Коли п’ять років тому наш читач уперше познайомився з американцем Деном Брауном (роман «Код да Вінчі»), авдиторія одразу й різко розкололася на апологетів (нічого кращого в сучасній літературі немає!) і непримиренців (це взагалі не література!). Автор провокував обидві крайнощі. З одного боку, напакував традиційний жанр (детектив) невластивим сюжетним матеріалом, де злочини спричинюють не корисливі мотиви, а бічні ефекти безкорисної, власне, розумової активності. З іншого — ефективно використав суто літературні техніки для досягнення явно не літературної мети. Якої саме?

Таємниця як прелюдія ясності

Після «Коду...» дати на це запитання відповідь не випадало: занадто щільно–шокуючою була його атмосфера. Нагадаю: інтрига полягала в оприлюдненні наукового припущення, ніби Ісус мав дружину, від якої пішов рід французьких королів. Виявляється, це була таємниця для всіх, окрім тамплієрів, котрі упродовж століть оберігали свідоцтво «шахрайства», вчиненого церковними ієрархами понад тисячу років тому. Не було це таємницею також для «спецназу» офіційної церкви, котрий — також усі ці віки — намагався знищити ті свідоцтва (з цілком високою метою: розголошення інформації знищить саму церкву як об’єднуючий чинник людства).

Далека спадкоємиця Сина Божого — персонаж «Коду...». Ми про це довідуємося лише наприкінці роману, бо сучасні тамплієри — цілком респектабельні громадяни — ретельно бережуть її таємницю від неї самої. Не сплять і нинішні мисливці–ортодокси: їм важливо знайти і знищити не тільки символ віри, «чашу Грааля», а й матеріалізацію цього символу, якою виявляється молода симпатична парижанка, що служить... у поліції. З’являються перші трупи; в центр розслідування потрапляє професор із Кембриджа Роберт Ленґдон, дослідник символіки. Оскільки цей науковець регулярно публікується у провідних мас–медіях Заходу, розслідування цілком можна кваліфікувати як журналістське. Власне, таким воно є, бо має до діла не з первісними проявами злочину (криміналістична експертиза), а із вторинними його ознаками — інформаційними джерелами.

Отже, Ден Браун створив динамічний детектив, використовуючи не кримінальні хроніки, а наукові гіпотези. Причому ці гіпотези інтерпретує не як історик, а радше як політолог. «На Вселенському соборі Христос офіційно визнаний Сином Божим... внаслідок голосування... Рання Церква вкрала Христа в Його послідовників у прямому смислі, забрала в Нього людяність, затуманила Його образ непроникним плащем божественності... Імператор Константин фінансував написання нової Біблії, куди не входили Євангелія, що говорили про людські риси Христа... Усі ранні Євангелія оголосили поза законом та спалили». Правда, це нагадує політтехнологічну спецоперацію?

Очевидно, найбільш вдячними читачами «Коду...», окрім стабільних поціновувачів гостросюжетного читва, стали саме політтехнологи й аналітики. Найкращі з них, як відомо, ті, що розуміються на семіотиці: знаковій природі мови, психіки, інстинктів, комунікації. Саме таким виявився персонаж Роберт Ленґдон, котрий фактично відвернув політичний катаклізм, бо «все життя вивчав прихований взаємозв’язок між символами та світоглядом». Можна сказати, що в «Коді...» Ден Браун не ставив собі іншої мети, окрім створити гімн модерній метафізичній філософії, яка все пов’язує з усім і трактує буття як таємницю хіба для невігласів, не здатних аналізувати символіку. На рівні романного сюжету це сконцентровано в евристичній тезі: Казки й легенди про Зеленого лицаря, короля Артура, навіть про Сплячу красуню були алегоріями Грааля.

Науково–популярний віртуоз

Аж ось торік вийшов другий роман Дена Брауна «Янголи і демони», а цієї весни — й останній його твір «Втрачений символ» (обидва опубліковані у «Клубі сімейного дозвілля» в унікальній серії «Світові бестселери — українською»). І стало ясно: скептики мають рацію — це не література. Тобто це не література шекспірівського канону. Тут немає жодного розвитку характерів, відсутні психологічні колізії, стосунки між чоловіком і жінкою не грають найменшої ролі.

Але любов таки є: любов автора до сучасної науки. В «Янголах...» він із такою пристрастю розповідає про надпотужний прискорювач елементарних часток, що коли тепер чуєш про роботу цього реального пристрою, розташованого у Швайцарії, мимоволі зацікавлено прислухаєшся. А в «Символі...» фігурує ціле гроно новітніх технологічних відкриттів: тотальна рідинна вентиляція, баки для сенсорної деривації, гармата ЕМІ. Й описано все так яскраво–привабливо, що після Брауна цю інформацію годі забути.

Отже, висновок такий: Ден Браун — це блискуча науково–популярна література у раніше не баченій формі. Він оперує не окремими винаходами, а цілими проривними напрямами досліджень. Причому наголошує не так на технологічних досягненнях, як на духовних механізмах і наслідках. «Закони фізики — це полотно, яке Бог розстелив, щоб малювати на ньому свій шедевр», — звіряється він у «Янголах...» А вже у «Символі...» береться до науково–практичного тлумачення самого поняття «Бог»: «Наші уми були створені за Божою подобою... Бог множинний, бо множинними є людські уми».

Це виглядало би на пересічну наукову фантастику, коли б не ґрунтувалося на цілком реальній новітній науці, що зветься «ноетика» й вивчає думку як таку. У перебігу досліджень вчені раптом відкрили, що «древні мислителі насправді розуміли думку краще і глибше, аніж ми сьогодні», а Святе Письмо є закодованою інструкцією з експлуатації: «Біблія, як і багато інших древніх текстів, є детальним описом найскладнішої машини з усіх коли–небудь створених — людського мозку». А от погляд на те саме уже з лабораторної перспективи ХХІ століття: «Людський мозок у стані надзвичайної зосередженості цілком реально виробляє своїм епіфізом речовину, схожу на віск... Та сама магічна речовина з’являється повсюдно в древніх таємницях: нектар богів, еліксир життя, джерело молодості, філософський камінь, амброзія, роса, життєва енергія оджас, сома». Ден Браун переконує, що припущення «Думки мають силу змінювати світ» — не поетична метафора, а результат експерименту, сучасна інтерпретація теорії ноосфери Вернадського.

Отже, романи Брауна — про конкретні наслідки абстрактного наукового знання. А це і є означенням науково–популярної літератури. Але як йому вдається змусити мільйони читачів «ковтати» свої книжки зі швидкістю, що значно перевищує термін споживання звичайного детективу? Іще в «Янголах...» майнула фраза: «Слова «неможливо» Ленґдон віднедавна вирішив уникати». Ден Браун у своїх книжках зробив неможливе: використав усі літературні знахідки детективу для популяризації наукових досягнень. У такий спосіб наук–поп лишився позірно між рядків, а на фабульній авансцені — карколомні погоні, двобої, убивства, корупція і зради, помилки та прозріння слідства. Й куди не кинь оком — щораз нові таємниці, що потребують розшифрування під загрозою смерті.

Кіно і «жаби»

Коли Рон Говард екранізував «Код...», намагаючись максимально триматися тексту культового автора, його спіткала невдача. Те, що захоплювало у книжці, «провисло» на екрані. Це був «опір матеріалу» — неперекладність отої прихованої науково–популярної суті на мову кінобелетристики. Далі, в екранізації «Янголів...», режисер рішуче втрутився і у фабулу, і в сюжет роману. У фільмі залишено тільки пряму візуальну дію — логіка і краса Браунових доведень зникла. Обмежено кількість дійових осіб, які різнобічно впливали на розвиток романного сюжету (Браун майстерно володіє аранжуванням дискусії для різних «інструментів»–персонажів). Лишився єдиний супермен у фокусі — авжеж, Том Генкс не з тих акторів, що терпітиме поруч персонажа–конкурента. А романний Роберт Ленґдон далеко не в усіх епізодах є «головним героєм» і частіше сумнівається, аніж навпаки (чого Т.Генкс, його кіноваріант, дозволити собі також не може через акторський імідж). У кіноверсії додано чимало ефектних дріб­ниць, геть не потрібних Брауну–романісту — наприклад, снайпери; а глибоко віруючих ортодоксів–месників потрактовано банальними кілерами.

Отже, з екранізації «Янголів...» Р.Говард зробив «чистий» детектив — очищений від багатошаровості авторського тексту, в якій і ховається його науково–популярна сутність. Вийшов видовищний, але не видатний фільм, резонансність котрого значно поступається літературному оригіналу. Виходить, щеплення детективної галузки до стовбуру наук–попу (чи навпаки?) дає набагато поживніші плоди, аніж кожний жанр поокремо? І тут час засумніватися в «аргументі» наших непримиренців (це не література!). Браунові твори належать до давно легалізованого піджанру «роман ідей», використовуваного на означення багатьох хрестоматійних творів. І в більшості випадків їхні автори послуговувалися для просування тих ідей саме детективними формами. Часом для більш–меншої популярності вистачало й детективної дрібки — як–от у випадку з виразно наук–попівською книжкою Чернишевского «Что делать?». Але такого масового споживацького успіху, як Ден Браун, досі не сягав ніхто.

І ще подумалося: а може, всі ті критики Брауна (а це переважно літератори) елементарно заздрять? Від нездатності конвертувати бодай якусь теорію у шалений екшн? Через недовченість працювати з колективною свідомістю/підсвідомістю (бо не пішли далі початкової шко­ли індивідуальних рефлексій)? З невміння сполучити в одному текстовому просторі кілька автономних логічних ланцюжків, які на перетинах спалахують інтелектуально–сліпучим замкненням? Через неспроможність утиснути до кількагодинного фабульного часу цілу цивілізаційну історію? Зрештою, через зарозумілу неповагу до читача, коли ігнорують добре відомий психологам і завжди помічний у мистецтві «ефект пізнавання» (згадаймо, як елегантно–мимохідь пояснює Браун походження слів «алкоголь», «абракадабра», «допит третього ступеня» тощо)? Інакше кажучи, чи не є демонстративне неприйняття Дена Брауна банальним проявом звичайнісінької літературної «жаби»?
Костянтин Родик