Яскрава дівчина з нестандартною зовнішністю, - такими епітетами намагаються прикрити сексистське здивування російські бульварні видання, коли згадують про переможицю цьогорічного "Євробачення" Нетту Барзилай. І відразу ж у наступному реченні описують, як знущалися над її зовнішністю однокласники і скільки мужності потрібно такій дівчині, щоб наважитися виступати на сцені. Але ж знаходять у собі мужність виступати на сцені Михайло Поплавський, Йосип Кобзон, Теодор Кукурудза та чимало інших чоловіків із не менш нестандартною зовнішністю. І нікого це не дивує.

Чимало українських чоловіків знаходять у собі мужність виглядати так, як виглядають, і ходять собі спокійно вулицями з пузом навипуск, у обвислих спортивних штанях, захекані, спітнілі, кілька днів не миті і не голені, з запахом свіжого чи вчорашнього алкоголю з вуст. І ніхто не згадує про травми дитинства. Радше навпаки, до цього давно звикли як до певного стандарту успішного чоловіка - зайва вага, дорогий автомобіль, золотий ланцюжок на шиї. Солідність. Тоді як усе те саме у жіночому еквіваленті - нестандартна зовнішіність, яку краще ховати вдома, а не показувати на людях, а якщо хтось таки наважиться показати, то відразу ж заходить мова про травми дитинства, екстравагантність, нетрадиційність - усе матерії слизькі, ненадійні, у кожному разі несолідні.

Капітал, щастя і успіх жінки

Капітал жінки - її краса, молодість, терплячість, уміння виконувати нудну і невдячну роботу, уміння пожертвувати собою для чоловіка, сім´ї, дітей, уміння довго і старанно вчитися, будувати кар´єру, витримувати навантаження, а потім різко і назавжди відмовитися від усього цього і присвятити себе родині, побутовим клопотам, щоб у п´ятдесят п´ять уже стати бабцею, пенсіонеркою, дачницею, зосередженою на кулінарії, городництві, нехитрих телевізійних розвагах.

Щастя жінки - стати вірною супутницею, порадницею, надійним тилом для чоловіка, надихати його на нові звершення або ж розраджувати у випадку, коли цих звершень немає, терпіти недоліки його характеру, пристосувуватися до вподобань і звичок, вміння бути непомітною, але незамінною, завжди напоготові догодити, втішити, підтримати.

Успішність жінки - у її дітях, онуках, які повинні бути ситі, доглянуті, добре виховані, освічені і успішні, а відповідальність за виконання цього лежить виключно на жіночих плечах, що їх традиційно прийнято називати "слабкими".

При цьому, ясна річ, ніхто не відміняв і обов´язку жінки заробляти гроші, годувати родину, пильнувати сімейний бюджет, робити так, щоб назовні добробут сім´ї ні у кого не викликав сумнівів.

Одружуючись, українські чоловіки отримують у стартовому пакеті як мінімум безкоштовну економку, куховарку, прибиральницю, няню, виховательку, гувернантку, завжди доглянуту, вічно на дієті, добре вбрану, стильно зачесану, усміхнену, готову виконати будь-яке бажання. Часто цей стартовий пакет розширений ще і на безкоштовного коуча, який розуміє без слів і уміє знайти саме ті, потрібні тепер і зараз слова, які допоможуть, додадуть мужності, відростять наново крила і дадуть силу полетіти.

Українські жінки, одружуючись, отримують статус заміжньої жінки, і це дозволяє розмовляти з ними якщо не на рівних, то принаймні без сорому і співчуття, які супроводжують ставлення до жінок неодружених, а отже, неповноцінних, нікому не потрібних, ущербних і майже калік. 

Радощі першого і другого жіночого віку - річ сумнівна. Така ж абстрактна і неосяжна, як той-таки статус - що воно, навіщо, кому і чим насправді допомогло. Невідомо, але прийнято вважати, що статус - річ важлива. Тож і вважаємо. Радощі першого і другого жіночого віку - напружені, наповнені стресом, необхідністю вижити і витримати усі різновиди суспільного тиску. Здобути освіту, знайти роботу, навчитися максимально ефектно підкреслювати свої зовнішні дані, бути завжди елегантною і доглянутою, знайти хорошого чоловіка, народити дітей, стати їм ідеальною матір´ю, продовжувати залишатися ідеальною дружиною, донькою, працівницею, не втратити привабливості з роками, не розчарувати нічиїх очікувань, спромогтися на повноцінне грудне вигодовування, витримати роки у батьківському комітеті, витримати підліткову кризу дітей, кризу середнього віку чоловіка, пережити несправедливі звільнення і скорочення на роботі спершу через небезпеку, що підеш у декрет, потім через те, що справді пішла у декрет, далі через хвороби дітей, потім через власні хвороби, а тоді - через те, що ти жінка, а жінки після сорока - це уже відпрацьований матеріал, пережити несправедливі звільнення, пережити коханок чоловіка, пережити розлучення, пережити невдачі дітей, пережити власні невдачі, не збожеволіти. А потім раптом усвідомити, що після п´ятдесяти насправді все тільки починається, точніше, може початися нарешті щось приємне, бо усе найстрашніше уже позаду.

Третій вік - це коли найстрашніше уже позаду

Радощі третього віку - поняття для українців і особливо українок ще достатньо нове.

Так само, як і усвідомлення, що зовнішня привабливість для жінок є річчю приємною, але зовсім не повинна бути визначальною для життєвого успіху. Коли мова йде про українського чоловіка, насамперед згадуються його професійні чи особисті якості, досягнення, уміння. Коли мова йде про українську жінку, насамперед згадується про її вік, приваблива вона чи ні, одружена чи самітня, далі - скільки у неї дітей, усе решта в принципі не важливо. 

Спроби жінок вікової категорії 55+, які уже вийшли на пенсію, займатися чимось поза вихованням онуків і налагодженням побуту родини - також ще новинка. І ця новинка дуже непросто приживається в українському суспільстві. Адже бабусі - це інституція, на якій тримається все. Молода родина з дітьми, яка не має такої бабусі, і змушена жити на середню українську зарплатню, практично нежиттєздатна. Адже вижити на одну таку зарплатню утрьох неможливо, а на дві такі зарплатні неможливо найняти увесь той персонал, який заміняє безкоштовна бабуся чи дружина у декреті. Тож масовий страйк бабусь, а також підвищення пенсійного віку - це шлях до незворотніх змін, такий собі природній прискорювач реформ.

Поступово у інформаційному просторі з´являється дедалі більше статей про жінок, які після 40 чи 50 починають цілковито нове життя. Життя для себе, а не для інших, життя цікаве і насичене, у якому немає місця зацикленості на зовнішності, дієтах, рецептах швидких, недорогих і поживних страв для родини, немає страху постаріти, втратити привабливість, позбутися статусу одруженої жінки, немає страху не виконати чиїхось очікувань, страху жити чи виглядати нестандартно. Вік приносить із собою не лише розчарування і накопичення негативного досвіду, а і звільнення від матримоніального і репродуктивного тиску, можливість усвідомити нарешті власні потреби і почати їх реалізовувати замість того, щоб відкладати життя "на потім", зосереджуючись на "важливішому" - добробуті чоловіка, дітей, родини.

Перші спроби знімати у ролі топ-моделей жінок, яким за 60 - це ще далеко не стандарт, радше навпаки, епатаж і експеримент, тренд, який на коротко з´явився, й, імовірно, так само швидко зникне. Але це прецедент, який багато кому може додати сили.

Вікова група жінок 45+, яка у патріархальному українському суспільстві уже вважається "третім віком" - це недооцінений ресурс, потужність якого можемо спостерігати насамперед у середовищі заробітчан. Українських жінок цього віку цінують як ідеальну робочу силу - витривалу, недорогу, терплячу, але у той же час уже досвідчену і ще здатну прослужити багато років. Наразі цей ресурс активно використовується лише за кордоном, в Україні жінкам такого віку все ще складно знайти роботу. Роботодавці традиційно зациклені на вимозі "вік до 35, великий досвід" і традиційно нарікають на те, що досвід чомусь не такий великий, як хотілося б, а відповідає віку, до того ж виходять заміж, народжують тощо. Ринок праці, відкритий для жінок після 50 - це праця поза публічним простором, приватна сфера, обслуговування, праця невдячна, непомітна, погано оплачувана або і взагалі безкоштовна. У той же час знайти хорошу няню, прибиральницю, масажистку, медсестру тощо - величезна проблема, адже кваліфіковані кадри масово виїздять за кордон. Замкнуте коло, як і у більшості українських проблем.

Дуже хотілося би дожити до "революції бабусь". Трохи схоже, як у комедії Арістофана "Лісістрата", у якій жінки спонукали чоловіків припинити братовбивчу війну, відмовляючи їм у подружніх ласках. Так і українські бабусі своїм масовим страйком могли би змусити українське суспільство, нарешті, не лише зауважити себе і змусити оцінити свою важливість, а і спонукати до активних економічних реформ та структурних змін.