Завітавши на день до нашого міста, письменник встиг зустрітися з учнями гімназії №2, побувати на відкритті таблички з автографом Василя Кожелянка в книгарні «Букініст», запрезентувати нову книгу під час авторського вечора та дати інтерв’ю нашому виданню.

– У Чернівцях, окрім вечірньої презентації «БоТакЄ», ви ще й окремо виступили перед школярами. Здається, нинішні письменники нечасто йдуть на такий крок. Чи відчуваєте різницю між дорослою і підліткової аудиторією?

– Звичайно, вона є насамперед – у досвіді. Існують речі, про які потрібно говорити людям по-різному. До підлітків слід звертатися інакше, ніж до дорослих. Як на мене, це велика помилка української літератури – не робити так. Сучасні письменники, мов греко-католики, замикаються у церкві й чекають, доки хтось захоче до них прийти. Натомість потрібно частіше виходити з тієї церкви і природніше розмовляти з людьми.

– Вітчизняну літературу пишуть або для дорослого покоління, або для зовсім маленьких дітей. Потреби 14-15-літніх практично не враховують…

– Сучасному авторові найважче писати саме для 14-15-річних, тому він за таке просто не береться. Адже це саме той вік, коли людина уже все розуміє, але потребує спеціального підходу, делікатності у подачі. Гадаю, що нашим письменникам бракує відваги писати для підлітків.

– Як виникла ідея видати під однією обкладинкою старі та нові тексти?

– Зауваживши, що всі мої книжечки є брошурками, ми з видавцем Василем Іваночком вирішили зібрати їх докупи. «БоТакЄ» містить 20-25 % абсолютно нових творів, що зацікавить читача. Доцільність такого ходу полягає ось у чому: коли коротку прозу читати окремо, це виявляє себе в один спосіб, а якщо читати все це разом, це має якесь додаткове значення. Однак я не скажу, що від того мої тексти стали кращими.

– Нині багато письменників тяжіють до зображення у своїх творах реальних людей та життєвих пригод, учасниками яких вони були. Чи ви пишете за подібним рецептом?

– Тепер працюю над книгою, в якій присутні описи реальних історій і живі типажі. До цього мене якось мало цікавили конкретні випадки з повсякдення. Головним предметом зображення у моїх текстах є загальнолюдські якості. Проте, навіть коли я досліджую себе, мені цікава не власна особистість, а механізми людської психіки, мислення і пам’яті.

– Тобто у вас ніколи не було конфліктів із героями власних творів?

– Я знаю багато подібних випадків, які траплялися зі знайомими авторами. Але переважно вони закінчуюються взаємним порозумінням. Треба сказати, що бувають і такі моменти, коли ота скалка, вбита між людьми, ніколи не вийде. Це загалом як у житті: кожен мав би намагатися бути уважним до інших, але кожен робить те, що має робити. Вирішити для себе, як правильно вчинити у такому випадку – це питання і того, хто пише, і того, хто читає. Більшість цікавих історій, які знаю, я ще не написав. Бо вони стосуються людей, яких я не хотів би травмувати.

– Свого часу ви зробили цікавий проект «FМ-Галичина», де поєднали радіо та літературу. Не плануєте повторити це у майбутному?

– У тому випадку спочатку було аудіо, радіоновели, які призначались для звучання у певний час для певної аудиторії. Лише згодом виникла книжка. Тобто первинним було саме звучання. Нині з’явилася нова практика, коли просто роблять аудіокниги. Зі мною теж таке було: десь є диск із романом «НепрОсті». Та я волів би, хай погано, але читати сам. Література потребує інтимнішого ставлення до слова.

– Вас часто порівнюють із мандрівним філософом Сковородою. Як ставитеся до його вчення?

– Мені близька філософія Сковороди. Але для того, щоб так думати і жити, треба відмовитись від всього іншого. А я до цього не готовий. Розумію, що у подачі інформації про літературу є два шляхи: розповідати твори автора або порівнювати його з кимось іншим. Звідси – для полегшення класифікації – виникають аналогії: український Пруст, гуцульський Гарсія Маркес, Шерлок Холмс із Єнакієвого… І асоціації зі Сковородою – це теж для того, щоб якось полегшити трактування.

– Знаю, що ви багато мандруєте. А що є важливішим: мандри «назовні» чи «в себе»?

– Це фактично одне й те саме. Я просто достатньо намандрувався і теперішні подорожі здійснюю лише заради відчуттів, які у мене викликає певне місце. Не спокушаюся на екзотику, а передусім шукаю те, що є «мого» в тому місці. Звісно, я люблю мандрувати, але міг би того й не робити.

– Ви були учасником студентської революції, коли Україна двадцять років тому лише виборювала свою незалежність. Чи можливий такий протест нині?

– Тепер така революція є сумнівною. Можливо, вона й буде колись, але нескоро. У ті часи мета була очевидною. Не існувало окремої держави України, і ми хотіли її. Тоді йшлося про те, щоби зачати дитину, а тепер про те, якою та дитина виросла і що з нею робити. Навіть не знаю, що нині могло б об’єднати молодих людей. І, правду кажучи, не впевнений, що нині такий протест є необхідним. Об’єктивно, крім ідеї української держави, існують світові процеси, частиною яких є і наша країна. І ми дедалі більше залежимо від цих тенденцій, які не сприяють справжнім революціям.

– Серед сучасних письменників стало модним робити музично-поетичні проекти. Згадаймо хоча б співпрацю Сергія Жадана і «Собак у космосі», Юрія Адруховича і «Мертвого півня» чи «Karbido». Не плануєте щось подібне?

– Тут усе залежить від талантів. На жаль, я не музикант і не пластик. Міг би пояснювати це тим, що література повинна залишатися літературою і не перетворюватись на шоу. Хоча насправді зізнаюся, що це просто не моє.

– А що вважаєте «своїм»?

– Останнім часом дуже приваблює фотографія. Я хотів би з якимось файним фотографом зробити спільну книгу, де фотографія і текст були б одним цілим, а не ілюстрацією одне одного.

– Ви письменник, який зазвичай уникає публічності й різноманітних літературних «тусівок». Не боїтеся, що вас забудуть?

– Я не відчуваю емоційної пореби у тому, що називається успіхом чи популярністю. Найважливіше – щоби знайшлися читачі, яким моя творчість була би потрібною. І я знаю таких людей. Оце справжній успіх: коли твої роздуми стають для когось важливими.

Лілія Шутяк