Так, твір “Щоденний жезл” породив в одного з них враження півтонної штанги, до якої — після читання молодих сучасних текстів — треба підходити поступово й обережно, аби не надірватися. Інший читач сприйняття романів письменника уподібнив до вибуху ручної гранати, коли час для людини уповільнюється, призупиняється, і вона отримує досвід інтенсивного проживання реальності.
Сам Пашковський в одному з листів означив власну творчу настанову таким чином: треба писати так, як в останній день; тоді відкривається, відчувається і пишеться не розумом свідомості, а розумом надсвідомості — горінням духолюдини. Феномен “останнього дня” ставить питання остаточних життєвих підсумків, доцільності людського існування загалом. Цей феномен спонукає співвідносити земний шлях людини із Божим задумом, бачити згаданий шлях в універсальному вимірі Вічності. Із відповідним задумом пов’язується поняття долі — як безпосереднього життєвого проекту, який постає перед окремою людиною і який є однією з багатьох форм здійснення самого задуму.

Тарас ПАСТУХ

Слово “доля” етимологічно пов’язується з лексемами, що мають значення “ділити”, “обробляти”, “обтісувати”. Доля є проявом божественної волі, й на шляху здійснення своєї долі людина проходить певне кшталтування. Однак доля по-стає як певна можливість, в яку людина може увійти або не-увійти. Від людини значною мірою залежить здійснення власного покликання, входження і перебування в долі. Таке здійснення стає можливим завдяки сильній волі, яка скерована на відмову від егоїстичних бажань і яка прагне добродіяти, долучаючись у такий спосіб до божественної любові. Отож писати “як в останній день” — це глибинно та сильно відчувати зв’язок воля—доля—Вічність; бачити приклади людського впадання у долю та випадання з неї; простежувати, які перепони та труднощі опиняються перед людиною в процесі ходи до Вічності і яку могутню підтримку вона може отримати через долучення до божественної любові.
Присутня в романах письменника опозиція миті та часу у свій спосіб відображає дві форми людського існування — в долі й поза нею. Час (який “безмежніє до хаосу”) охоплює форми “мертвого життя” — все те, що зникло, або роковане на зникнення; що стоїть на перешкоді розвиткові “живого життя”. До таких форм належать пласти “мертвої” культури (Фрідрих Ніцше в цих випадках говорив про “антикварну історію”); суспільно-політичний простір з його облудними гаслами, які в теперішньому часі цілковито втратили своє первісне значення; зразки прояву чуттєвої любові до свого особистого Я та інших тілесних явищ тощо. Натомість мить є виявом вічного сьогодення — всього того, що є “живим життям”, проявом справжньої любові. Вічне сьогодення визначається такими прикметами: “незалежність” від часу, повторюваність, повнота самоздійснення, скерованість на майбутнє. В миті актуалізується й те, що вже проминуло, але знову живо постало в пам’яті, даючи виразне відчуття дійсності, викликаючи краще розуміння теперішнього. Мить може відображатися в описові осіннього пейзажу, в якому напередодні близького занепаду вітальні сили природи особливо виразно проявляють себе. Або у спогаді з дитинства, в якому простір батьківської хати втілює високу поезію патріархального існування. Або в біблійній притчі про виноградарів, яка увиразнює людині глибинні закони божественного світотворення. Романістика Пашковського постає як величний епос миті, і таке по-стання визначає довільну структуру його текстів.
Найчастіше мить у Пашковського-романіста розгортається у просторі спогаду, який актуалізує певний фрагмент минулого та надає йому значущої промовлюваності. Часте звернення до минулого (до-Чорнобильського часу) засвідчує не лише неприйняття сучасного (після-Чорнобильського часу). У такому зверненні до “живого” минулого душа може виявити себе й наблизитися до саморозуміння. Мартін Гайдеґґер у своїх лекціях наголошував на тому, що пам’ять є зібраністю душі і що завдяки пам’яті душа виказує багатство образів, через які вона сама стає видимою. В романістиці Пашковського багатство образів постає як наслідок розвитку двох визначальних тенденцій: 1) широкого охоплення життєвих процесів, панорамної візії людського існування; 2) уважної деталізації окремого явища, завдяки якій воно представляється у багатьох нюансах, точно й субтильно. У творах письменника явища глибинно промовляють самі за себе, але в такому промовлянні також виказують себе душі його персонажів.
Згадана опозиція часу та миті є протиставленням “живого” та “мертвого”. І заслуга Пашковського-прозаїка полягає у рідкісному вмінні прозирати у суть явищ та розрізняти форми “живого” і “мертвого” життя. Він володіє особливою чуттєвістю, завдяки якій здатний усвідомлювати те, чого не усвідомлюють засліплені духом часу його сучасники. Пашковський бачить “гримаси” цього духу й у своїх романах відображає їх саме такими, якими вони є насправді, а не такими, якими видаються переважній більшості. Він як ніхто інший в сучасній українській романістиці масштабно охоплює свій час і в такому охопленні тотально й гостро протистоїть йому. Знову ж таки, Пашковський уміє побачити існування прекрасного там, де, здавалося б, його не мало б бути, наприклад, у буденних клопотах сільського життя. Саме у доцільному (до людських потреб й особливостей навколишньої природи), вправному виконанні людиною своїх обов’язків й постає краса такого життя. Присутність прекрасного в текстах Пашковського (а також відповідна образна форма висловлювання) призводить до того, що окремі читачі називають романи письменника поетичними, зараховують їх до різновиду поезії в прозі.
Настанова на якомога повніше переживання миті, невтомне прагнення вловити прекрасні зблиски Вічного у плинному житті, проектування людського шляху у вимір Божої волі зумовлюють особливість творчої манери Пашковського-романіста. Його письмо визначається сильною експресивністю, яка виявляється в інтенсивній ідейно-естетичній промовляльності окремої деталі та загального образу; проступає у витворенні окремих образних рядів, поєднаних “логікою” певних особистих вражень; постає у різноманітних формах повтору й образних паралелізмах; відлунює у ритмі фрази і навіть подекуди — загалом не характерній для прози — звуковій організації речення. Експресивність посилює символічну скерованість текстів Пашковського. Остання виявляє знаки Вічного в навколишній дійсності, допомагає людині усвідомити свою сутність і вийти на шлях своєї долі. Текстова дійсність символізується і через оригінальну розробку відомих біблійних образів (наприклад, “плекання виноградної лози”), і завдяки трансцендуванню — інколи вельми незвичному — окремих навколишніх явищ та об’єктів. У романах Пашковського є певні стрижневі символи, до яких персонажі час від часу повертаються, осмислюючи та переосмислюючи їхнє семантичне поле, співміряючи свій життєвий шлях із тим, про що говорять ці символи. Взагалі, прийом повернення є важливою прикметою романістики Пашковського. Адже саме завдяки поверненню (до рідної хати або до своєї сім’ї) персонажі здатні глибше відчути особисте випадання зі звичного трибу життя, екзистенційну загроженість власного існування, кристалізування свого духовного досвіду й потребу дальшого торування власної долі.
Складна символізація текстової дійсності, налаштованість персонажів на духовні пошуки, експресивна форма висловлювання, поцінування миті й критичне ставлення до часу — все це наштовхує письменника на використання складного герметичного письма. Таке письмо “закривається” від деталізованого й більш чи менш повного представлення певних соціально-побутових явищ, виписування деяких логічних зв’язків між окремими фрагментами суспільної дійсності. Натомість воно “відкривається” до проявів Вічного, прагне — до певної міри очищеною від соціальних нашарувань мовою — якнайповніше вловити та передати те універсальне, що лежить поза межами фізичного світу. Адже соціальне тільки відводить від Вічного, що Пашковський неодноразово та виразно демонструє.
Пашковський не виявляє жодного прагнення писати зрозуміло для всіх (і інколи йому це ставили на карб). У його романістиці порушуються кардинальні проблеми людського буття. Ці проблеми потребують уважного й зосередженого сприйняття; вдумливого осмислення разом з автором і його персонажами. Відтак “закрита” стилістика письменника є своєрідною перепоною для любителів легкого чтива — тих, хто не хоче задумуватися над проблемами, над якими задумувався автор. Крім того, в його романах розгортаються широкі епічні полотна, оглядання яких також вимагає часу й старань. Пашковський неодноразово говорить про те, що його романи призначаються для “ви-браних читачів”. Однак бути “вибраним” означає докласти чимало зусиль у читанні та інтерпретації текстів письменника.
Знання життя, якого не отримати завдяки спогляданню на вулицю крізь вікно письменницького кабінету, допомагає Пашковському робити певні висновки і значною мірою забезпечує значущість цих висновків. Його письменницький досвід ґрунтується насамперед на його індивідуальній життєвій історії та на історіях членів його родини (і вже згодом цей досвід передає фрагменти життя ширших соціальних груп). У такий спосіб виявляється духовно-буттєва укоріненість української людини в просторі рідної землі. Письменник ретельно відстежує минуле свого роду до трьох поколінь. Він приходить до важливого усвідомлення родової тяглості, до тонкого розуміння духу часу та його змін. Загалом у своїй творчій еволюції Пашковський іде від індивідуально-родового до загальнолюдського, що є найоптимальнішим шляхом духовного зростання. Романи письменника, як уже йшлося, є значною мірою автобіографічними, вони відображають особистий досвід автора й еволюцію його світогляду. Однак життєвий досвід є лише однією складовою письменницького хисту. Іншою такою складовою є вміння бачити людські типи, передавати їхній спосіб думок, специфіку їхнього мовлення; вловлювати життєві ситуації, в яких проступає щось сутнісне та глибинне. Пашковський згадує, як його бабця розповідала страшні та захопливі історії про дорогу з сибірського заслання, що складалися в “оповідь, повторювану з року в рік із незмінними зворотами і натхненням, як епос”. Письменник виявляє рідкісну в українській романістиці ХХ ст. здатність вловлювати епічне “дихання”, передавати високу поезію життя. Він тонко відчуває не лише вплетеність певних подій “у цілісність свого часу і стан нації” (Геґель), а й необхідність використання належних художніх засобів, завдяки яким подія представляється живо, виразно й промовисто.
Перший роман Пашковського було надруковано 1989 р. в журналі “Дніпро” під назвою “Свято”. У ньому окреслилася та морально-буттєва проблематика, яка стане визначальною для наступних романів письменника. У рецензії на твір Валерій Шевчук визначив його основну тему — “шукання героєм місця в житті і у світі”, — й додав, що сам роман зроблений професійно. Головний персонаж Андрій потрапляє в екзистенційну ситуацію “буття-поміж”: повернувшись з армії в рідне село, він їде до столиці. У романі постає кілька персонажів, які, як і Андрій, опинилися в Києві і які намагаються у різний спосіб облаштувати собі життя. Їхня молодеча енергія скеровується на отримання життєвих насолод і на те, що забезпечує подальше безтурботне існування (гроші, власна квартира, підтримування тимчасових любовних стосунків). Автор про-стежує життєві колізії цих персонажів й демонструє те, що всі їхні потяги до насолод, врешті-решт, призводять до нещасливих, а подекуди й трагічних наслідків. Отож свято, якого так сильно прагли персонажі, виявляється оманливим. Почуття радості, яке воно несе, скоро минає, поступаючись місцем гіркоті втрат і поразок. Ці та інші колізії заокреслюють проблему належного буттєвого вибору, формування таких життєвих пріоритетів, які б могли принести справжнє щастя. Важливий момент: для репрезентації згаданої проблеми автор обирає долю молодих людей, яких саме життя ставить в ситуацію вибору. Процес вибору може розгортатися як тривалий та болісний пошук, що демонструє головний персонаж. Наприкінці твору Андрій так і не знаходить себе, і відповідно сам текст постає як роман із “відкритим фіналом”.
Однак випадання з долі, за автором, відбувається не лише через потяг до насолод, а й завдяки прояву “родового зла”, коли негідна поведінка батьків визначає відповідне життя їхніх дітей. Такий зв’язок автор пояснює не на дидактичному рівні згубного впливу, що його подає батьківський приклад, а на трансцендентному рівні суворої покари людини за її гріхи. Відхід від божественних настанов є злочином, за який несуть покару і сам злочинець, і його діти. Про це автор не говорить безпосередньо, але до такого висновку підводить свого читача. І в пізніших романах репрезентація цієї ідеї ще більш увиразниться.
Моральна деградація посилюється в умовах великого міста, в якому людина у своїй поведінці більше керується власними бажаннями, аніж тією “спільною невидимою совістю”, яка загалом визначає поведінку людини на селі. Опозиція міста та села ще гостріше постане в романі “Щоденний жезл”, де набуде додаткового нюансування — штучне й фальшиве існування в одному й природне, справжнє життя в іншому. Також у “Святі” так чи так заокреслюються теми, які письменник ширше розроблятиме у своїх на-ступних романах: руйнування патріархального життя, емансипація жінки, голод 1933-го та Чорнобильська аварія 1986 року.
Перший роман Пашковського є найбільш класичним за технікою виконання. Композиція “Свята” загалом відповідає належним жанровим канонам: сюжетні лінії проступають виразно й презентують любовні історії та авантюрні вчинки героїв; експозиція, зав’язка, кульмінація та розв’язка виписані більш-менш детально та чітко; діалоги постають у звичному оформленні; помітне місце в розвитку сюжету займає інтрига тощо. Проте вже у цьому першому романі виявляються прикмети, які в сукупності визначатимуть індивідуальний стиль письма Пашковського. До таких прикмет варто віднести: асоціативну актуалізацію спогадів (ця актуалізація згодом визріє в асоціативне письмо як таке); свідоме приховування (до деякого часу) причинно-часових зв’язків між подіями, що активізує читацьку увагу; тлумачення однієї події з різних, часто взаємовиключних, точок зору, причому такі тлумачення подаються не відразу, а за якийсь час, аби читач спочатку сам вибудував власну інтерпретацію подій; представлення промовистих мізансцен; різно-планова розробка символічних образів (Ноєвого Ковчега, чи орла, що літає над палатками радянських військових в Афганістані); формульне мислення, яке пропонує дуже стислу і водночас вельми містку ідею (наприклад, закоханий Андрій, ще не знаючи про зраду Наді, “жив між коханням і небом”); відкидання частини синтаксичних і пунктуаційних правил, що має на меті більш адекватне відображення динаміки розвитку образного мислення; дуже уважне ставлення до слова, яке полягає у прагненні уникати шаблонних висловів та писати образною й виразною мовою, індивідуалізувати мовлення персонажів і розгортати розповідь у відчутній ритмічній тональності.
Сюжетні лінії “Свята” знайшли своє продовження в романі “Безодня”, який, між іншим, уперше з’явився 2005 р. під однією обкладинкою з першим романом Пашковського (тож ці два романи становлять дилогію).
Підсумком життєвих блукань героя стає глибоке усвідомлення того, що жити так, як живе більшість його сучасників, не можна; що людське життя має будуватися не на задоволенні чуттєвих потягів, а на любові; що в житті присутня вища справедливість (вона пов’язується з долею); і що людина є відповідальною за свої вчинки. Символ безодні знаменує випадання з долі. Від самої людини значною мірою залежить чи зможе вона зусиллям волі втриматися від падіння у “прірву” (здатна увійти у свою долю), чи рокована на безвільне падіння вниз (на дедалі дальше і дальше розходження зі своїм покликанням).
Загалом у “Безодні”, порівняно зі “Святом”, авторська майстерність зростає, індивідуальний стиль письменника дедалі більше кристалізується. У романній розповіді збільшується питома вага експресивного елемента. Письменник ще більше переносить увагу з подій як таких на емоційне представлення цих подій у свідомості персонажа, на вияв особистісного розуміння героя навколишньої дійсності. Вразливість розповідача дає можливість відчути й зрозуміти те, чого не здатні усвідомити інші. Відтак кількість виразних образо-символів зростає, сюжет значною мірою втрачає “зовнішню” подіє-вість, натомість набуває подієвості “внутрішньої”. Відповідно посилюється асоціативне розгортання образних рядів. У другому романі автор далі розробляє поетику вставних історій, які розширюють загальну візію життя, творять відповідне тло для основних подій. Також зменшуються “фрагменти” першого знайомства читача з персонажами, де герої так чи так означуються. Персонажі по-стають більш безпосередньо, вони є породженням бурхливої стихії життя і відповідним чином представляють її (варто сказати, що повноти такої репрезентації письменник досягає у наступних трьох романах). Стихійнішим стає й авторське письмо, що, зокрема, виявляється у більш довільному нанизуванні синтаксичних періодів. Письменник уперше використовує поетику анафори, завдяки якій велике синтаксичне ціле набуває додаткового структурування, актуалізується важливе слово й задається певний ритм. У своїх наступних романах Пашковський ще більше використовуватиме прийом “єдинопочатку”, що засвідчує зростання його експресивно-асоціативної манери письма.
Роман “Вовча зоря” вийшов 1991 р. у серії “Перша книжка прозаїка” й явив автора, який уже сягнув високої майстерності та, найважливіше, цілком сформував власний розповідний стиль. Якщо у двох розглянутих романах Пашковський ще перебував у стильових пошуках, удосконалював свої художні засоби, то у “Вовчій зорі” він постає як зрілий майстер із широким арсеналом виражальних форм та відточеною авторською технікою. Цей роман є одним із вершинних здобутків поетичного письма в контексті і самої творчості Пашковського, і української великої прози ХХ ст.
Роман складається з двадцяти однієї новели, кожна з яких виявляє якийсь важливий фрагмент із життя героїв. Центральними персонажами твору виступають три приятелі Микола, Сергій та Павло, а також дівчина Галя. Письменник зображує життєві дороги, якими йдуть персонажі й ставить проблему людської долі на різних прикладах її втілення.
У “Вовчій зорі” автор сповна виявляє дві важливі ідеї: глибокий трагізм та висока поезія існування української людини у ХХ ст. Письменник тонко передає красу врівноваженого, сповненого внутрішньої гідності патріархального життя, демонструє рідкісне відчуття природи та щастя душевного злиття з нею. І водночас він показує, що народний організм зазнав великих уражень. Ці ураження зумовлюються двома суспільно-політичними катаклізмами: Голодомором 1933 р. та аварією на Чорнобильській атомній електростанції 1986 р. Образ лихих 1930-х доповнюють картини сибірського заслання. Письменник вдало використовує форми фіксації досвіду з перших уст, коли безпосередні учасники тих подій переповідають про бачене й пережите. У романі присутні два часові періоди: важке минуле 1930-х та здеградоване сучасне 1970—1980-х. Мить як відчуття прекрасного, як здійснення певного морального, духовного діяння розриває ці періоди й вихоплює людину у простір трансцендентного. У прагненні людини протистояти жахіттям свого часу постає її велич та краса (найбільше таких прикладів у часах 1930-х). У трагічних обставинах людина поривається утвердити себе, здійснити свою долю (в такій настанові цей роман Пашковського близький до прози Григора Тютюнника); а також прагне осягнути своє життя. Ці два моменти визначають промовисту екзистенційно-філософську скерованість роману.
Роман “Осінь для ангела” друкувався частково в періодиці у першій половині 1990-х рр., а повністю вийшов у журналі “Українські проблеми” в 2000 та
2001 рр. Якщо попередній твір виявляв тенденцію до новелізації романного письма, в якій автор концентрував увагу на низці експресивно насичених фрагментів людського існування, то тут уповні виявляє себе протилежна тенденція, яка полягає у широкоепічному розгортанні романної розповіді. В “Осені для ангела” письменник творить розлоге художнє полотно, в якому зображується велика кількість типів, характерів, життєвих історій. Таким чином масштабно представляється не лише образ часу та людської долі, а й у відповідний спосіб відображається духовний стан нації. Епічний розмах виявляється і у ширшому, порівняно з попереднім романом, зображенні життєвих явищ, і у більш детальній візії цих явищ. Останнє призводить до ускладнення образної символіки твору. Загалом наскрізні мотиви романістики письменника тут розробляються повніше й постають більш скомпліковано.
В “Осені для ангела” автор вдається до складного символіко-метафоричного письма, багатого на підтексти (зокрема інтертекстуальні) й на несподівані та вдалі аналогії. Також він активізує прояв мовної стихії, яка, подібно до великих морських хвиль, що періодично накочуються на берег, набуває певного розлогого ритму та виразної внутрішньої сили. Потужна ритміка фрази своєрідним чином відображає ритміку життєвих сил, прояв духу, що виявляє себе й належним чином осягає життя. Складне письмо та увиразнення мовної стихії наближають письмо Пашковського до письма австрійського письменника Германа Броха, представленого у відомому романі “Смерть Вергілія”. В “Осені для ангела” постає широко розгорнена проекція між часом кінця ХХ ст. та часом кінця IV ст. Така проекція свідчить про те, що протистояння справжньої віри та єресі є універсальним мотивом людського буття. Він відбувається в різних часових періодах, втілюється у різних постатях, але суть його залишається не-змінною, як незмінним постає перед людиною вибір: бути в долі чи бути поза нею. Загалом роман “Осінь для ангела” поєднує дві різноманітні тенденції. З одного боку, образний світ твору постає як символічна дійсність, яка промовляє про щось, що є універсальним, що лежить за межами цього світу і є вельми важливим. А з іншого — цей світ є сам по собі значущим, він у багатьох випадках прекрасний і вартий захоплення.
Складний метафорично-символічний підтекст лежить в основі назви роману. В кількох місцях автор розкриває цей підтекст: осінь є часом, коли “надією зорітиме пам’ять”; натомість Земля є “випадковою маленькою станцією для ангела, чиє крило, перельотом до милосердніших планет, зрідка окрилює віру”. Інакше кажучи, йдеться про велику надію людського життя, яка пов’язується чистим душевним станом (характерним для періоду дитинства) й передбачає існування кращого за тутешній світу. Письменник розширює ідейне звучання назви в іншому місці, де говорить про осінній “настрій тліну в передчутті вогню”; вказує на “тривання порятунку” через “осіннє всеспалення”, яке є “жертвою за нас”. Ідеться про масштабне очищення, в якому роковане на смерть, “мертве” має загинути, звільнивши місце для вічного, “живого”. Ідея приреченості людського соціуму, який надає перевагу “мертвим” життєвим формам гостро постане й широко розгорнеться в романі “Щоденний жезл”. І якщо там оповідач буде гнівно докоряти суспільству, яке й далі вперто не хоче дослуховуватися до божественних істин, то тут постала ситуація викликає в оповідача глибокий сум та біль. Роман “Осінь для ангела” виявляє велике й печальне прощання зі світом, який був прекрасний у до-Чорнобильський час, у період дитинства (феномен ностальгійного спогаду за чарівним минулим також гостро постане в наступному романі). Це є прощанням зі старим життям напередодні вступу в нове. Саме такою ідеєю можна пояснити “відкриту” кінцівку роману, де Богдан бачить себе в образі загиблого мотоцикліста, який лежить на дорозі. Колишній Богдан “помирає”, натомість “народжується” новий Богдан, “просвітлений духом Дива”. Слід зазначити, що ця інтерпретація пропонує один з імовірних підходів розуміння. Герметична розповідь вибудована так, що цю кінцівку можна прочитати й в іншому ракурсі: Богдан справді помирає, усвідомивши перед смертю силу духовного просвітлення; він іде з цього життя з вірою у те, що таке просвітлення веде до воскресіння у справжньому житті.
Загалом у романі постає вже знайомий мотив, у якому головний герой втрачає своє кохання й мандрує дорогами життя, шукаючи свою долю та пізнаючи навколишній світ. Свій життєвий шлях Богдан конденсує в такій формулі: “Покаятись, творити милостиню, молитися за убієнних, просити прощення за живих, терпіти за злих і гордих, бути слугою за-ступництва і, зустрічаючи вбогу душу, розказувати про диво — і жити сказаним”. Роман постає як велика сповідь героя, в якій він на тлі широко розгорненого образу часу виповідає своє життя й свою долю. Символічною є професія, яку обирає Богдан. Він — перевізник через річку. Тобто Богдан є тим, хто допомагає людям перебратися з одного берега (способу існування) на інший. З часом персонаж приходить до розуміння, що Бог його посилає “для небагатьох, але не знаєш для кого” (ідеться про тих, хто хоче утвердити свою долю в милосерді до ближнього та Божій любові).
Далі буде