Re: цензії

На долю президента Авраама Лінкольна випало випробування навіть складніше, ніж було у Джорджа Вашинґтона. Республіканець мав зібрати по крихтах державу, яка розділилась на Північ і Південь, Союз і Конфедерацію, вільну і рабовласницьку. Колись лісоруб, потім сільський адвокат і зрештою еталонний політик, який увійшов у світову історію як Чесний Ейб.

Букер-2017

«Лінкольн у бардо» — перший великий роман Джорджа Сондерса (хоча, гортаючи книжки, ви можете подумати, що розрізнені свідчення доби й монологи персонажів аж ніяк не формують цілісного тексту. Тому це той варіант, коли спочатку

треба читати, а потім вправлятись у жанрології). Автор більше відомий як есеїст та майстер коротких оповідань. Історична проза та тема Громадянської війни у США для нього не нові, але, мабуть, ніхто ще не подавав їх так — через страждання батька, який втратив сина.

Що таке бардо? Це метафізичний стан між смертю та переходом далі. Коли дух ще не усвідомлює, що помер і ходить довкола свого тіла, намагаючись зрозуміти, що ж з ним сталось…

Трохи історії

Думаю, перед тим, як перейти безпосередньо до тексту Джорджа Сондерса, варто провести невеликий екскурс в історію і подивитись, що передувало події, зображеній у творі.

Ніхто не ставив на Авраама Лінкольна — у порівнянні зі своїми опонентами він був простакуватий та незграбний. Та йому чудово вдавалось достукуватись до аудиторії — сільський адвокат підбирав влучні метафори та образи з повсякденного життя, зрозумілі кожному. Йому не вистачало лоску Сюарта, Бейтса та Чейза, яких він потім покликав у свою команду, його навіть називали горилою… Але саме він став одним із найшанованіших президентів в історії (і не тільки американській).

«Важкий, дещо по-орлиному загнутий ніс, худі і поорані зморшками щоки, бронзова шкіра, повні губи, широкий рот» (Джеймс Р. Ґілмор «Особисті спогади про Абрагама Лінкольна та Громадянську війну»)

Протистояння вільної від рабства Півночі та Півдня плантаторів, які були вкрай необхідні безправні працівники, постійно загострювалось. Не можна сказати однозначно, що справедлива персона Лінкольна стала каталізатором конфлікту, вибух стався б все одно… Але саме цьому президентові з народу випала гірка чаша громадянської війни — найкровопролитнішої в історії, до якої ніхто на початку не ставився серйозно. Вона не могла довго тривати, вона не могла багатьох убити…

І ось цей президент, який намагається зберегти країну, не втратити території, повернути відділене та не проливати даремно американської крові, втрачає улюбленого сина. Горе було настільки великим, що могло поглинути Чесного Ейба повністю. Але він не міг собі дозволити довго оплакувати сина, треба було країну рятувати.

«То було дитя, на яке Лінкольн покладав найзаповітніші сподівання, по суті, маленьке віддзеркалення його самого, з яким він міг говорити щиро, відверто і довірливо (Тайрон Філіан «Підрахунки: спогади «своєї людини» про важкі часи»).

«Мій хлопчик помер…»

Історичні свідчення та монологи духів — так побудована книжка «Лінкольн у бардо». Мабуть, ви ніколи не читали нічого схожого. Я от ніколи. Не можу сказати, що мені до вподоби така форма, але тут це виявилось виправданим. Поки історичні персони картають Лінкольнів, які приймали бал у Білому домі, поки маленькому Віллі ставало все гірше, привиди розповідають про своє життя. Їхні репліки позбавлені сорому та інших фільтрів, які накладають живі, часто незрозуміло, навіщо вони розповідають усе це, але ці монологи повертають їх до життя, продовжують їхнє існування у бардо.

«Юного Віллі Лінкольна поклали на вічний спочинок акурат того дня, коли оприлюднили списки загиблих у переможній для військ Союзу битві під фортом Донелсон: це спричинило тоді неабияке потрясіння серед широкого загалу, адже під час цієї війни платити аж таку високу ціну за перемогу ще не доводилось» (Джейсон Тамм «Виправляючи записи: спогади, помилки та відмовки» (Джорнел оф Амерікен Гісторі).

Тоді епідемії віспи та тифу забирали безліч життів, часто викошуючи чи не пів міста. Разом Віллі захворів і наймолодший син Лінкольнів Томас (Тед), але його організм виявився сильнішим за хворобу. Віллі перед тим пережив скарлатину і не встиг відновитись, тож черевний тиф (саме такою є основна версія) виявився для нього смертельним.

«[Лінкольн] принаймні сказав, що перш ніж удаватись до якихось кроків треба порадитися з лікарем. Покликали доктора Слоуна. Той заявив, що Віллі вже ліпше, і додав, що не бачить жодних перепон для швидкого одужання» (Кеклі, там само)

Чи можна було врятувати Віллі? Це запитання залишиться без відповіді.

Примарні персонажі

Спочатку вони мене нервували, немилосердно бісили у своєму бажанні триматись за життя, яке вже зовсім не життя… але чи так просто зробити крок у прірву невідомості, визнати, що твоє тіло у хвороб-коробі (так химерно вони називають труни) не лікується, а розкладається… Роками на одному місці — серед склепів та надгробків вони намагались шукати сенс того, що сенсу не має.

Джорджеві Сондерсу вдалось виліпити об’ємних примар: білих грішників, преподобного, а ще рабів, яких звалили в одну купу десь біля огорожі цвинтаря. А разом з ними — хлопчик, який щойно відійшов. Милий Віллі, такий же меланхолійний, як і батько, такий же світлий і чесний. Він ковтає закінчення речень, збивається і прагне, щоб тато його побачив, щоб поговорив з ним, як раніше. Але тато не бачить, тато дивиться на хвороб-короб з глибоким сумом.

Сам не знаючи того, президент вкаже правильний напрямок не тільки країні, а й тим змученим душам на кладовищі.

Пряма мова

«Ніч 25 лютого 1862 року видалась холодною, але ясною; то був вельми бажаний перепочинок після жахливої негоди, яка налетіла на столицю напередодні. Віллі Лінкольна поховали, й усі офіційні заходи, пов’язані з похороном, закінчилися. Країна затамувала подих, сподіваючись, що в годину найвищої потреби, президент зуміє знову стати до стерна й уміло правуватиме державним кораблем і надалі» (К. Р. ДеПаж «Лінкольн духовний: посутня мандрівка»)

І це чи не найважча з усіх моїх мук: не мати змоги сказати правду. Говорити я можу, та тільки не про те, в чому вся суть (преподобний еверлі томас)

«Якщо вже ти не вродився білим, то не намагайся ним стати» (едді берон)

«Він завжди казав: «Мені до вподоби, що мої діти вільні — щасливі й не пригноблені батьківською тиранією. Любов — ось ланцюг, яким треба приковувати дитину до батьків «Інформанти Герндона» за ред Даґласа Л. Вілсона та Родні О. Девіса (з уст Мері Лінкольн)

«Хоч позірно здається, начебто всі люди рівні, та насправді це не так» (роджер бевінс ііі)

Кому варто читати

Шанувальникам літературних експериментів та емоційної історичної прози.

Кому не варто читати

Тим, хто не хоче бачити в історичній літературі вигаданих персонажів.

Схожі книги

Хоч ця книжка ні на що не схожа, більше про Лінкольна можна довідатись з праці Доріс Кірнс Гудвін «Команда суперників. Біографія Лінкольна».

Юлія Дутка