Насправді все зовсім не так, і головна героїня роману «Барні 613» Юлії Чернінької – відома львівська співачка, яку добре знають і пам’ятають, оскільки все життя присвятила . прославлянню української пісні й української бандури – «можливо, навіть значно більше, ніж усі ці говоруни, що одягають у ФБ вишиванки та ставлять жовто-блакитні прапорці собі на аватарку». До речі, родзинка роману – окрім, звісно, головної інтриги, яка тримає в напрузі до самісінького фіналу – це майстерне поєднання реалій старого Львова і його сучасного життя, яке, на жаль, не дуже збігається з нашими уявленнями про це шляхетне місто. Протягом дійства на сцену виходять екзотичні герої та персонажі, які, здавалося, мешкають у цій прозі, місті чи будинку, в якому головна героїня Марія Лакрицька придбала квартиру, але згодом виявляється, що усе це – плід її уяви. Цих галантних панів та пані тут давно вже нема, і в кращому випадку у стосунках превалює не рання пролетарська культура, а пізня радянська, де за офіційним фасадом будь-якої «керівної особи» все одно криється славнозвісне «мурло міщанина».
Хоча, цих тонкощів у романі можна не помітити – героїня провадить доволі енергійний спосіб життя, вирішивши повернутися до активних дій після хвороби, розлучення і фіналу кар’єри. Тим паче, що все міняється після отримання нею повідомлення від невідомого абонента з тим самим ніком «Барні 613», в якому було інтимне відео. Далі відбуваються зовсім незрозумілі речі, Марія бачить те, чого не бачать інші, звідкись з’являються діти, звідусюди сиплеться пісок, ворожка пророкує близький кінець, а рідна сестра, колишній чоловік і краща подруга вважають її невиліковно хворою. Але чи та це хвороба, яку лікують? Словом, лінія твору, в якому «твій жах завжди з тобою», логічно переважає над «побутовою» складовою, яку авторка відтворює доволі майстерно.
Таким чином, у жанрово-стилістичному сенсі «Барні 613» – це поєднання містичного трилера, детектива і мелодрами в романі, де, крім решти всього, ще й зітнулися стара й нова школа писання. Це якби Валерій Шевчук наслідував Стівена Кінга, а в результаті все одно б вийшов львівський нуар з типово українською мелодикою дорадянського зразка. Типове, чи пак просте й народне, тут шанують, розуміючи, що краще не скажеш. Як-от у розмові головної героїні з однією з представниць цього жанру. «На першому поверсі звернула під сходи, у комірчину прибиральниці пані Валі. Як завжди, вона сиділа на кріслі, широко розставивши ноги, із задертою вище колін спідницею. Жінка сперлася ліктями об стіл і розв’язувала кросворд.
– Валю, добрий день, – привіталася до прибиральниці Марія.
– Доброго дня. – Маю до тебе одне питання. Особистого характеру.
– Питайте, Маріє Олександрівно. Жінка відклала кросворд і сіла в благопристойну позу.
– Колись давно ти розповідала мені одну історію, – почала здалеку.
– Яку? Я багато історій розповідаю. Можна вже й книжку писати. А то як почну читати все те, що тепер друкують… Стид і срам. Час уже самій щось написати.
– Звісно, – усміхнулася Марія. – Хто, як не ти, підніме сучасну українську літературу з колін?
– І я так думаю, – погодилася пані Валя».
Хай там як, але, здається, ведмедик з надірваним вухом, що дав назву цій історії, ще всім нам покаже, як романи писати.
Юлія Чернінька. Барні 613. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2024