Його ятка “Книгарня Кокотюхи” із авторськими виданнями постійно оточена читачами, які купують новинки і хочуть отримати автограф письменника. На презентації книг із серії “Вигнанець” зібрався аншлаг. Не менше відвідувачів хочуть зробити селфі з Андрієм. А ще - автограф-сесії, участь у презентаціях друзів-письменників. Тим не менш, Андрій Кокотюха погодився відповісти на кілька питань кореспондента Укрінформу.

- Андрію, ви неодноразово зазначали, що придумуєте своїх героїв. Чи означає це, що ви живете у вигаданому світі?

- Я не живу у вигаданому світі, я не вигадую світ. Але люди, які споживають книги, кіно, люблять вигадані історії. Взагалі вся література — це вигадані історії, так само, як казки. Я користуюся як автор історичних творів документальними джерелами, відірваним від реальних подій я бути не можу. Якби я був відірваним, то писав би фантастику.

- Перші ваші дитячі твори у сім років: про що вони були?

- Це були казки, але не про зайчиків і білочок, а про казкових героїв, які захищали свою територію.

- Як ставилися батьки до вашого дитячого і юнацького “письменництва”?

- Не курить, не п`є - і слава Богу.

- Ви розповідали, що сформували свій нинішній світогляд ще в 19 років під час одного із походів. Що на вас вплинуло?

-Я зрозумів, чому мені не подобається та країна, в якій я живу, - Радянський Союз. До того часу я відчував дискомфорт життя у цій державі, він полягав у тому, що був обмежений доступ до певних фільмів, книжок, обмежений залізною завісою. А я вже в ранньому віці цікавився кіно і хотів подивитися певні фільми, а виявлялося, що вони заборонені в СРСР. Книжки хотів якісь почитати — теж це все було заборонене.

Ми, живучи в Радянському Союзі, відстали від світу років щонайменше на 50-60. І коли почалася так звана перебудова, публікації “Огонька”, “Юності” і всіх інших, зокрема й українських видань, мені почали пояснювати, що не так. Але йшлося про Радянський Союз. Про Україну говорилося мало. І коли у 1989-му з фестивалем “Червона рута” спалахнув український націонал-демократичний рух, почалися культурологічні мітинги та інші події, то вже потрібно було визначатися.

- Але що сталося в тому поході?

- Я пішов однією людиною, а вийшов іншою. Спілкувався там з людьми, з якими доти не спілкувався ніколи. Я ж не з якоїсь рафінованої родини. Я з Ніжина, у мене батько був зварювальником, мати працювала у лікарні, я вчився у російській школі. Середовище не зовсім те, яке формує національний і загалом політичний світогляд. Але я самовизначився як особистість, тому що я не читав радянської літератури взагалі.

-Як це вам вдавалось?

- А я перечитував по сто разів “Трьох мушкетерів”, і мені цього вистачало.

- А в університеті?

- В університеті так само. Воював з викладачами. Тільки із зарубіжною літературою все було добре, а з українською постійно виникали проблеми. Я не розумів, як можна викладати Олеся Гончара, як можна піднімати “Собор”, коли там хороші комуністи воюють із поганими. Нехай за церкву, але там були позитивні комуністи. Я цього сприймати не міг. Тим більше, що це було видано, а вірші Василя Стуса не могли бути виданими в той час.

- Сценарії до фільмів за вашими книгами ви пишете самі, чи був такий “сценарист, котрий зіпсував ваш твір”?

- Ні, я намагаюся писати всі свої сценарії сам, тому, що я - сценарист.

- Чому, на вашу думку, українське кіно екранізує лише трагічні сторінки нашої історії? Можливо, глядачі вже втомилися від цього?

- Які фільми ви маєте на увазі?

- «Щоденник Симона Петлюри», зокрема, та й навіть ваш «Червоний».

- Якщо ми будемо дивитися західні фільми такого штибу, там теж знаходитимемо трагічні фінали. Але там немає “пораженчеських” настроїв. Я не вважаю, що в “Червоному”, а він про перемогу, про повстання в таборі, є трагедія. Це існує стереотип, що у нас екранізують тільки трагічні історії.

- А з притаманним вам гумором не хотілось створити легку, комедійну стрічку?

- Не знаю, чи в мене є почуття гумору. Свого часу “Квартал-95” сказав про мене протилежне. Все, чим я займаюся, це легкий жанр. Комедія — найскладніший жанр, а головне — поки що нічого не пропонують.

- Чи виживе українське кіно без державної підтримки?

- Я не люблю чинну владу, але, як говорив Марк Твен, в даному випадку чутки про смерть (українського кіно, - авт.) значно перебільшені. Бюджетне фінансування, сподіваюсь, збережеться. У якому обсязі - не знаю, адже в бюджеті закладено 1 мільярд 300 мільйонів гривень. Ухвалено закон, відповідно до якого, коли іноземний інвестор вкладає у виробництво українського фільму мільйон доларів, йому 250 тисяч повертають. Якщо плюс до того ще є українська тематика фільму, йому вже повертають 300 тисяч доларів з мільйона. А ось статтю щодо українського приватного інвестора викинули, її не голосували. Тобто українське кіно і зараз дуже слабко фінансується приватними інвесторами, і тепер нічого не змінилося. Але державна підтримка все ж буде.

Нінель Кисілевська, Львів