За гіпотезою Люста те, що відбудеться, важко назвати справжнім зіткненням, бо мінімальна відстань поміж зірками становить декілька десятків мільйонів їх діаметрів. «Колесо М31 пройде крізь Чумацький Шлях немов примара, - каже Люст, - але ця зустріч, безперечно, буде мати серйозні наслідки для нас усіх».

«Зачекайте, - спитали Люста. - а кого, власне, ви маєте на увазі, коли кажете «нас всіх»? Це надто грубе узагальнення».

«Звичайно, - відповів Люст. - Я кажу лише про мешканців планети Земля, але припускаю, що наші сусіди по галактиці теж це відчують. Ймовірно, гравітаційні сили вижбурнуть Сонце за межі Чумацького шляху, але для нас такий варіант подій навряд чи можна назвати трагічним, бо до того часу воно перетвориться на червоний гігант, і атмосфера Землі просто випарується».

Український дослідник мови Михайло Рагнарюк звернув увагу на гіпотезу Раймара Люста, коли писав рецензію на переклад-антологію німецької літератури 90-х років ХХ сторіччя «Вертиголов та інші політичні тварини». На думку Рагнарюка, сам процес перекладу антології різних авторів групою перекладачів нагадує процес зіткнення галактик, і тому потребує особливого дослідження. Але у наведеному випадку треба сказати ще й про тему самої добірки текстів, бо вони присвячені зіткненню двох культур, що виникло після руйнування Берлінського муру. Майже всі тексти зображують це зіткнення часто на фізичному рівні. Наприклад, в уривкові з роману Томаса Брусіга «Такі з нас герої» східні німці (оссі) стикаються з прикордонниками та поліцією при спробі проникнути по той бік муру у західну зону міста. У романі Свена Реґенера «Пан Леман» зіткнення відбувається вже після падіння муру, коли натовпи оссі поринули на Захід. «Упорядники антології досить вдало обрали тематику перекладених текстів, - вважає Рагнарюк. - бо руйнування, зсув, зіткнення - це процеси швидкі та динамічні, вони створюють напруження сюжету та надають психологічної правди характерам, а отже література, яка після смерті автора зійшла на симулякр, починає поступово викараскуватися із такого вельми незавидного становища».

Але особливу увагу дослідника привернули зусилля українських перекладачів, які намагалися відтворити місцеві німецькі жаргони, говірки та субкультурний сленг. Звичайно все це представлено також і в Україні, але наша мова із її особливими культурними традиціями віддалена від німецької, немов Чумацький Шлях від Туманності Андромеди. Після зіткнення, що відбулося в результаті перекладу, ми можемо спостерігати дивовижні результати. Як передати говірку одного з персонажів фейлетону Лотара Куше «Чотириногі берлінці» офіціанта з ресторану східного Берліна, аби вона викликала в українця реакцію, аналогічну західно-німецькій? Перекладач Світлана Саюк зробила припущення, що це звучить приблизно так: «Сюди з собаками не мона... чи Ви ніко´ нічо´ не чули про хіхієну?» Також і в уже згаданому «Пані Лемані» перекладач Лариса Федоренко ризикнула зімітувати говірку гомосексуаліста Сильвіо з усіма його «йо-майо», «ясний перець», «ні фіга собі», «зуб даю» та іншими прикрасами. «Іноді, - каже Рагнарюк. - у мене виникало відчуття, ніби українська, підхоплена могутніми енергіями, що звільнилися внаслідок зіткнення мов, була просто вижбурнута за межі нашого традиційного Чумацького Шляху, бо що таке, власне, Чумацький Шлях з погляду філолога? Це зовсім не астрофізичне утворення, а скоріше певний фольклорний конструкт на відміну від німецького «Milchstraße», яке є просто метафоричним записом побаченого. Коли Раймар Люст дивиться на Чумацький Шлях, йому навіть на думку не спадає те, що уявляє собі пересічний українець: волів, возів із сіллю та «добрих чумаків» із рушницями, списами та відповідним запасом пороху та куль. Але українська мова надто укорінена у традиціях і «чумацтва» в ній поки що більше, ніж модерного сленгу або словотворень, що з´являються внаслідок експериментів письменників.  Тому переклад є дуже дієвим способом збагатити й удосконалити мову у найкоротші строки.

На жаль, -  журився Рагнарюк, - тираж «Вертиголова» у видавництві «Грані-Т» лише 2000 екземплярів! Таку  краплину навряд чи хто помітить, окрім студентів та вузьких спеціалістів. Це нагадує Сонце, яке силами гравітації вижбурнуло за межі Чумацького Шляху, і тепер на самоті воно перетворюється на червоного гіганта. Чи буде у тому якась користь для національної культури?»

Рагнарюк розповів про своє трактування антології «Вертиголов» літературному критику Анатолію Перебийносу, але той лише скептично посміхнувся: «Ти кажеш про зіткнення далеких галактик, але хіба були Східна та Західна Німеччина такими вже далекими? Зрештою вони лише на порівняно короткий у історичній перспективі час були розділені штучним кордоном, але внутрішньо вони відрізнялися несуттєво. Так, я погоджуюсь, що декілька десятиліть тоталітаризму занапастили хист «оссі» до приватної ініціативи, але ж головні проблеми людини далекі від цього. Зверни увагу на уривок з твору Каті Ланґе-Мюлер «Надто рання любов до тварин», там йдеться про клептоманію та страх перед свавіллям поліції - хіба все це не є властивим для людства взагалі? Упорядниця збірки Неля Ваховська звертає нашу увагу, що хоча дія й відбувається у Східному Берліні 1972 року, «всі реалії... можна розмістити у Західному або Сучасному Берліні».  Отже я не став би говорити про зіткнення протилежностей, а скоріше - про возз´єднання подібностей. Зрештою у Німеччини завжди був об´єднавчий фактор - мова, чого я не можу сказати, наприклад, про Україну.  Кріста Вольф та Гайнріх Бьоль мають більш подібного, ніж, скажімо, Леонід Жаріков та Василь Стус, хоча обидва останніх - зі Східної України».

Перебийніс, як завжди хизувався своїми майстерними провокаціями: він спеціально робив двозначні заяви та висмоктував з пальця довжелезні абсурдні теорії, аби обурена аудиторія накинулася на нього і подарувала йому всю свою увагу.

«Шкода, що я не читаю німецькою, - думав Рагнарюк, - і не можу скласти свого враження про твори антології цілком: уривки надто короткі, а коментарі Нелі Ваховської хоча й дають уявлення про сюжет, але більше зосереджені на літературному і навіть психоаналізі. Тож я бачу лише ретельно проаналізовані рештки непрочитаних книжок. Це все одно якби, замість обіду, вам запропонували переглянути рецепти і фотографії блюд та розповіли про їх смак. Втім, це особливість будь-якої антології: вона лише дає уявлення про певні тенденції та імена, які потім вдячний читач буде розшукувати самостійно. Так коротка збірка перекладів Каті Ланґе-Мюлер вже з´явилася в українських книгарнях».