жінок, чиї слова записано авторкою та її колегами-істориками під час етнографічних експедицій. А також це голоси дорадянських дослідників, які записували інформацію про народну медицину та звичаї, котрі, як могли, розуміли та коментували почуте.

Це дає можливість сучасним читачам і читачкам "приміряти" на себе низку життєвих ситуацій.

Наприклад, відповідальність. Якщо під час вечорниць хлопець залицявся до дівчини та питав, чи може лягти біля неї під час спільної ночівлі, а дівчина відмовляла… то хлопець мав право щось розбити в хаті, де проводять вечорниці. І збитки власникам хати повинна була компенсувати дівчина, котра відмовила хлопцю.

Або, наприклад, подвійні стандарти та лицемірна мораль. У випадках дошлюбного сексу ганьба лягала на плечі родини дівчини Головна провина за "нечесну" доньку належала її батькам. І якщо покритка ставала аутсайдером, то хлопець, який її збезчестив, залишався повноцінним учасником соціального життя.

Також, наприклад, перший секс. Він теж не був суто приватним. На весіллі молодих змушували проходити обряд "комора". Їх супроводжували до комори, роздягали та залишали вдвох на півгодини. В цей самий час уповноважені гості стояли за дверима та час від часу стукали й питали, чи впорався наречений із дефлорацією.

Якщо в нареченого нічого не виходило, то почесне право зробити наречену жінкою отримував старший дружба нареченого. Звісно ж, гостям демонстрували рядно з кривавою плямою, якщо така була. Важливим також було не пропустити "нечесну" наречену – старші жінки контролювали, щоб вона не зімітувала цноти.

Як вам така пасторальна картина?

"Жіноче тіло у традиційній культурі українців" - дуже корисна книжка. З одного боку, вона має позбавити ілюзій тих, хто вважає, що українській народній культурі був нібито притаманний матріархат і якась особлива повага до жінки. Це не так. Пригнічення та нижчий статус жіноцтва наші предки вивчили давно. І, здається, надовго.

З іншого боку, ця праця дозволить краще зрозуміти витоки сучасних стереотипів поведінки чоловіків і жінок. І головне – це добра нагода дізнатися щось нове. По-моєму, непогане завдання на літо.

"Жіноче тіло у традиційній культурі українців" добре почуватиметься в сумках не лише істориків і жінок, але й усіх інших, кому цікаво дізнатися, до яких "цінностей" апелюють усі ті, хто про ці "цінності" говорять.

Гендер і праця. Журнал соціальної критики "Спільне", №6

Логічно запитати, чому до книжкового огляду потрапив журнал. Але тут все просто. "Спільне" виходить доволі рідко, а під його обкладинкою зібрані спільнокореневі тексти. Тому номер журналу більше нагадав мені томик non-fiction, ніж журнал.

Крім того, тема "Гендер і праця" цікава та дуже своєчасна в наявному медійному полі. Особливо на тлі розмов про права жінок, спроб заборонити аборти чи обкласти податком бездітність, а також подій із сімейними реформами в Російській федерації, що її так люблять мавпувати українські можновладці.

"Гендер і праця" - це, як декларують редакторки номеру, "лівий" погляд на проблему. Але, якщо чесно, тексти випуску дадуть інтелектуальну поживу читачам із будь-якою політичною платформою.

Перекладні теоретичні статті стануть цікаві новачкам у темі, котрим хочеться надибати нові думки та бібліографічні посилання. Але найбільш цікавими є все ж таки "живі" тексти.

Серед моїх улюблених - інтерв’ю з шахтаркою та профспілковою лідеркою Оленою Масловою. Вона розповідає про більш ніж суворі умови роботи на шахті, про те, як працівниці можуть захищати свої права при звільненнях, і про те, чому на шахті немає жінок-керівниць.

Інший чудовий есей – текст Алана Берубе "Клас видалено". Історик наводить "нестандартні" історії, що не вписуються в "академічні" квір-студії, а також пояснює, що в нібито монолітній гей-культурі клас і соціальне походження теж мають значення.

Добра розумова пожива є також у текстах дослідженнях із глибинними інтерв’ю на тему "жіночої" та "чоловічої" праці.

Наприклад, експеримент "під прикриттям" - стаття про роботу прибиральниць у США.

Або інший вихід "в поля" - текст про жіночу прекарну працю, де звучать живі свідчення про роботу працівниці "маршруток", пенсіонерки-фармацевта, офіціантки з вищою педагогічною освітою, продавщиці на провінційному ринку...

Всі вони соціально не захищені та не мають жодних гарантій від працедавця. В такій ситуації в них є хіба що вибір між примиренням із тяжкими умовами роботи і безробіттям і-або мізерною пенсією. До речі, тема трендова. Про прекаріат писав нещодавно Ярослав Грицак.

Штрихи до офісної культури також відкриють чимало стереотипів, до яких якось ніби і "звикли". Наприклад, чому на сайтах працевлаштування жінки майже не лишають резюме на посаду топ-менеджерів? А також – чи можна вважати тіло таким собі "капіталом", який жінки можуть, якщо хочуть, використовувати в роботі (і ще – чи є зв’язок між премією та декольте?)

Звісно, якість матеріалів не рівна. Є тексти, без яких розмова про гендер і працю чудово би обійшлася. Найбільш якісно нерівними мені видалися тексти на історичну тематику.

Але, в кожному разі, бодай для загального розвитку "Гендер і праця" прочитати варто. Чтиво точно сподобається не лише феміністам і феміністкам, але й усім соціально небайдужим українцям, котрим цікаво розібратися, чому молодим незаміжнім дівчатам і жінкам передпенсійного віку так важко влаштуватися на роботу… і про те, чому ці проблеми насправді стосуються кожного.

В простих кіосках преси журнал не знайти, але в книгарні "Смолоскип" і у віртуалі надибати його легко.

Ірина Славінська