Нинішня російсько-українська війна далека до завершення, а вже з´являється її історіографія. Книга журналіста Сергія Руденка "Бій за Київ" – це публіцистична хроніка певного закінченого, будемо сподіватися, етапу цієї великої війни.

Текст книги являє собою своєрідний сплав з подій, уже відомих читачам з різних стрічок новин або власного досвіду, зі спогадів самого автора про пережите з перших днів повномасштабної агресії Росії проти України, а також зі свідчень тих людей, з якими Сергію довелося зустрічатися, кого він знав чи знає особисто (деякі з них, на жаль, вже загинули).

На сторінках книги читач знайде реставрацію ключових подій, записану з їхніх слів. Це і перші години повномасштабного вторгнення російських загарбників, і бої за Гостомель, Бучу та інші міста на підступах до Києва, і злочини росіян у захоплених містах і селах, і перші успіхи ЗСУ і добровольців тероборони зі звільнення окупованих територій навколо Києва.

Але головна цінність книги – це задокументовані досвід, переживання, емоції та спостереження учасників тих подій. І живих, і тих, що загинули. І самого автора - теж.

Ринг як символ

Забігаючи наперед, зазначимо, що в книзі не бракує драматичних і трагічних сторінок. Деякі з них точно не призначені для людей зі слабкими нервами. Особливо ті розділи, що стосуються бійні в Бучі.

Однак на початку книги зустрічаємо один маловідомий епізод - досить кумедний, попри весь трагізм ситуації, на тлі якої він відбувся.

У грудні 2013 року, під час Революції Гідності, між "польовими командирами" революціонерів і владою велися чергові переговори про припинення силових дій. Під час переговорів Віталій Кличко, який представляв майданівців, і тодішній президент України Віктор Янукович засперечалися з якогось приводу.

Суперечка набула такої гостроти, що Янукович почав кидатися з кулаками на Кличка. Той за звичкою став у бойову стійку. Янукович, миттєво второпавши, що бити, скоріш за все, будуть його самого, "здав назад", мов той фраєр з російського блатного шансону.    

Взагалі описувані автором події немовби втиснуті в структуру боксерського поєдинку. Навіть розділи книги названі раундами. Віталій Кличко і його брат Володимир на самому початку книги згадуються як "символи протистояння путінській армії в Києві" (С. 3).

Можливо, хтось скаже: лише одні з символів. І мабуть матиме рацію. Зараз, на другому році повномасштабної російсько-української війни, брати Клички, як і інші публічні й політичні фігури України, опинилися в тіні генерала Валерія Залужного.

Але навряд чи хто може заперечити, що за тих драматичних обставин на початку повномасштабного російського вторгнення Віталій і Володимир відіграли значну мобілізуючу роль. У тому числі в морально-психологічному сенсі. Так було й за часів Помаранчевої революції 2004-2005 років і Революції Гідності 2013-2014 років.

Для братів-боксерів, пише Сергій Руденко, ті знакові для України події виявилися їхніми першими боями з Путіним; третім стала оборона Києва.

Автор прослідковує, як ця думка поступово виопуклювалася, немов нарив – на прес-конференціях Путіна з його заявами про "один народ", про "історичну Росію під назвою СРСР".

Тут же згадуються кричуща за своєю недолугістю стаття "Про історичну єдність росіян та українців", а також порівняння української влади і суспільства з нацистами, що дедалі частіше звучали з боку російського МЗС та інших російських державних структур.

Так готувалося обґрунтування і виправдання майбутньої агресії.

У європейських експертних колах називалися дати можливого російського вторгнення.

І поки одним українцям повномасштабне вторгнення все ще здавалося малоймовірним, інші йшли до центрів комплектування резервістів. Серед них були й Віталій та Володимир Клички.

"Брати Клички прийняли виклик від Путіна, на кону – не боксерські пояси, а їхнє життя й життя мільйонів українців" (С. 21).

Живі і мертві

Значна частина книги, як уже зазначалося, написана зі слів учасників та свідків оборони Києва, а також подій, що відбувалися в окупованих містах та селах Київської області. Серед цих людей є як знакові постаті сучасної української реальності, так і менш відомі широкому загалу.

Ігор Лапін – правник, а згодом командир штурмової роти батальйону "Айдар".

Режисер і актор Ахтем Сеітаблаєв – боєць київської тероборони, а пізніше солдат 206-го стрілецького батальйону ЗСУ.

Рокер Андрій Хливнюк змінив гітару і мікрофон на автомат, записавшись добровольцем підрозділу "Софія" батальйону тактико-оперативного реагування Київського управління патрульної поліції.

Генерал-майор Сергій Кривонос, відправлений у запас указом Володимира Зеленського, з відома і схвалення Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного повернувся в армію і очолив оборону аеропорту "Київ" у Жулянах.

Той самий генерал Кривонос, який пропонував нинішній владі концепцію територіальної оборони, побудованої на європейських зразках. Пропозиція однак була проігнорована.

А коли небезпека для аеропорту "Київ" минула, Державне бюро розслідувань відкрило на Кривоноса кримінальне провадження за нібито "розкрадання майна аеропорту, перевищення влади чи службових повноважень, вилучення транспортних засобів та іншого майна аеропорту" (С. 76).

Генералу також закидається неправомірність наказу про пошкодження злітно-посадкових смуг аеропорту...        

А ще – поет і політолог Володимир Цибулько та політик Роман Безсмертний, які пережили окупацію; журналістка телеканалу "Еспресо" Лєна Чиченіна, яка була свідком Бучанської різанини; активістка Революції Гідності, колишній депутат Верховної Ради Тетяна Чорновол; журналіст Євген Спірін.

А ще - командир батальйону "Стугна" і один з організаторів оборони Києва Дмитро Лінько. З його слів Сергій Руденко записав кілька драматичних але й переможних бойових епізодів, наведених у книзі.

"Уже під час бою, - розповідав Дмитро журналісту, - коли ми звільнили частину села (Лук´янівки на Київщині. - Ю. Р.), я підійшов до танкіста, якому підбили танк. Тоді наш танкіст пересів з екіпажем у російський танк і ще дві доби стримував контрнаступ росіян уже на захопленому танку. Я таких героїчних екіпажів не зустрічав. На таких людях, мені здається, тримається вся міць нашої армії" (С. 181).

Декого вже нема в живих. Роман Ратушний – активіст-"антизабудовник", а потім боєць розвідувального взводу 93-ї окремої механізованиї бригади ЗСУ "Холодний Яр", загинув під Ізюмом.

Фоторепортер Макс Левін, чиї фото публікували провідні інформаційні агентства світу по обидва боки Атлантики замордований російськими нацистами поблизу села Мощун...  

Погляд назад

Розповіді про людей, що боронили Київ або пережили окупацію Київщини, супроводжуються екскурсами в їхнє минуле. Інколи, як на наш час, у досить далеке. Для тих читачів, що не застали Радянського Союзу, початку боротьби за незалежність України наприкінці 1980х – на початку 1990х років, це має бути особливо цікавим.

Вже згаданий Ігор Лапін до адвокатської практики служив строкову службу в Радянській Армії, потім вступив до Курганського військового училища. Отримавши лейтенантські погони в 1992 році, коли незалежній Україні не було ще й року, мав розподіл до Закавказького військового округу.

"Прилетів представник Міністерства оборони України. Прямо на випускному запитав, хто бажає служити в Україні. Каже: "Завтра виліт із Нижнього Тагілу. Хто зі мною - полетіли". Я й полетів" (С. 44), – так майбутній командир штурмової роти батальйону "Айдар" зробив свій вибір на користь України.  

Той же Володимир Цибулько в 1990 році був активним учасником студентської Революції на Граніті, був відомий як цікавий поет, неодмінний завсідник різноманітних літературних вечорів, ведучий музичних тусовок, майже незмінно на той час вбраний у порепані джинси.

Роман Безсмертний – колишній вчитель історії, за плечима якого солідна політична кар´єра, починаючи з 1994 року. Співавтор Конституції України.

"Роман встиг попрацювати з чотирма президентами – Леонідом Кучмою, Віктором Ющенком, Петром Порошенком та Володимиром Зеленським... Безсмертний був утаємничений у спроби росіян анексувати Крим ще 1995 року та підготований ФСБ замах на Кучму" (С. 93).

Убитий росіянами Макс Левін, чиї фотографії знищених українських міст цілком придатні для доказів злочинів російської солдатні в суді, в 2007 році працював фотокореспондентом "Газети 24", де Сергій Руденко був головним редактором.

"Вісім років на східному фронті. Хронікер Іловайської трагедії. Співпраця з агентствами Reuters, BBC, TRT World, Associated Press. Левін міг і хотів бути на передньому краї" (С. 143), – таким Сергію запам´ятався його колега.

Тетяна Чорновол – вдова загиблого на Донбасі добровольця батальйону "Азов" Миколи Березового. Наприкінці 1990-х була журналісткою і прес-секретаркою УНА-УНСО. Робила репортажі з другої чеченської війни про злочини росіян, за що СБУ намагалася притягнути її до відповідальності. Стала одним із символів Революції Гідності. Її ледь не вбили підіслані людьми Віктора Януковича бандити. Нині Тетяна - офіцер ЗСУ, нищить російські танки.

Астамур Гумба, нащадок давнього абхазького роду, народився в охопленому війною Сухумі в 1989 році. Україна стало для нього другою батьківщиною. Тут він закінчив університет, працював у сфері ІТ-технологій.

"Він пішов записуватися в територіальну оборону Києва, – пише Сергій Руденко. – Офіцер, дізнавшись про його зір (окуляри зі скельцями в –6 та астигматизм), сказав: "Ні". Однак Астамур пробув під дверима три дні й таки домігся свого – став бійцем 130-го батальйону столичної тероборони, отримавши позивний "Абхаз"" (С. 187).

Астамур загинув на Харківщині. Його мати написала в соцмережі допис, у якому просила вважати сина громадянином України посмертно.

Далі буде...  

На жаль, жодна книга не в стані вмістити розповіді про всіх, хто не дав російським окупантам загарбати Київ ані за чотири години, ані за три дні (часто - ціною власного життя).

Однак що безперечно вдалося автору книги "Бій за Київ" – це створити живий колективний портрет воюючого Києва.

Зрозуміло, що будуть інші спроби створення такого портрету. Зрозуміло, що досвід оборони Києва і Київщини буде переосмислюватися ще багато-багато років.

Фраза: "Путін, який марить увійти в історію як "збирач земель російських", наразився в Києві й на Київщині не лише на українську армію, а й на великий народний супротив. Назвавши свій похід в Україну "спеціальною військовою операцією", він отримав справжню Народну війну" (С. 202).

Юрій Рудницький