Хто мав справи важливіші — трохи почекав централізованого продажу книги в друкованому чи електронному вигляді. Перед цим, ясна річ, не промайнувши повз вікторини на фейсбуці, де з уривків роману слід було вгадувати зашифровані міста.

Увесь цей галас спровокував непідробний читацький інтерес, що, звісно, добре з комерційної точки зору. А от чи був він виправданий після того, як збігло останнє в книзі місто Ялта і географічно-автобіографічне чтиво таким чином дістало свого кінця? Оцінки читачів і критиків з цього приводу діаметрально протилежні. В одному таборі Андруховичу крутять дулю за марно витрачені гроші, в іншому — тримають ошатне видання на видному місці, щоби час від часу перечитувати улюблені моменти. Автор цих рядків належить до останнього. І слід пояснити чому.

Останнім часом в сучасній українській літературі спостерігається пагубна тенденція до спопсіння. Начитавшись правильних літературознавців, автор обирає для свого твору правильну форму, створює правильного героя, придумує правильний сюжет. Правильний — тобто такий, який буде прийнятний для переважної більшості читачів. Автор підлаштовується під очікування публіки і, працюючи за тим самим правильним алгоритмом, видає на-гора черговий масовий доробок. Його купуватимуть, гортатимуть в громадському транспорті, радитимуть друзям, але він так і залишиться формою без суті. Читаючи такі книжки, чіпляєшся за бодай якісь переваги, виціджуєш на світ божий хоч якісь краплини таланту. Тільки б задурити себе та інших і повірити, що літпроцес таки розвивається.

А от «Лексикон» — якраз той поодинокий випадок, коли можна розслабитися і просто насолоджуватися читанням. Розчинитися у всіх цих містах, їх мостах і річках, горах та низинах, готелях і кнайпах. В авторських асоціаціях і рефлексіях, образах і думках, передчуттях і натяках. Подвійних, потрійних смислах, що він, може, і не силиться передати, але вони пливуть і випливають самі собою з-під його пера. Багатошарових накопиченнях алюзій, снів, химерних видовищ. Придумуванні нових слів, відсиланнях до інших авторів. Я не знаю іншого літератора, який би весь цей потік свідомості настільки вдало розписав і систематизував — так, що кожен виворіт життя запакований в окрему коробку і покоїться на своїй полиці під власною літерою. Напрочуд талановита гра в бісер, у Гессе Андрухович безумовно став би магістром.

Крім того, не слід забувати й про культурологічну цінність опусу з огляду на представлені в ньому places of interests різних часів та народів. Хоча це передусім авторська мандрівка, тому шукати там розтиражованих туристичних принад теж не варто. Вельми ерудована, начитана, інтелігентна, елітарна (в культурному розумінні цього слова) людина, співець світу, Андрухович все ж таки є перш за все поетом, і цією поезію пронизана вся його проза. Перебуваючи як будь-який поет в іншому вимірі, заломлює своє світобачення через тонку границю обох світів — і маємо нібито Київ, начебто Нью-Йорк, але міста зовсім інші, я би сказала — задзеркальні. До речі, майже впевнена, що любителі Льюїса Керрола належним чином оцінять і «Лексикон».

Повертаючись до засад, на яких тримається табір імені тухлих яєць для Юрка Андруховича, то вони у них дещо суперечливі. Перш за все народ обурюється, що замість довгоочікуваного роману автор знову видав збірку есе. Бо як би не обзивали жанр «Лексикону» — щоденником, автобіографією, мемуарами (що зрештою одне й те саме), подорожніми записками чи довільним посібником з геопоетики та космополітки (за визначенням автора) — та це є есеїстика чистої води. Ніде правди діти, обрана автором форма мене теж трохи збила с пантелику. В тому плані, що трохи віддає зірковою хворобою. Як казав один читач «Лексикона», Андрухович ділиться своїм життєвим досвідом, який мені навряд чи потрібен.

У принципі, такого роду літературні доробки прийнято видавати наприкінці творчого життя та й узагалі життя як такого. Але чи варто у випадку з Андруховичем говорити про прийнятність? Чи якісь інші рамки? «Лексикон» вийшов і однозначно збагатив літературу незалежно від того, який там жанр йому припаяють. Кому не подобається — чекайте далі на роман, якщо вже така вибіркова любов до творчості автора.

Та це ще не все в арсеналі войовничого табору. Особливо злостиві критики закидають, що «Лексикон» — це повторення давно пройденого. Як то «Глосарію» в журналі «Четвер» чи «Малої української енциклопедії актуальної літератури», в укладанні яких Андрухович безпосередньо брав участь. Ключові слова — брав участь, тобто працював з іншими урядниками. А «Лексикон» видав одноособово як розріз життя свого і більше нічийого. Різницю відчуваєте? Крім того, чи багато було людей, які в 1991 році цікавилися новою літературою, коли ще від нової держави не оговталися? Не кажучи вже про те, що укладання енциклопедії (1998 рік) — справа, що дещо відрізняється від власне творчості як такої.

Хай там як, а прочитати «Лексикон інтимних міст» раджу всім. Але бажано не в маршрутці чи метро по діагоналі, а розмістившись у зручному фотелі з філіжанкою кави чи чаю. Книга потребує добротного заглиблення в написане (і в себе водночас). А з часом буде видно, прибічників якого табору — лояльних до «Лексикону» чи його ненависників — побільшало. Приймаю ставки, панове!

Юрій Андрухович. Лексикон інтимних міст. — Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz, 2011

Світлана Самохіна