За останні два місяці наші читачі вивчили біографію ДіБіСі П’єра, як таблицю множення. Навіть ті, хто до Форуму видавців-2012, де австралійсько-британський письменник був почесним гостем, й до оприлюднення українською його роману «Світло згасло в Країні Див» (переклад Галини Шиян за редакцією Юрія Андруховича), про цього аделантадо сучасної літератури ні сном, ні духом.

Життя Пітера Воррена Фінлея настільки багате на побутові й кримінальні ексцентріади, що про нього самого можна книжки писати. Тривіальним в його історії був лише рядок «народився в добропорядній і заможній родині». Мандрівки зі своєї та чужої волі, збідніння з власного та чужого розуму, наркозалежність, лікування, карні вчинки, заняття малярством і коміксами, безробіття, захоплення кіно, фотографією, дизайном. Зрештою, перебування на межі крайнього вбозтва. Вибір псевдоніму ДіБіСі (Dirty But Clean: «Брудний Утім Чистий») П’єр. Створення в украй несприятливих для шлунку й нервів умовах роману «Вернон Господи Літтл». Букерівська премія 2003 року – в обхід таких явних фаворитів, як Маргарет Етвуд і Зої Геллер.

Отримання солідної для англомовного середовища нагороди також не обійшлося без скандалу – родич одного з ошуканих в авантюрі з нерухомістю громадян звернувся до організаторів Букера, аби відкрити їм очі на діяння новоспеченого лауреата. Ті відозву проігнорували, проте на головну дійову особу вся ця буча, схоже, вплинула позитивно. ДіБіСі сплатив борги; назвавши себе «шахраєм» і «дупою», публічно посипав голову попелом; й оселився в ірландській глушині. Звідси він іноді здійснює марш-кидки в широкий світ презентацій, фестивалів, форумів і саме тут продовжує осягати в художній формі набуте, б’ючи гострим словом по схибленій на консьюмеризмі та шопінгу цивілізації.

Критику останньої він делегував, зокрема, героєві третього за ліком роману «Світло згасло в Країні Див» Ґебріелові Броквеллу. Цей «Продукт свого часу. Неуспішний студент. Недосконалий чоловік. Поет-нездара. Багатовекторний активіст…», щоб не брати участь у вселенському цирку, вирішив накласти на себе руки. В принципі, аби не пристрасть ніжної, схибленої, чулої, ексцентричної мислячої тростини до ефектів, на тому можна було б поставити крапку. Але ні, розчарованому молодикові конче залежить на красивому фініші свого далеко не звитяжного шляху. Тому план такий: утекти з реабілітаційної клініки, знайти Нельсона Сматса (неперевершеного шеф-кухаря та марнотратника) й улаштувати небачений допіру рейвах, що відбив би суть епохи, яку Ґебріел залишає нам без усякого жалю.

Виконання пункту №1 супроводжується низкою абсурдних сцен, котрі бетонують упевненість «живого трупа» в правильності обраного ним рішення. Реалізація пункту №2 вимагає подорожі до Токіо – назустріч Сматсу і пригодам, що виявляться точкою неповернення: поза компанією у Ґебріела вистачає клепки грати роль глядача у кунсткамері – дивитися, але руками потвор не чіпати; у парі ж із не менш божевільним, ніж він сам, друзякою він легко вгрузає в халепи, найменша з яких – «відпочинок» у японській поліції. Здійснення пункту №3 і, відповідно, кульмінація всієї затії, – бенкет у Берліні, що нагадує найбільшу вакханалію з часів падіння Риму, останній вихід Жана дез Ессента, розгульну ніч Доріана Ґрея і т. п. (рецепти приготування бульйону з ківі та колібрі, тушкованих ніжок коали і карамелізованого молочного білого тигреняти додаються).

Дивний, позірно хаотичний, але насправді ретельно вибудуваний іронічно-ліричний роман. Припускаю, що до душі припаде представникам одного з Ґебріелом покоління (нашому витівникові 26, отже, діапазон – від 20-ти до 30-ти років): це вік, коли вже обсідають думки та проблеми, коли «криза» стає чільним іменником у власному вокабулярі й стосується не тільки економіки, коли можеш оцінити вишуканість авторського стилю і воднораз ще не верне від обсценної лексики в діалогах.

ДіБіСі витратив багато зусиль, аби триматися від персонажів на потрібній дистанції (варто відзначити, що не марно). Попри ризикованість учинків, герої достатньо близькі й письменникові, й суто психологічно зрозумілі аудиторії, тому не виглядають картонними клоунами. З іншого боку, автор свідомо абстрагується: не бажаючи оприявнювати свою присутність, він віддає голос майбутньому самогубцеві – а з ним і право плюватися гнівними інвективами на адресу нинішнього часу.

«Декаданс» (капіталізм, антисистема – називайте, як зручно),  позначені тут не так в естетичному, як в етичному сенсі: це стан суспільства, що «зависло у перманентному теперішньому, пожинаючи плоди немічних людських імпульсів». Суспільства споживання, надмірностей, гіпертрофованих смаків. Дисконтних карток і all inclusive. Звідси – один крок до придуманого ДіБіСі П’єром «фуд-порно». Поняття, в якому внутрішня кухня харчових пристрастей логічно сполучена із надмірною розкутістю. На думку письменника – піднесення кулінарів на п’єдестал громадського авторитету, фетишизація їжі та ритуалів довкола неї сигналізують про занепадницькі процеси, аналогічні тим, що передували нашестю варварів і крахові Римської імперії.

Бійці Палагнюка пішли на пенсію, секс-туристи Уельбека спакували валізи, наркоші Велша погубили голки. До часу на арені – легіони сластолюбців, з’єднані, наче материнською пуповиною, виключно з тим, без чого не уявляють свого існування, – столиками у ресторанах, телепередачами та кредитними установами. ДіБіСі переконаний, що це дуже кумедно.

Вікторія Поліненко