Перед тим, нагадаю, в луцько-київського автора вже була збірка „Натщенебо”, видана в „Смолоскипі” за результатом тамтешнього літературного конкурсу, крім того — він став одним із трьох співавторів „фактівської” книги „Цілодобово!”. Здається, саме в період між „Цілодобово!” і „Кайфологією” Коробчук виявив себе чи не найуспішнішим учасником українських поетичних слем-турнірів. Певною мірою, це відбилося на текстах нової книги, але не настільки, як можна було б очікувати.

„Кайфологія” містить сім розділів та два вірші, що виконують роль передмови та післямови. Розділи в цій книжці радше структурують простір, ніж мають якесь чітко вловлюване реципієнтом смислове навантаження. Кожен із них закінчується невеличкою ліричною прозовою мініатюрою, водночас замріяною та риторично грайливою, тож можна робити припущення про те, якої прози варто чекати в майбутньому від Павла Коробчука, якщо, звісно, він сам щось у цьому напрямку планує.

Та повернімось до поезії. Про її настрій так само можна сказати, що він однозначно грайливий, але при цьому і сумовитий. Мені часто це доводилося писати й казати, і зараз буде виправдано повторитись: одна з позитивних особливостей поезії „двотисячників” загалом – уміння врівноважувати різні тенденції, вектори, наприклад — лірику й стьоб, відстороненість і відкритість тощо. „Кайфологія” Коробчука тут є чудовим прикладом.

Його „ігрове начало” великою мірою ґрунтується на каламбурі, дотепі (не конче буквально смішному). Взяти, до прикладу, назву вірша „треш не ви треш”, рядки „як би тебе не заперечувала теорія -/ практика тебе доводить” чи окремі епізоди з тексту „ситуації. фентестік піпл”:
в туалет львівської Пузатої хати заходить п’ятеро.
у чоловічу кабінку, з однією метою, зі спільною валгалою в голові.
з’являється фен, той, яким сушать не волосся, а голову.
даремно їх п’ятьох матері народили з ніздрями.
тут може бути місце для реклами вашого наркотику.
(…)
…ми минаємо восьмибітну приставку життя і людства,
пенсіонерів з підсвідомістю третього світу,
блондинок, які здійснюють самогубства у свої пізні двадцять два,
підлітків із кризою середньої статі…

Не залишає автора і почуття гумору. Зворотним боком медалі тут постає перевантаженість тим, що дуже умовно можна назвати „фреймами споживацької культури” – часом трапляються дуже вже заяложені словесні конструкції на зразок „всевишні брокери”, „стежить за тобою, як мафіозні клани” тощо (не кажучи вже про їхню „жаданівщину”). Що, на щастя, не заважає Коробчуку регулярно вигадувати цікаві та своєрідні метафори, інші тропи, які поєднують дуже різноманітні та яскраві площини реальності й нереальності.

Зрештою, не гумором і не стьобом єдиним, як уже говорилося.

„Кайфології” притаманна також сентиментальність, замисленість і засмученість:
…тіла – не виписані олівці,
не виписані, як із лікарні,
необережні, ніби гравці
поза майданчиком карним,

і теревені, які ми провадимо,
на ділі –
сповнені прогалин
і безнадії.

зараз уже не згадаєм паролю
до піднебесь, яких ми сягали
разом з легкими в повітрі героями
художника Марка Шагала.

Не випадково серед наскрізних образів і концептів „Кайфології” можна сходу назвати шкіру, повітря, легені, „перехід-крізь-щось”, наркотики, кохання фізичне і духовне, невлаштованість, себто те, що має стосунок до чутливості.

І, звичайно, на корсить чутливої емоційної атмосфери працює повітряність ритму поезії Коробчука, дух такого собі повільного акробатства, що зумовлено не в останню чергу несилаботонічною римованістю більшості віршів (як, наприклад, щойно процитованого), котра залишає великий простір для пауз, цезур та інших вдихів і видихів.

Специфічними є взаємини ліричного героя „Кайфології” з навколишнім середовищем. Це в принципі відчужене ставлення, але й не ворожнеча, радше очуднена інтеграція, „угвинчування” у реальність, суспільство і життя. Відповідно, в текстах чимало уваги приділяється маргінальним з погляду основної частини соціуму персонажам (бомжі, наркомани, мистецька і навколомистецька богема) та анонімним урбаністичним зонам – трасам, дахам тощо.

До речі, якщо продовжити говорити про тематику книги, варто відзначити її помітну „літературщину”. Аж до пародії на Юрія Андруховича – вірша „Недостріляне виродження” з такими ось рядками:
Барліг – як усі товстуни, педераст.
Жадан – бонвіван, растаман, селюк.
Пантюк – бухарь і мольфар, партійний.
Андрухович – дід, інший Андрухович – гермафродит.
Терещенко – довбодельоз, Бондар – буквоїд,
Пашковський – атеїст кінчений, духовидець.
Забужко, Карпа, Поваляєва ще не лесбійки,
але вже істерички.

А скільки подружніх пар:
Дяченки, Романенки, Захарченки, Капранови.

Що й казати – галіма туса…

І про оформлення. „Кайфологія” зроблена добре, хоч і вельми стандартно, як для сучасної книги. А головний герой картинки обкладинки – сам Коробчук, який нагадує Горлума в „стерео-окулярах”. У кожному разі, незалежно від ваших симпатій чи антипатій до персонажа Толкієна, не варто лишати поза увагою нову книжку Павла Коробчука. В ній чимало повітря, щирості, гумору і сучасного світу.

Олег Коцарев