Мабуть, найвідомішому в іспаномовному латиноамериканському світі автору — після Маркеса і Борхеса. Шведська академія, яка зробила саме такий вибір, зазначила, що Льоса отримав нагороду за «майстерне зображення структури влади та яскраві образи індивідуального спротиву, бунту і поразки». Автору цих рядків свого часу довелося побувати в будинку-музеї Маріо Варгаса Льоси, відкритому за життя письменника в самісінькому центрі Лімі неподалік центральної площі Plaza Mayor і президентського палацу.

Отже, знову латиноамериканський «бум» і «бунт» виходять на першу позицію. А якщо згадати, що схожого формулювання удостоїлася торік і Герта Мюллер, то можна дійти висновку, що Нобелівський комітет із літератури звертає увагу передовсім на письменників, котрі постали проти соціальної несправедливості, паноптикуму зла і тоталітарних тортур.

Варгас Льоса, що має за собою безуспішну спробу змагання за посаду президента Перу, написав понад 30 романів, п’єс і повістей (дещо з цього вийшло в перекладі українською на сторінках журналу «Всесвіт» ще за радянських часів: «Тітка Хулія і писака», 1977; «Хто вбив Паломіно Морело?», 1986).

Йому віддають належну шану за те, що своєю творчістю він вивів латиноамериканську літературу на міжнародний рівень.

Маріо Варгас Льоса народився 1936 року в Арекіпа (Перу). Виростав у Болівії, відтак повернувся до Перу і вступив до військової школи. Продовжив навчання в Європі, де працював журналістом (майже як Маркес!). Останніми роками мешкає в Іспанії, залишивши собі і перуанське громадянство.

Серед найвідоміших творів Варгаса Льоси— «Війна кінця світу» (La guerra del fin del mundo), «Розмова у соборі» (Conversaciуn en La Catedral) та «Тітка Хулія і писака» (La tнa Julia y el escribidor).

Для перуанців Варгас Льоса — письменник, який чи не найточніше зумів зрозуміти душу цього регіону і втілити її в художньому слові. Льоса — письменник-гладіатор, що, зазнавши політичної поразки, все ж таки ніколи не зазнавав поразок літературних.

На початку 90-х Льоса пробував реалізувати себе в політиці. На жаль, місія перуанського Джорджа Вашинґтона дісталася Алєхандро Толедо десятьма роками пізніше. А Льоса натомість став членом Іспанської королівської академії (Real Academia Espaсola) і присвятив себе літературі.

Мабуть, Льоса мав би отримати Нобеля ще раніше! Два роки тому шанувальники цього автора створили блоґ на фейсбуці, орієнтований саме на активне просування Льоси до Нобелівської премії (http://www.facebook.com/group.php?gid=7880586310 ). Але після здобуття запланованої перемоги блоґ припинив своє існування…

Два роки тому, коли бум навколо Льоси й Нобеля тільки набирав обертів, автору цих рядків пощастило відвідати далекий від України світ перуанських Анд. Світ загублених міст Імперії інків… Світ боротьби європейського раціо (й жадоби до золота) і язичницького сонцепоклонництва… У світогляді якого Бог розчиняється в навколишньому світі. Мабуть, хтось може подумати, що про Ліму варто розповідати як про центр світового туризму? Насправді не лише. Зовсім не лише… На жаль, ми майже нічого не знаємо про літературну Ліму. А місто це, як мені видалося, має всі підстави називатися літературною столицею світу.

У Лімі існує культ літератури. Це місто пересипане розмаїттям книгарень і пам’ятників видатним латиноамериканським письменникам.

І саме в Лімі панує надпотужний культ Льоси. Якщо вам випаде нагода відвідати Ліму, то неодмінно маєте відвідати будинок-музей Маріо Варгаса Льоси. Влада виділила кошти, щоби з помешкання, в якому тривалий час жив найвидатніший перуанський письменник сучасності, зробити музей, який можуть відвідати всі охочі. Відвідини такого будинку-музею нічого не коштуватимуть (вхід вільний). Хіба захочете придбати собі буклет, у якому розповідається про життя та парадокси Льоси за п’ять нових перуанських солів (майже 1,5 долара).

«Я палко мріяв колись стати письменником і страждав, погано розуміючи, що для цього треба зробити, з чого почати, як перетворити схильність, котру відчував у собі і котра вперто підштовхувала мене, до творення історій — у твори, і щоб вони підкорили читачів, як мене самого підкорили історії, складені авторами, котрі вже встигли зайняти місця в моєму особистому пантеоні: Фолкнер, Гемінґвей, Мальро, Дос Пасос, Камю, Сартр. Мені неодноразово спадало на думку надіслати комусь із них лист (тоді всі вони були ще живі) і попросити поради: як стати письменником? Але так і не зважився, — мені перешкодила боязкість, а може, песимізм, що відбивав бажання діяти: навіщо писати, якщо заздалегідь знаєш, що жоден із них не дасть тобі відповіді?».

…Ці романні рефлексії Льоси — щодо написання листа великим майстрам слова.

Безперечно, саме цей письменник — один із найвидатніших авторів сучасної латиноамериканської літератури. Він народився 28 березня 1936 в м. Арекіпа. Навчався у військовому училищі Леонсіо Прадо, а далі — в Університеті Сан-Маркос. Перший його роман «Місто і пси» (La cіudad y los perros, 1963) викликав у Лімі скандал. Після чого книжку було публічно спалено (цей випадок продовжив історію спалювання книг, які зазіхнули на суспільну мораль).

Роман цей, проте, зазіхнув не так на мораль, як на перуанську армію, показавши, які безчинства дідівщини в ній існують.

У романі «Зелений будинок» (La casa verde, 1968) центральні теми насильства й відчуження розвиваються одночасно в п’яти сюжетах. Письменник використав техніку монтажу — з миттєвими перемиканнями часу та місця дії й множинних точок зору. Роман «Розмова в Соборі» (Conversacіуn en La Catedral, 1969) показує корумпованість перуанського суспільства в період диктатури М.Одрії (1948 —1956). На жаль, українська культура не може похвалитися гідною кількістю перекладів цього автора українською: новела «Гість» у перекладі А.Перепаді («Всесвіт», 1976, №2) та роман «Хто вбив Паломіно Морено?» в перекладі Л.Олевського («Всесвіт», 1988, №8). Ось і все…

2008 року в журналі «Всесвіт» (№ 5-6) і 2010 (№3-4) надруковано ексклюзивне інтерв’ю з Льосою, яке він дав через кореспондента «Всесвіту» в Перу Хусто Ліпе (переклад Г.Верби). Як зазначив у цьогорічному інтерв’ю «Всесвіту» Льоса: «Перу — колодязь антагонізмів. З одного боку, це абсолютно модерна країна XXI ст. — й водночас існує інше Перу, замкнене в собі, напрочуд первісне. З одного боку, виникають певні забобони, а з іншого — образа. А потім з’являється оце ідеологічне божевілля екстремістів. Воно започатковується у 50-х роках, набирає сили в 60-х і відбиває світогляд догматиків маоїстів-екстремістів. «Сендеро» несе найбільшу відповідальність, це первинне джерело. Проте воно не єдине, були й інші угруповання, ціла екстремістська культура революцій, де переконані, що демократія нікуди не годиться, що вона тільки прикриває експлуататорів, що тільки шляхом безпосередніх акцій та войовничої пропаганди збройна боротьба може принести соціальну справедливість». Льоса — палкий прихильник створення Музею національної пам’яті в Перу. Цей музей, на думку письменника, має фіксувати дані про найжахливіші соціально-політичні катастрофи своєї країни, вивчати на фаховому історичному рівні архівні матеріали, щоб подавати об’єктивну інформацію про трагічні сторінки перуанської історії, про свої, перуанські, голодомори та репресії в минулому…

2008 року в Інтернеті за кілька місяців до проголошення нобелівського лауреата з літератури розпочалися активні дискусії, було підписано петиції на підтримку Льоси як письменника, гідного найвищої літературної нагороди у світі. Можливо, з метою популяризації цього автора влада Ліми і зробила з будинку, в якому жив та й досі живе «наїздами» Льоса, музеєм. Утім, будинок-музей зачинений для відвідувачів в травні-червні, адже в цей час до нього з Іспанії повертається господар…

Насамкінець зазначу, що в Україні книжок про латиноамериканську (і зокрема перуанську) літературу, на жаль, майже немає. Осібною в цьому світі залишається чудова монографія Ігоря Оржицького «Ми — правда і світло, обернені в камінь…», Література країн Андійського регіону (Перу, Болівія, Еквадор) у ХХ столітті» («Юніверс», 2006), в якій досліджено творчість таких класиків перуанської літератури, як Сесар Вальєхо чи Маріо Варгас Льоса (обидва навчалися в Університеті Сан-Маркос).

Дмитро Дроздовський