інтерв’ю, яке пані Тетяна погодилася дати ZAXID.NET, можна дізнатися, чому в Україні самі письменники виконують роль рецензентів, довідатися про перспективи української літератури за кордоном, а також отримати рекомендації щодо цьогорічних книжкових новинок.    

-  Пані Тетяно, чому і як відбувся перехід у Вашій творчості від поезії до літературної критики?

- Мій шлях у літературу швидше виняток, ніж правило. Перша збірка поезій вийшла друком у зрілому віці, коли давно сформовані світоглядні принципи, набуто психологічний  досвід спілкування  з людьми, зокрема художньою елітою, і просто життєвий досвід.  Чим знакові випадковості? Миттєвим перемиканням «гештальту». Випадковість зводить докупи і з’єднує миті, що без неї не з’єдналося би, можливо, ніколи. Так сталося і в мене: ланцюг нібито випадкових життєвих збігів направду був не зовсім випадковим, адже все  моє життя пов’язане з музикою, мистецтвом, літературою. Можливо тому  щасливо швидко минувся дилетантський  період  складання віршів. Писала мало, але зразу зрілу поезію, без початківських недоліків і вад. Переважали лірика і філософія. 

Перші рецензії народилися як враження від прочитаних книг, що чимось зачепили. Напевно, тому вони були короткі й мало чим нагадували літературознавчий  аналіз. Вони    і тепер мало чим його нагадують. Для мене  писання рецензій – це насамперед творчість, де активно працюють  притаманні мені як музикантові художня інтуїція, ерудиція, вироблений смак до справжнього плюс  фахова естетика ремесла, набута у постійному процесі самоосвіти. Велику роль зіграла перемога у конкурсі читацьких рецензій «Книга року BBC-2007», яка додала до мого життя  екзистенційного драйву, коли ти переходиш у ситуацію позитивних результатів, що спонукає до пошуку нових шляхів, повної свободи експерименту насамперед із собою. Нових сентенцій я не виголошую, питання виживання особистості – головне у психології творчості. Це головне і  в моїй творчості – самореалізація.

Я не претендую на всеохопне дослідження Х-творів, на істину в останній інстанції, яка взагалі неможлива в розмові про творчість. Мене цікавлять хитросплетіння проблем часу і вічності, котрі подають тексти молодої української літератури: глибоке занурення в метафізику національної історії, в духовну традицію. А чи тримає новітнє літературне покоління їхню  логіку, додержується їхніх правил? Мене цікавить естетика новітнього модернізму, яку неможливо поставити в рамки якоїсь школи, яка містить чи не найбільше парадоксів, чи не найважче піддається дефініціям і, попри все, має фундаментальні національні відмінності. 

Мене більше цікавлять твори не для масового читача, в яких автори свідомо вибудовують хронотопи своїх текстів на принципах діалектики нового, в яких вони розраховують на читача, який їх зрозуміє. Врешті, це їхнє право – писати так, як пишеться. І я намагаюся зрозуміти їхню невтоленну спрагу володіння масовою авдиторією. Світ твориться у нас на очах і нашими очима, він постійно оновлюється і змінюється, і якщо є потреба відчути ці зміни, вловити й зафіксувати їх, то будь-які збіги і перехрещення не здадуться дивними, а навпаки, закономірними. Культура – самоврегульований механізм, що шукає нові форми опанування, які знаходяться всередині сучасного життя. Інша важлива іпостась – переплавка одних видів мистецтва в інші, або їх співіснування. Інших варіантів світовий досвід не пропонує. Криза літератури пов’язана зі змінами у психології сучасної людини: менш за все відданість, поза все рухливість, мобільність, позитивна метушня, коли воліється і того, й іншого, коли прагнеться бути і там, і там, поспілкуватися і з тим, і з тим...    

-  Видається, що у нашій країні письменники самі виконують роль рецензентів. Чи не стає такий чинник на заваді незаангажованій оцінці художніх творів?

- Нічого дивного і непоясненого  у ситуації, що склалася, про яку мова, я не бачу. Вона, сучасна ситуація, тісно пов’язана    зі станом української   літературної критики. На мою думку, статус українського літературного критика нічим не захищений, зокрема матеріально. Скажу про себе. Працюю багато, результативно і... безкоштовно. Тобто все, що я роблю, тримається на моєму ентузіазмові, любові до літератури, до мистецтва. Але моя творчість і тут виняток. А решта? Літературна критика в Україні є, у  цій царині працюють майстри різних поколінь. Останнім часом з’явилося чимало імен молодих і талановитих. Не маю жодного сумніву:  коли би працю літературного критика належно оплачували, нарікань  на її відсутність було би набагато менше. Хто мав би оплачувати? Той, хто зацікавлений у критичному розвої: насамперед, видавництва, часописи, редакції газет. Існує позитивний зарубіжний досвід співпраці з літкритиками, зацікавлені можуть його вивчити.

А поки що прозаїки і поети самі пишуть рецензії, заповнюючи тим самим порожнечу критики оглядової, аналітичної, дискутивної, полемічної тощо. Чи стає такий чинник на заваді? Не думаю. По-перше, поняття незаангажованої оцінки художніх творів  для мене не існує. Будь-яка оцінка є заангажованою апріорі, бо несе в собі переважно суб’єктивізм персоналії. Інша справа, коли девальвуються поняття фахової честі, але це вже залежить від кожного з нас: не можеш триматися межі – не пиши!

-  Які, на Вашу думку, перспективи української літератури за кордоном?

   - В Україні прекрасна література: і проза, і особливо сучасна поезія. Останнім часом пожвавився процес її «розгерметизації». Шкода тільки, що превалює індивідуальний «вихід» за кордон і зовсім не видко організованої, системної, культурної політики. Напевно, це мала би робити Спілка?

- А що б могли порадити з цьогорічних книжкових новинок?

   - Із книжкових новинок можна порадити багато і кожному читачеві по інтересах. На моєму робочому столі – стоси книжок, і всі вартують читацької уваги.  Гадаю,  найцікавіші: Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років. Вид-во «Клуб сімейного дозвілля», Харків, 2010;  Галина Тарасюк. Сестра моєї самотності: Роман,  Київ, «Освіта України», 2010; Борис Гуменюк. Та, що прибула з неба: Повість. Вид-во Сергія Пантюка, Київ, 2009;  Наталя Пасічник. Гра в три руки: Поезії. Вид-во Сергія Пантюка, Київ, 2009; Юлія-Ванда Мусаковська. На видих і на вдих: Поезії. Київ, Факт, 2010; Чарльз Буковські. Поштамт: Роман. Переклад з англійської  Стронговського, Київ, Факт, 2008; Василь Барка. Жовтий князь: Документальний роман, том І і ІІ. Видання Українська Вільна академія Наук у США, Нью-ЙОРК–Харків, 2008; Юрій Шевельов. Мовознавство. Книга І. Літературознавство. Книга 2. Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008.

-  І наостанок побажання читачам від Тетяни Дігай.

   - Мої побажання традиційні: любіть літературу, навіть коли ви не пишете, а тільки читаєте. Якомога довше вірте, що краса порятує світ. Це допоможе порятувати себе, виплекати ставлення до життя не тільки як до низки  втрат, а і як до шереги набутків. Навряд чи можна оволодіти цим повністю, але наближення до обрію воно відкриє. Я це знаю з власного життєвого досвіду. 

Довідка ZAXID.NET    

Тетяна Дігай – тернополянка. Закінчила Тернопільське музичне училище ім. С. Крушельницької (1965), Донецьку музичну академію ім. С. Прокоф’єва (1970),  фортепіанний факультет. Працювала викладачем фортепіано, концертмейстером, завідувачкою відділом у Тернопільському музичному училищі (1970-2001).

У творчому доробку збірки поезій «Корона Афродіти» (2002), «Тетянин день» (2006), «Удвох із тишею» (2007) та літературної критики: «Книжкові імпресії» (2007), «Кубик Рубіка», «Метроном» (обидві 2008), «Дзеркало» (2009).

Переможець конкурсу читацьких рецензій конкурсу «Книга року BBC-2007», лауреат премії журналу «Літературний Тернопіль»  у номінації «літературна критика і публіцистика» за    публікації 2008-2009 років, дипломант  конкурсу літературних критиків сайту «Буквоїд» 2010 року. Член НСПУ, НСЖУ. Заміжня, двоє дорослих синів, онук.