Re: цензії

13.08.2018|Ніна Головченко
Про «Зайчикову книжечку» Івана Андрусяка
13.08.2018|Світлана Лупаренко
Мандри у казкову країну Шпалереон
08.08.2018|Ірина Фотуйма
На біржі поезії
03.08.2018|Ніна Головченко
ПроСТО вірші поета Сергія Пантюка – експериментатора і лірика
02.08.2018|Ігор Фарина, член НСПУ
Увага до деталі народжує образ
30.07.2018|Олеся Кізима
«Монстри, що живуть у шафах» і сила усмішки
30.07.2018|Богдан Дячишин, лауреат премії імені Івана Огієнка, Львів
Мисляча поезія Ірини Калинець
29.07.2018|Буквоїд
Валерій Калниш: Рекомендую “Герой імперії” Кендіса Мілларда та “Могилу Леніна” Девіда Ремніка
29.07.2018|Ірина Фотуйма
Серед думок – як серед янголів
28.07.2018|Наталка Позняк
«Сіра зона» нашого болю

Літературний дайджест

04.07.2010|16:20|ЛітАкцент

Голоси втрачених поколінь…

Михайло Медуниця. Голоси далекого вирію: Хроніка за листами до автора. – Київ: “Щеk”, 2009

Розпочну, напевне, з автографа на книзі, яку надіслав мені Михайло Медуниця 16 червня 2009 року. Помилково автор поставив дату 16 вересня (16.09.2009), до якої він не дожив. Наприкінці літа 2009-го Михайла Медуниці не стало.

Отож: “Шановний Євгене! Ні про які кошти не може бути й мови (а то назад заберу цю книжку). Водночас надсилаю і дві попередні – Ви не могли їх бачити. Щиро – М.Медуниця. 16.09.2009  м.Київ”.

Вперше я натрапив на прізвище Медуниці, коли був студентом 3 курсу, гортаючи в науковій бібліотеці Львівського університету старі примірники журналу “Дніпро” за 1962 або 1963 рік. Натрапив випадково, бо шукав тоді будь-яких публікацій віршів Василя Симоненка (якраз тоді до нас із Сімферополя у Львів перевелася Леся Жмурко-Генералюк, яка подарувала мені книгу Василя Симоненка “Лебеді материнства”, що вийшла друком після довгої перерви, цим спровокувавши моє захоплення поетом). То були поезії у прозі, дуже гарні й прості водночас. Я не втримався і переписав усю добірку в свій зошит. Вдруге з Медуницею як автором я зіткнувся 1990-го, коли придбав біографічний роман письменника  “Брати і побратими”, присвячений братам Рудченкам – Іванові (котрий Білик) та Панасу (котрий Мирний). І втретє заговорив про нього десь весною минулого року Петро Сорока, який і повідомив, що у Медуниці вийшла гарна книга листів: “Обов’язково напиши йому або зателефонуй і скажи, що хочеш придбати книгу. Обов’язково придбати, бо Медуниця бідує і йому дорога кожна копійка”. Тоді ж я зателефонував Михайлові Медуниці, він був здивовано-зворушений і охоче погодився надіслати мені свої книги, тим більше, що, виявляється, давно читає мене. Книги прийшли у червні, я знову телефонував і подякував, надіславши взамін свою, а у вересні дізнався, що Михайло Медуниця помер.

На перший погляд, нічого особливого у цій книзі немає. Ну, опублікував чоловік листи до себе друзів дитинства, однокласників, однокурсників, рідних (мами, братів, сестер; дружини, сина), близьких, приятелів, колег-журналістів, літераторів, простих читачів. Можна подивуватися і подумати, чи вартувало тут усе друкування (деякі з листів направду дуже локальні й невиразні в біографічному, побутовому й естетичному планах). Сьогодні, – особливо сьогодні, коли автора вже немає серед нас, – розумієш, що все написане і надруковане у цій книзі має свою внутрішню логіку і свій внутрішній сенс. Крім того, ці листи, розбиті автором на певні блоки-повісті (всіх — Вісім): Повість перша: І знову вальс шкільний звучить…; Повість друга: Студентська братія; Повість третя: Солов’ї співають веснами; Повість четверта: Колеги красного письменства; Повість п’ята: Роде мій красний; Повість шоста: Як гукнеш, так і відгукнеться; Повість сьома: Земляцькі акорди; Повість восьма: Пересмішники на Парнасі, – складають цілісну картину – Хроніку – життя поколінь, які відходять. Нарешті, у цій книзі постає життя людей більше як за півстоліття: перші листи датовані 1954 роком, останні – 2008-м. Фактично, це сповідь втраченого покоління, якому доля присудила жити у країні вічних змін.

Сам Михайло Медуниця (1938-2009) у передньому слові чи, власне, Авторському акорді так пояснював причину написання цієї книги: “А там, у листах, відбилися, певною мірою, і побут епохи, і деталі скороминущих днів, і якесь буденне мислення людей, котрі становлять сіль землі (і насправді є сіллю землі). Багатьох уже немає: відлетіли вони у вирій – назавжди, назавжди… І ніколи не повернуться – ні до отчих порогів, ні до родичів, ні до знайомих, ні до світу білого…

Перечитуючи ці листи, я чую ці голоси – і померлих, і ще живих моїх дорогих людей, з якими зводила мене моя доля.

І разом з тими голосами я вдруге переживаю своє минуле життя”.

Переповідати зміст кожної історії (а багато листів – це окремі сюжети-долі людські) немає потреби. Я просто вибиратиму із цих розмов ті міркування, які завжди залишаються слушними і посутніми, бо за ними лежить конкретна біографія, конкретний досвід, конкретне життя. Можна тільки подивуватися цим листам, які є живими сторінками болю, радості, втрат, розчарувань, надій і мрій, – усього того, що й складає основу людського буття.

З голосу Володимира Ганжі, друга шкільних і юнацьких літ Михайла Медуниці:
“…Я здогадався, Мишо, що ангел твій – Марія Харченко. Я так в умі перебирав – і здогадався. Вона мені подобається. Хороша дівчина. Але всі вони – курви. І ти жодній не вір…” (22.02.1955);

“Дурні беруть від життя те, що воно їм дарує, а розумні хочуть узяти те, що їм би було потрібне. А життя дуже скупе, воно не любить розкидатися коштовностями. Щоб узяти ці коштовності, треба мати воляче терпіння і сильну волю, чого у молодих людей (у більшості) не буває. Однак ще не пізно, особливо тобі. Я бажаю тобі тільки всього хорошого. І дуже хочу, щоб ти вийшов у люди. Ясно? Для цього кидай усе “разгільдяйство” і дівчат. Берися за ум. Вимкни свої нерви і серце від сторонніх радіохвиль. Повністю віддайся книжкам. Ні на кого не звертай уваги. Постав собі мету і йди до неї. Я вірю в твої сили, в твою волю і в твоє терпіння. На щастя не сподівайся. То все забобони. Життя не гра” (3.01.1956);

“У тебе все простіше. Залишив Марію, а сам пишеш потихеньку, матимеш “дипломований хліб” на старість, певну літературну спадщину залишиш після свого життя – і ладно… А що залишу я? Ряди курв по дорозі: Хабаровськ – Красноярськ – Київ – Маріуполь?.. Для чого тільки жив? Просто гидко” (14.03.1960)…

Листи Володимира Ганжі найколоритніші в побутово-інтимному плані. Категоричні, різкуваті, місцями вульгарні, але живі, виразні, справжні…

З голосу Марії Харченко, шкільної любові автора:
“Я ніби стала по дорослому серйозною, у мене ніби прокинулася совість людини, яка хоче спокутувати якісь задавнені гріхи, що б там не було. Але ж мені тільки 15 років. Знаєш, про що я тільки-но подумала, написавши – 15 років? Про 16 років Олега Кошового [...]” (12.10.1956);

“Насправді – що далі, далі, а що… потім? Школа залишиться за порогом, а що хорошого в майбутньому? Як же воно виглядатиме, це майбутнє і таке ще загадкове, хоча й не дуже далеке? Поклик праці – і все?.. Чи не набриднуть будні? Мабуть, ніколи не зів’яне, не втратить своєї діючої сили щось те, що окрилює людину, підносить її у власних очах, породжує впевненість і бажання працювати, якщо, звісно, то улюблена і вірно визначена праця. Яка це трудна справа: жити в майбутньому, та ще й уявному – такому, як у мене зараз” (Без точної дати, 1956);

“Нині я часто мрію, охоплена сумнівами, задумуюся: в чому справжнє щастя молодої людини? Це найцікавіша тема роздумів. Яким воно має бути? Можливо, коли бачиш визначену мету перед собою, коли задоволений, забезпечений усім, закоханий і знаєш, що тебе хтось любить? Мені хочеться по-справжньому бути щасливою, а я наївна…” (7.01.1957);

“Мишко, а вечори! Щоб ти побачив, які вечори у нашій рідній Старій Оржиці! Тихо-тихо, а небо зоряне, ніжне… І кортить часом або туди полинути, або забратися в глибокі пущі й думати, мріяти; залишитися зовсім вільній, відокремленій від усього-всього на світі… Це, звісно, дурниці, однак іноді настають “божевільні” хвилини, потім минають, як і все минає…” (20.03.1957)…

Додам тільки, що листи Марі Харченко розкривають небуденну натуру цієї молодої дівчини, обдарованої літературним талантом, який, на жаль, вона не розвинула. Але стільки в цих листах щирості, простоти, розуміння і любові, що вони залишаються взірцевими у своєму прагненні індивідуальної самореалізації.

Багатою є кореспонденція письменницької братії – листи, записки, поздоровлення… Серед адресантів Віталій Бакуменко, Віктор Близнець, Василь Большак, Василь Боровий, Володимир Бровченко, Володимир Брюгген, Олесь Гончар, Григорій Гусейнов, Євген Гуцало, Іван Дзюба, Євген Дудар, Григорій Зленко, Микола Ільницький, Володимир Качкан, Петро Ротач, Петро Сорока та багато інших. Панорама розмов найрізноманітніша – від повідомлення про вихід нової книги до індивідуальних оцінок та характеристик епохи, конкретних письменників тощо…

З голосу Івана Дзюби:
“Ще влітку, з преславного Ірпеня, Ви написали мені листа, звертаючи мою увагу на роман Степана Процюка “Інфекція” в “Кур’єрі Кривбасу”. [...]. Роман же Процюка – справді твір небуденний. Я звернувся до криворіжчан і кіровоградчан з тим, щоб вони висунули його на Шевченківську премію, і це вже зроблено. Не знаю, чи він одержить премію – конкуренція велика, але певен, що він буде високо оцінений, і це піде на користь автору” (6.11.2002).

З голосу Петра Сороки:
“Роман прочитав двічі, а щоденники то просто до серця тулив. Це тому, що я звихнутий на щоденниках. І одразу ж зізнаюся: якщо залишу слід в літературі, то тільки щоденниками. Але не щоденниками подій, а медитацій, візій, алюзій чи казна як це називається.У нас такого добра, на жаль, немає. Тобто немає щоденника, який був би текстом, повістю…  [...]. Нутром відчуваю: гряде епоха щоденників” (Вересень 2000).

У розділі-повісті “Роде мій красний” заслуговує лист самого Михайла Медуниці до сина Юрія, датований 7 серпня 1995 року, що є, по-суті, листом-заповітом: письменник лежав у лікарні, чекаючи на операцію, а тому давав останні розпорядження синові ( у чому поховати; як поховати [кремація]; про літературну спадщину). Це сумний лист і сумна констатація  матеріяльного набутку; заслуговує на увагу також самооцінка авторська: “Був я  і залишусь непоганим письменником української літератури”.

Ніжними є листівки і записки від матері письменника  (як правило, написані іншими людьми), яка померла восени1983 року (батько вмер весною 1957-го, про це пише в листі Володимир Ганжа 7 березня 1957 року), багатими на подієвість і біографічний фактаж є листи рідних братів (Івана, Миколи) і сестер Михайла Медуниці (Ганни, Катерини)…

Щемливою є післямова автора до цієї дивовижно-унікальної Хроніки одного життя – життя письменника Михайла Медуниці, бо у книзі постають ті, з ким спілкувався автор, про що думав і як долав життєві й творчі негаразди : “…А чим я віддячу цим людям? Може, тим, що, слава Богу, написав цей роман? Слава тобі, Господи, що ти дав життя мені для цього!” І дата – 2002-2009. Так склалося, що це справді остання книга Михайла Медуниці. Книга, яку він присвятив тим, кого знав, кого любив і кого прагнув вписати в контекст власного життя. Бог дав йому цю можливість, бо надто вже любив цих людей автор. Любив і прощав, як і велить закон життя, що переходить у вічність…

Євген Баран



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери