Літературний дайджест

07.10.2011|07:33|"День"

Роман у добірному товаристві

Роздуми про нову українську літературу.

 

Хочу розповісти про книжку, яку отримала в подарунок із Житомира після своєї публікації в газеті «День» (№№90-91). Це були мої роздуми про книжку листування Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною. Звісно ж, я була приємно здивована, й дещо поблажливо подумала: «Ну, що ж — почитаю у вільну хвилину». В той момент я ще не могла передбачити, що попереду в мене декілька безсонних ночей наодинці з новою книжкою, сльози радості й потрясіння, моє правдиве захоплення й розуміння того, що новітня українська література є, що вона «читабельна», справжня, конкурентоспроможна й... шляхетна.

Отже, неждано-негадано потрапила мені до рук ошатна книжка Олени Білошицької-Костюкевич «Роман із компанією», яка побачила світ у видавництві «Полісся». Несподівано дотепно-інтригуючою виявилася навіть сама назва збірки. Який там Роман і з якою компанією? Так, Роман серед дійових осіб книжки є — якийсь там третьоплановий і зовсім негероїчний герой у радіоп’єсі, вміщеній наприкінці книжки. Але є й роман — основний прозовий твір книжки, а вже до нього долучаються просто п’єса і радіоп’єса. Три різні жанри, які вимагають від автора, кожен зокрема, володіння зовсім іншими, часто антагоністичними один щодо одного методами й засобами зображення.

Авторка позиціонує своє творіння як «Українську шляхетну прозу». Проза Олени Білошицької-Костюкевич немов прожектором вихоплює своїх героїв на театральній виставі чи на концерті класичної музики, на художній виставці, з книжкою чи букетом квітів, на вузівській лекції чи на науковій конференції, в інтелектуальних подорожах космічними глибинами Інтернету.

Ці дивні й «несучасні» люди навіть пописуть якісь старосвітські листи (надсилаючи їх адресатові поштою, перед тим бігаючи по всіх усюдах в пошуках поштової скриньки чи конверта!), ведуть не тільки ділові на службі, а й домашні, інтимні щоденники, освідчуються в любові. Вони страждають і розчаровуються, але не поспішають у рабство чи на «панель», вони пишуть ( самостійно!) дисертації.

Авторка нагадує читачеві про те, що існують і такі люди, і така Україна, якій так нелегко літати, плавати, борсатися, долаючи сульфатну кислоту сьогодення. І жодного модного нині гендерного тяжіння, жодних феміністичних гасел, а вдумливе й посутнє дослідження справжніх почуттів — чоловічих, жіночих, дитячих — з так часто разючою різницею у сприйнятті ними навколишнього світу, любові, себе самого в тій любові. І в нелюбові також.

РОМАН ІЗ РОМАНОМ, АЛЕ БЕЗ РОМАНА

Роман «Чи важко плисти у H2SO4?» — це історія стосунків чоловіка й жінки у наш дуже прагматичний час. І така назва підкреслює складність існування в нашому житті неординарних особистостей, яким притаманна внутрішня глибинна шляхетність.

Сюжетні перипетії побудовані здебільшого на епістолярному жанрі. Традиція подібної літератури знана в Україні давно. Не зупиняючись тут спеціально на славнозвісних посланнях Івана Вишенського та листі козаків турецькому султану (бо ж насправді це дещо інші твори), назву хіба що щемкий роман у листах Михайла Коцюбинського з Олександрою Аплаксіною, унікальні листування Лесі Українки, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, у яких вони часто оприлюднювали, обговорювали власні творчі ідеї (з відтворенням епізодів, сцен, цілих шматків майбутнього художнього тексту), які пізніше втілювалися в їхніх творах, де вони розповідали не лише про особисті плани, радощі й трагедії, а й висловлювали власне бачення зокрема перспектив України в світі.

Як на мою думку, найближчими до роману Білошицької-Костюкевич у цьому ряду є листи Коцюбинського до коханої. А епіграфом до цього роману могли б стати рядки Лесі Українки: «Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди». Це фрагмент з її, скоріш за все, так і не відісланого колись листа до Сергія Мержинського, безперечної перлини української інтимної лірики — вірша у прозі «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами...»

Герої книжки — Владислав Лісовський, далеко не останній працівник якоїсь сучасної фірми, й Ольга Стоцька, викладач вишу. Авторка «Роману із компанією» — вміло витримує інтригу, не даючи головним героям дочасно пізнати одне одного, хоча на вулицях рідного міста вони неодноразово пробігають одне повз одного, не завваживши цього, мають спільних знайомих і т.ін. (так і в романі, й у п’єсі). Спостерігаємо певне «роздвоєння особистостей» у героїв — на «київського» й «тутешнього» Влада (так само й Ольги). Романний детектив триває й тоді, коли читач вже знає відповідь на життєвий ребус, а герої ще й не здогадуються ні про що.

Авторка ненав’язливо вводить читача в контекст непростого життя сучасника. Ми бачимо офіційну дружину Лісовського Алевтину — людину байдужу до себе самої й до власної родини, алкоголічку й ледащо. Бачимо дітей —Василинку й Богдана, слюсаря й прибиральницю, «його величність» альфонса-пристосуванця й дуже актуального нині «неука з докторськими регаліями». А ось Сталіна Іванівна Чернова — стара затята комуністка. Її портрет змальовано дещо гумористично, та не злобно. Навіть несимпатичних героїв авторка може подати достатньо пізнавано, але й толерантно. Як, наприклад, обов’язково сущу в українських офісах секретарку Жанну з її російськоподібним суржиком...

Органічно почуваються у книжці й Клод Мане, і Пабло Пікассо, і Сальвадор Далі, й Зиґмунд Фройд, й Антуан де Сент-Екзюпері, й Франсуа де Ларошфуко, й Марія Антуанетта, й Людвіг ван Бетховен, і Йоганн Крістоф Фрідріх Міллер, і Григорій Сковорода, й Еллочка Людожерка, і навіть Юродива, яка разом зі злодюжками й безхатьками є персонажем вже драматургічних пошуків Білошицької-Костюкевич й тричі постає перед глядачем, немов відкреслюючи своєю несподіваною появою вершину нагнітання пристрастей у кожній із дій.

 

Вміле подання художніх деталей, які кількома вдалими штрихами змальовують душевний стан героїв, їхній побут і т.ін., — зовсім ненав’язливо створюють ефект щирої, навіть інтимної розмови автора з читачем.

У своїх листах герої, шукаючи взаєморозуміння й, здається, особливо не роздумуючи, не соромлячись, розповідають адресату про все на світі: «І ще про розчарування. Це вже загальновідомо: на що налаштуєтесь — те Ви й отримаєте. Що Вам заважає активно бажати чогось хорошого? Ви ще не знаєте напевне, що це має бути? Чи боїтесь це бажане втратити, коли його отримаєте? Хочете, я допоможу Вам розчаруватися вже зараз? Носієм дружніх стосунків є конкретні люди. І ці конкретні люди мають вік, зовнішність, сімейний і інші стани, звички, вподобання. Почнемо з живопису. Я не люблю Малевича, не рятує навіть те, що в своєму творчому доробку він має не тільки «Чорний квадрат». Вважаю, що моя ідея чорного трикутника в чорному колі більш геніальна. Раджу також для пришвидшення процесу розчарування уявити мене товстою, постсорокарічною, неврівноваженою особою» (Ольга — Владові, с.52).

Виразна й доречна тут навіть тавтологія — теж прийом автора во благо твору: «І Ольга, і Влад були засмучені такою нетривалою тривалістю вчорашньої зустрічі» (с.159).

Олена Білошицька-Костюкевич правдиво змальовує особистісно-психологічні колізії героїв. Владислав — недолюблений батьками в дитинстві, вже й зовсім дорослим, навіть 50-річним, страждає без любові й разом із тим боїться любові, воліючи за краще й надалі скніти у своїй домашній в’язниці. А закохана жінка — на противагу цьому — шукає виправдання якимсь неадекватним вчинкам коханого чоловіка, намагається допомогти, не ображаючись і не чекаючи бажаної відповіді, й самовіддано йде назустріч. Він же, як учений кіт, звикає до місця, до свого болю, і п’є ту біду, врешті потопаючи в ній, й чомусь намулюючи свої мізки тим, що причина пошуку жінкою душевного прихистку —саме в ньому, зовсім не з любові до нього, не в пошуку взаєморозуміння, якихось перспектив співжиття і, зрештою, спільного щастя, а тому що жінці... потрібні гроші...

МЕЛОДРАМА З УКРАПЛЕННЯМИ ПРАВДИВОГО ТРАГІЗМУ

Лісовський із роману Білошицької-Костюкевич одного разу став невільним слухачем життєвих історій двох незнайомців. Одна з розповідей особливо вразила його: «Другий — тричі за двадцять хвилин достатньо детально розповів, як втратив своє кохання. Робив заготовки на зиму: закривав огірки, помідори, перці й не пішов на побачення, а вона загинула того дня в автокатастрофі» (с.170). Жаль тільки, що Владислав Лісовський, здається, не зробив достатніх висновків із тієї історії для себе особисто. Але ця побіжна фраза стала своєрідним ключем для написання й прочитання п’єси «Діалектика нещасть у часі і просторі», яка вміщена під однією обкладинкою з романом і названа в анотації сучасною українською мелодрамою із захоплюючою інтригою.

В анотації до книжки написано, що це мелодрама, але ж ця драма (дія) хоч і мело (від грецького «melos» — пісня), є підкреслено емоційним драматичним твором із гострою фабулою (як трактує цей літературний феномен словник літературознавчих термінів), але ж розповідає вона про нормальні людські почуття, про звичайні, навіть буденні, але важливі й почасти трагічні людські обставини й проблеми. І, власне, без так часто притаманного, особливо тепер, мистецтву присмаку певного «смакування» псевдогероїки бандитизму, без болотяної твані й наркотиків. Хоча повністю й без цього не обійшлося. Адже десь, здебільшого за кадром, — безвихідь існування жінки-вдови, приниження, обдурення й пограбування головної героїні, її син-наркоман, життя безхатьків на самому дні помийки... І хоча герої драми залишаються, здається, на жалюгідних руїнах свого колишнього добробуту, але у променях їхньої любові стверджується незнищенна надія й можливість-таки здійснити крок до щастя.

Так, п’єса Олени Білошицької-Костюкевич «Діалектика нещасть у часі і просторі» — це мелодрама, але мелодрама з елементами трагедії й очищення через страждання, коли двоє людей несподівано (у першу чергу для себе самих) зустрічають свою життєву «половинку»: «Сергій (ніби про себе). Ми переконалися, що відносимося, за твердженням жартівника Альберта, до одного і того ж прошарку населення Землі, і тут же спростували цей висновок абсолютно нелогічними змінами тем. Серед них були: причини екологічних катастроф, оповідання Остапа Вишні і О’Генрі, чемпіонат світу з футболу, конкурси краси, картини Сергія Васильківського і Мікалоюса Чюрльоніса, «Реквієм» Верді, творчість Мирослава Скорика, об’єднання християнських церков, кулінарія...» (с.215). «Сергій (ніби про себе). Ми говорили всю ніч. Ми говорили про все. Ми навіть з’ясували назви перших кінофільмів, які побачили в житті... Але я не запитав її, з якого вона міста, я не наважився попросити її адресу і телефон, я не уявляв, ким вона працює і де... Світлана, так звали мою чарівну супутницю, як я розумію, чекала від мене цих запитань і вирішила мене якось підбадьорити» (с.216). Нові знайомці обмінялися сувенірами на згадку й знову ж таки посоромилися, чи побоялися, запитати хоча б номер телефону і прізвище. Як же часто в житті ми не робимо цих необхідних кроків назустріч!..

Є якісь цікаві, несподівані сюжетні ходи — наприклад, коли у драмі раптом прослизає дещо іронічна згадка про твір, опублікований поруч, на попередніх сторінках: «Читала недавно я один роман... Назва така незвична — «Чи важко плисти у H2SO4?», а от прізвище автора, на жаль, не запам’ятала... То там головна героїня сказала: «Це що, треба вмерти, щоб до тебе гості приїхали?» (с.207). І це може означати тільки одне (моє щире захоплення — автору), що Олену Білошицьку-Костюкевич не можна запідозрити в надмірному самолюбуванні й псевдогеніальності.

ОБСТАВИНИ МІСЦЯ Й ПЕРСПЕКТИВИ СУЛЬФАТНОГО АНАБІОЗУ

Але емоційним вибухом-пострілом вразила радіоп’єса. Це, як на мене, один із найважчих літературних жанрів. Адже спробуй-но написати текст, де, здавалося б, жодної ролі не відіграють фарби, запахи, мальовничі пейзажі. Тут неможливо побачити героїв, бо ж як зазирнути в той приймач? І ти, мов сліпий, навпомацки йдеш до розуміння істини, йдеш, немов герої Моріса Метерлінка й Пітера Брейгеля, тримаючись за плече іншого сліпого вигнанця.

І ти простуєш сторінками «Обставин місця, часу і т.д., і т.п.» Олени Білошицької-Костюкевич і дуже швидко розумієш, бачиш, чуєш, відчуваєш, радієш і співпереживаєш отій звичайно-незвичайній карколомній катавасії в окремо взятому ліфті міської багатоповерхівки, в якому розігруються якісь міні-трагедії, викриття злочинців, горе-роман з Романом в однієї з героїнь, серцевий напад у сусіда і навіть... освідчення в коханні.

Автор добре володіє словом. Справді, ці оригінальні пасажі, новотвори не залишають байдужими тих, хто цінує й цей бік літературної творчості. В кінці видання є додаток — спеціальний словничок, адже читач, дякуючи авторові, пірнає не тільки в безмежжя рідної мови й культури взагалі, але й у якісь давно минулі всесвітні реалії, у світ малярства й музики, у філософські, психологічні, літературознавчі й навіть хімічні премудрості. Бо ж як інакше звичайний читач розшифрує для себе формулу H2SO4 (сульфатна кислота) у назві роману?

Девіз збірки «Роман із компанією» — «Українська шляхетна проза». В анотації до книжки зазначено: «Автор принципово відстоює право людей жити у світі, де поважається людська гідність, де неможлива зневага до собі подібних у будь-якій формі: чи то використання ближнього у корисливих цілях, чи зазіхання на моральне й фізичне вбивство, чи образи «чорним словом або ділом».

В оформленні обкладинки за задумом автора використано спектр Сонця з фраунгоферовими лініями. І позаяк Сонце для людства вже багато тисячоліть та епох означає світло, життя, перспективу, надію на майбутнє, то саме тому, здавалося б, не зовсім оптимістичне закінчення роману не здається безвихідно-похмурим, залишаючи в душі не розчарування, ні, а сум’яття й відчайдушне запитання: «Як же так?! Якщо люди створені одне для одного, якщо вони зустрілися й порозумілися в цьому житті, то чому вони, зрештою, не разом?!» І тоді позірна «повна безвихідь» фіналу п’єси раптом дарує несподівано-вибуховий ефект, коли герой, не маючи вже жодної надії розшукати кохану, несподівано зустрічає її... на сусідньому смітнику при спробі самогубства і непритомну приносить до власної оселі, досягаючи тим самим аж до вершин обожнення, коли дивовижним чином справджується формула (на цей раз не хімічна, як у назві роману, а поетична) про те, що «люди в коханні стають богами, боги в коханні стають людьми»!

Алла ДИБА, науковий співробітник Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України, член Національної спілки письменників України (літературне об’єднання «Радосинь»)



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери