На сайті «» відбувся чат із лауреатом І премії Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2012» у номінації «Проза для дітей», письменницею Галиною Вдовиченко. Спілкуючись із читачами, вона розповіла, наскільки важко змагатися за перемогу в «Коронації слова», як їй вдається поєднувати журналістику та письменництво, чи потрібно і як вивчати російську літературу у школах, а також чому б розцінила як непристойну пропозицію податися в політику. Про «кінематографічні» книжки в сучасній українській літературі, якість журналістики, про «мовний парад» в Україні – читайте в стенограмі чату з Галиною Вдовиченко.Главред

Катя:  Пані Галино, ви неодноразово успішно брали участь в  « Коронації слова » . Чи досвідченим авторам щоразу складніше змагатися за перемогу?

Галина Вдовиченко: Досвідченим – так само, як і новачкам. Пишеш, ховаєшся за псевдо і відправляєш свій текст. Цього разу я відправила на конкурс казкову повість до номінації «Твори для дітей» в останній день за дві години до закриття Головпошти, бо не впевнена була, що у неділю працюють звичайні відділення зв’язку. Коли ж мене запросили на церемонію нагородження як номінанта, зрозуміла, що отримаю якусь відзнаку. Виявилося – перше місце, яке ми поділили з Валентином Бердтом з Харкова. Звичайно, зраділа. Отримала золоту статуетку з рук шановного Івана Малковича, а за лаштунками запитала, чи він був членом журі. «Я голова журі», – відповів він. Цього року, мабуть, буде хтось інший, і склад журі, я думаю, зміниться. Хоча справді хотіла б знати, хто судив наші твори, хто визначав переможців...

Катя:  Чи  « Високий замок »   є вашою частиною життя чи це просто робота заради заробітку?

Галина Вдовиченко: Звичайно, «Високий Замок» є частиною мого життя. Я там від самого початку. І не заради заробітків, бо які заробітки у журналістів? Заробітки в інших місцях. У цій газеті працювали та працюють чимало людей, яких я вважала та вважаю фахівцями. А для мене головне зараз – знайти можливість оптимально поєднувати те, що роблю у газеті, і те, що вдома за комп’ютером. Оце було б одне з виявів гармонії, до якої прагну.

Paulinka:  Що думаєте про якість сучасної журналістики? Якими є її основні  « хвороби » ?

Галина Вдовиченко: Основна хвороба сучасної журналістики – поверховість. Журналіст ковтає наживку і швиденько гаратає матеріал до газети. Хоча вартує лише почати перевіряти факти, вийти з кабінету до людей, відірватись від Інтернету, і почне складатися зовсім інший матеріал. Бо правда ховається там, де недоговорюють.

Галина Вдовиченко: Іноді навіть допомагає. Бо газетярська робота вчить викидати зайве. Бо вона виводить на несподівані історії та теми. Минулої зими я поїхала до Висічі на Яворівщину, почула від товаришки про те, що там у трьох багатоквартирних будинках, серед лісу, живуть забуті усіма колишні працівники колишнього військового радгоспу. Я побачила ті пічні труби, що стирчали з кватирок у небо, побачила, як жінки носять воду до помешкань на коромислах – і зрозуміла, що саме звідси тікатиме до Києва героїня мого роману «Купальниця»...
А чи заважає-допомагає література журналістиці? Теж не можу однозначно відповісти. Щоправда, пишу я останнім часом для газети менше. Частіше відчуваю себе редакційними «очисними спорудами», але це корисно відчувати кожному, хто працює з текстами, кожному, хто пише. Для газети чи ні.

Paulinka:  Якби вам замовили написати  « твір-оду »  про когось із наших політиків, чи погодилися б ви? Якщо так, то хто ті люди, про кого б ви могли написати, і про кого ніколи б і за жодні гонорари не стали б це робити?

Галина Вдовиченко: Оду політикові?:) Ніколи і за жодні гроші. Це ж такий гріх на себе взяти. От якби хтось з часом написав про політиків сучасності правдиві мемуари або художній твір без рожевих слюней, я б почитала із задоволенням. Як книжки про Черчилля, Голду Меїр, Маргарет Тетчер... Або як роман чи спогади про авантюриста.

kind:  Пані Галино, доброго дня. Чи  « випробовуєте »  Ви свої твори для дітей на власних синові та доньці? Наскільки важлива їхня думка? Хотіли б, щоб Ваші твори були частиною обо ’ язкової шкільної програми з української літератури?

Галина Вдовиченко: Доньці даю читати те, що написала, першою. Її думка для мене є надзвичайно важливою. А син читає мало. Сподіваюсь, це тимчасова проблема. Можливо, завдяки його впливу я й написала про 18-річну дівчину, яка починає читати книжки лише після школи і поступово втягується у процес. Це я про «Купальницю» згадала. Деякі свої книжки хотіла б з часом побачити у списку рекомендованої літератури для дітей та підлітків. Причому такого списку, який самі діти склали для своїх ровесників.

З архівом попередніх чатів «у» можете ознайомитися тут.Главред

Карина-Корра:  Насколько для вас важны разного рода награды и признание?

Галина Вдовиченко: Вони мають значення для книжки, скорочують відстань між нею та читачем, допомагають звернути увагу саме на це, відзначене нагородою, видання. Але, зрозуміло, не впливають на оцінку прочитаного.

мова:  Вітаю, пані Галино! Цікавить ваша думка з приводу наступного. 1. Останні « мовні баталії »  та владні ініціативи в цій сфері, на ваш погляд, до чого можуть призвести? 2. Чи плануєте ви коли-небудь написати твір російською мовою? 3. Як оцінюєте шкільну програму з укрліт? Та чи варто, по-вашому, зробити обов ’ язковим курс російської літератури, чи вистачить того, що вивчається в рамках зарубіжної літератури? Дякую.

Галина Вдовиченко: У нас жодні закони не працюють, окрім тих, які приймають законотворці заради себе. Тому, думаю, що і мовний закон не працюватиме. Це влада демонструє свою агресивність, гарчить, лякає – бо сама боїться. Тому й розгортає «мовний парад», але не встигне вона нічого страшного заподіяти. Тим більше, що мова – живий організм, вона не слухатиметься отих усіх фельдфебельських «стій там-йди сюди». Вона живе за своїми законами, їй закон Ківалова-Колєсніченка – не закон. І, до речі, маю багато друзів та знайомих з побутовою російською, але жодного нема серед них, щоб це нововведення підтримували.
Чи писатиму російською. Та я не маю часу перекласти російською те, що вже написала, тому це питання зовсім не актуальне.Перегляд шкільної програми з української мови варто час від часу доручати фахівцям найвищого гатунку, і то практикуючим спеціалістам, а не міністерським чиновникам. Тим, хто має справу з дітьми та тим, що їм цікаво, а що – ні. Російську літературу вивчати, звичайно, варто – хоч у рамках зарубіжної, хоч у межах курсу чи факультативу, так само, як і польську, і французьку та інші літератури світу. Аби лиш якісно викладали, не відбиваючи бажання читати.

kipli_don:  Б ывает ли так, что вы сожалеете о чем-то написанном в вашем произведении уже после того, как оно напечатано?

Галина Вдовиченко: Ну от перше, що спало на думку: я б відредагувала роман «Пів’яблука», повиправляла б помилки, з якими він і далі виходить у світ новими накладами.

kipli_don:  Ч то, на ваш взгляд, является залогом успешной книжки для детей?

Галина Вдовиченко: Автор не має бути моралізатором, а лише другом читачеві і цікавим для нього оповідачем.

kipli_don:  К акая книга и почему была у вас любимой в детстве?

Галина Вдовиченко: «Аліса у Країні чудес» Льюїса Керролла. Я по ній фактично і читати навчилась. Вона і далі є улюбленою дитячою. І однією з улюблених для дорослих – теж.

journ_:  Доброго дня! Як заступник головного редактора поважного видання, скажіть, чи відчуваєте ви якийсь тиск, цензуру протягом останніх двох років? Друге питання... Чим ви пояснюєте тяжіння сучасної української журналістики до розважальності, сенсаційності, перекосу в бік  « жовтих »  або  « чорних »  повідомлень? Чи є це відповіддю на запит, що насправді існує в суспільстві? Якщо так, то яким чином можна його виховувати, аби воно починало мислити, читати аналітику, цікавитися чимось, окрім розваг? Наперед дякую за відповіді.

Галина Вдовиченко: Тиск на незалежне приватне видання може бути який? Хіба податковий. Але «Високий замок» – найкращий платник податків серед ЗМІ (маємо таку нагороду), то що з нас узяти? Хоча, можливо, я чогось не знаю. Журналісти пишуть те, що вважають за потрібне, послуговуючись золотим правилом: вислухати і подати до газети дві думки про подію з протилежних таборів. На «полуничку» чи «жовтизну» ми не надто кидаємось, принаймні дуже обмежуємо її присутність на сторінках газети. Зараз, як на мене, читачеві важливо, щоб його не дурили. Він помітить і те, що його вже не раз навколо пальця обвели, і помітить, коли до нього ставляться з повагою. Він сам вибере, що варто читати, а що ні. Якість все й вирішить врешті-решт.

Львiвська Кава:  Чи можна буде на Львiвському форумi придбати  « Мишковi мишi-2 » ?

Галина Вдовиченко: «Мишкові Миші-2» («Зірковий час «Мишкових мишей») ще наразі не готові – над оформленням працює художниця Анна Сарвіра. Це доволі тривалий процес, але він йде. Продовження буде.

electra:  В ітаю...  Ч и немає у планах екранізувати якийсь із ваших творів, а також перевести ваші книги в аудіоформат?

Галина Вдовиченко: Думаю, усі мої книжки просяться на екран. Особливо, «Хто такий Ігор?». А «Лігу непарних шкарпеток» ми навіть хочемо поставити у спільноті взаємодопомоги (колишніх безпритульних) «Оселя-Емаус» (я там волонтер). Зроблю з неї п’єсу і зіграємо. Усі книжки хочу чути в аудіоверсії, усі дитячі – бачити як мультфільми. В сучасній українській літературі дуже багато «кінематографічних» книжок, швидше б лише вітчизняне кіно приходило до тями.

ніна:  Пані Галино, в якому видавництві вийде роман  « Ліга непарних шкарпеток » ?

Галина Вдовиченко: У «Клубі сімейного дозвілля». Дуже тішуся з того, що це видавництво починає з «Ліги...» видання книжок українських сучасних авторів. Буде тепер там і «дитяча» лінія, не лише перекладна, як було дотепер.

polit_ua:  Як Ви ставитеся до того, що деякі Ваші колеги, письменники, подалися в політику і братимуть участь у виборах? Чи не хотіли б Ви спробувати себе в такій якості?

Галина Вдовиченко: Не кличуть! А якби покликали, я б розцінила це як непристойну пропозицію. Це я особисто про своє сприйняття зараз говорю. Бо одразу б подумала: у політиці треба бути слухняним, партійна дисципліна вимагатиме цього. А письменник – він нонконформіст за визначенням. Він говорить те, що думає, і робить, що вважає за потрібне. А не те, що керівник партії сказав. Щоб у Верховній Раді по-справжньому працювати, так, як народ цього чекає, треба на певний час про все інше забути. Чи зможуть на таке піти талановиті письменники, у яких творчих задумів вагон? Тим більше, що чути у дві тисячі дванадцятий раз про те, як у нас все погано, вже не хочеться, ми це усе добре знаємо і без кандидатів у депутати. Скажіть, якщо знаєте, як нам з цього задуп’я вибиратись. Це я зараз про усіх кандидатів кажу, не лише про представників творчих професій. Письменники шкодуватимуть про цей свій крок, я думаю. Хоча, можливо, і помиляюсь.

ніна:  Про ваш новий роман  « Купальниця » ? Чи можна буде вас зустріти на цьогорічному Форумі видавців?

Галина Вдовиченко: Сподіваюся до Форуму «Купальниця» вже вийде у світ. Це роман про один рік з життя молодої дівчини, якій судиться у майбутньому стати талановитою актрисою, але вона про це наразі ледве здогадується. І у майбутньому «зірки» усі події цього року залишатимуться таємницею для усіх. Звичайно, я буду на Форумі – і як автор, і як читач, я завжди багато купую нової літератури саме на Форумі. І ще користаюсь нагодою! Письменники допоможуть «Оселі-Емаус» відкрити майстерню добрих справ. Ми проведемо акцію «Улюбленим книжкам – нове життя». Братимуть участь Андрій Курков, Дара Корній, Іздрик, я, Гриць Семенчук, Леся Воронина, редактор журналу «Просто неба» Мар’яна Соха... Буде цікаво.

фанат-півяблука:  Вітаю Вас, пані Галино! Два запитання: чи буде продовження у «Пів’яблука», і чому не працює Ваш сайт?

Галина Вдовиченко: Сайт буде новий. Продовження «Пів’яблука» само собою почало складатися в уяві. Як буде така його доля – напишеться. Днями ми їхали на Шацькі озера, і я ледве встигала записувати ті ідеї з продовження. Це одне з найкращих місць, коли пишеться – у далекій дорозі, в авто, біля мовчазного водія.

ніна:  У Львові існує поняття «львівська пані». На вашу думку, хто ця львівська пані, її характер, манери?

Галина Вдовиченко: Та ми усі різні, ті львівські пані – і «пор’ядні львівські пані», і ті, яким від усіх стереотипів лише смішно стає.

альтернатива:  Доброго дня. Скажіть, будь ласка, чому на Західній Україні тубільці так зневажають російську мову? Як гідно відбити наступ націоналістів, які оберемками лізуть у Верховну Раду?

Галина Вдовиченко: Одного разу вирішили львівські журналісти провести експеримент: ходили вулицями Львова і чистою російською з московським акцентом допитувались, як пройти до Оперного чи там, до Арсеналу. І при цьому вдавали з себе зовсім вже топографічних дебілів: що? куди?.. І їм звичайні перехожі ретельно й наполегливо пояснювали, переходячи на російську, щоб краще зрозуміли. Звичайно, можна було б потрапити і на злого дядька, але не потрапили. Кожному зазвичай зустрічається на дорозі той, кого він готовий зустріти.

msp1152:  Меня воспитывали на книге «Маленький Принц» и русских мультиках, а после 17 лет сослали в ВДУ. Пролетели 25 лет службы на благо России. Афган, 1-ая Чеченская, компрессионный перелом позвоночника в результате прыжка с горящего гвинтокрыла с высоты 20-25 метров. Из 25 десантников погибли только двое, и оба – из экипажа... Имею 23 ордена и медали. Сегодня я – главный егерь заповедника в России, размером в 2/3 Украины, с пенсией и зарплатой – 2,5 тысяч серо-зеленых фантиков... Как инженер человеческих душ, скажите, не зря прожита жизнь, в которой я только чуть более двух лет прожил с семьей?

Галина Вдовиченко: Це Ви лише самі собі можете відповісти на це запитання. Як і я – на подібне до себе – теж.

ніна:  Чи вірите в містичне? Вважаєте, що людина може мати одне життя?

Галина Вдовиченко: Містичне траплялось, і не раз. Хоча це можна було назвати і звичайним чудом. Не все людина може зрозуміти, не все пояснити за допомогою свого доволі обмеженого арсеналу сприйняття. Це – довга розмова. А щодо життя, то я зараз думаю власне про те, що людина залишає по собі на землі, яку пам’ять, як її згадуватимуть. Ми про це днями говорили з 83-річною бабцею зі Світязя. Вона мені про своїх ровесників, яких вже немає, розповідала. Від декого лише один вчинок залишився у спогадах, лише один, але такий, що і люди не забудуть, і до книжки проситься.

region.54:  Юрій. Вітаю. Як вам вдається так багато робити: праця в газеті, письменництво, сім ’ я,   діти, онуки? На себе часу вистачає? Чи є у Вас ул ю лений письменник? Ваші твори напрочуд чисті, без лайливих слів і порно. Хоча в одній із книжок описуєте секс біля прасувальної дошки.   Цікаво, як на такі речі реагують близькі Вам люди?

Галина Вдовиченко: Чоловік не читає те, що я пишу, береже нервову систему.
Намагаюсь усе встигати, але, звичайно, усього не встигаю. Є система приорітетів – важливим не поступаюсь, однак відкидаю те, без чого можна прожити. Тут ще такий закон спрацьовує: чим більше хочеш зробити, тим більше звідкись і часу береться, і сил, і можливостей. Чого усім і бажаю. Нехай на кожне наше «хочу», знаходиться своє «можу». Або принаймні «спробую».

Надія Майна, Борис Сніцаренко (фото)