Нам треба правду боронити. І в цьому я каюсь, і караюсь, грішник. І не зайве додати - від цього всі мої неприємності", - так говорив про себе український поет Микола Сингаївський, автор улюбленої народом пісні "Чорнобривці".

Миколи Федоровича не стало 22 лютого 2013 року, хворів на рак. До роковин смерті поета Gazeta.ua./a> поспілкувалася із його колегами, друзями і родичами. Зібрала спогади і ексклюзивні фото.

Віктор Васильчук, редактор газети "Вечірній Коростень", товариш.

"Я вчився у п´ятому класі, коли познайомився із Миколою Сингаївським. Він приїздив у літературну студію при районній газеті "Радянське полісся" в місті Коростень. Я писав туди замітки. Попросив, аби він підписав мені свою збірку. Микола Федорович тоді сказав, що я стану письменником. Потім доля звела нас в 1990-х, коли я заснував в Коростені свою газету. Через 9 років ми зустрілися на літературно-мистецькому святі "Просто на Покрову". Він приїздив туди з Василем Юхимовичем. Після смерті останнього Микола Федорович став головою комісії літературної премії імені Юхимовича".

"Найбільше мені не вистачає його дзвінків. Він міг набрати в будь-який час, розпитував про справи, чи щось пишу, просив зачитати. На питання про його діла відповідав: "Спасибі. В трудах і з молитвою". Ми любили гуляти з ним у парку, говорити про життя. Якось сказав, що хоче відзначити своє 70-річчя в рідному Коростені. Я допоміг організувати святкування в будинку культури, звучали його пісні. Я не відчував, що ми маємо різницю у віці. Він був поїм побратимом. Я називав його то на "ви", то на "ти". Я дивувався, з якою повагою від відносився до жінок, називав їх княгинями чи царівнами".

"Якось він приїхав в Коростень на 3 дні. Ходив по району, збирав від людей якусь інформацію. А мене десь не було. Вже перед його від´їздом зустрілися. Він мав їхати до Києва електричкою, бо на маршрутку не мав грошей. Водій, як це почув, згодився безплатно відвезти його додому. Казав, всю дорогу співали пісні Сингаївського. Доставили Миколу Федоровича під будинок. Жалкую, що не побував у нього вдома, хоча часто отримував запрошення. Під час прощання з Миколою Федоровичем у столичному Будинку письменників люди принесли багато чорнобривців. Пам´ятаю, як квіти похилили голови, ніби теж прощалися з поетом".

Лідія Власенко, методист Коростенської районної бібліотеки, займається архівом Миколи Сингаївського.

"Торік у грудні родичі Миколи Федоровича вирішили поділитися з нами його особистою бібліотекою. Ми власним транспортом поїхали до Києва, побували в квартирі Сингаївських. Там на нас вже чекали внучка Оксана зі своїм чоловіком та чоловік доньки Світлани, а також племінник Миколи Федоровича Сергій Петрович. Приємно, що мені дозволили зайти в кабінет письменника. Я була вражена атмосферою в цій кімнаті. Там наче відчувався ніжний дух поета. На робочому столі лежали ручки, рукописи, на стіні висів його величезний портрет. В мене навернулися сльози. Того дня ми забрали звідти більше 700 книг світової літератури, які належали Миколі Федоровичу. Плануємо доповнити наш музейний куточок літературою з особистої бібліотеки Миколи Сингаївського, в якому вже є зошити з рукописами і блокнот з його першими віршами, сімейні фотографії митця та інші особисті речі, які нам подарували рідні Миколи Федоровича".

"Микола Сингаївський для нас - Коростеньський Шевченко. Його вірші такі мелодійні... А як він любив свою малу Батьківщину. Родичі говорили, що в останні роки його дуже тягло в рідне село Шатрище Коростенського району на Житомирщині. Любив пішки йти з Коростеня до свого села. Саме з рідного краю він брав натхнення, дуже любив місцеву природу, оспівував її. Особливо, в останній збірці "Іскоростенська райдуга". Казав, що ніколи не може напитися місцевої джерельної води".

Микола Сингаївський про рідний край:

В душі я відчуваю безмежну вдячність своєму краю. Там на все життя я відчув смак житнього хліба і джерельної води. Джерела, або живі кринички –так називають їх на Поліссі – б´ють тут з-під кожного пагорбка. Звідси витоки моєї творчості

Олександр Бакуменко, письменник, літературознавець, товариш.

"Ми познайомилися в 1963, коли я ще був підлітком. Микола Федорович працював заступником мого батька в Бюро пропаганди художньої літератури в спілці письменників України. Я хотів пов´язати своє життя із словом і літературою. Батько ж наполягав, щоб я здобув робочу спеціальність. Тому я закінчив політех. Але Микола Федорович завжди в мене вірив. Коли я приносив щось написане, казав: "З тобою варто попрацювати". З тих пір ми стали пов´язані дружбою. Їздили разом по всій Україні. Він був в моїх рідних Деркачах на Слобожанщині. Завжди казав тост, особливо на Різдво: "Щоб хліб родився, щоб скот телився. Щоб корови догори хвости носили. А нас із вами ще до чарочки просили".

"Під час виступів завжди тримав аудиторію. Напередодні ретельно готувався, робив нотатки. Але на сцені розказував усе напам´ять. Робився якимось іншим Миколою".

"Ми щодня зідзвонювалися десь о 7.30 ранку. Останнім часом йому важко було говорити. Я його часто навідував. Перед його смертю в січні я приносив йому чорнобривці. Він дивувався, де я їх брав. Я ті квіти знайшов біля інституту народного господарства. Я струшував з них сніг і ніс товаришу. Виявилося, що перед смертю він щодня писав мені листи, але не відправляв. Записував їх у щоденник. Після смерті я їх прочитав. Там - напутні добрі слова".

"Пам´ятаю, як він любив приїздити до рідного дворища в Шатрищах. Там була батькова криниця. У Миколи Федоровича текла скупа чоловіча сльоза. Згадував, як в дитинстві в тому колодязі було повно води, і вона була найсмачніша".

"Микола Федорович важко переживав смерть сина Ярослава, який помер після операції на нозі. Батько і син були схожі, як дві краплі води. Хотів, щоб його поховали біля сина. Коли ми з ним замовляли на кладовищі місце для Ярослава, Микола Федорович подбав і про місце поруч - для себе. Але все ж його поховали окремо".

Знову снились мати,
Мов голубка сива.
Сіли коло хати,
Виглядають сина.
Голосом бабусиним
Каже мені вишня:
"Тут я пасла гуси,
Поки заміж вийшла".
Наче тато, мовить
Сокір сивочубий:
"Може й добре слово
Довести до згуби...
Бачиш, сину, цвіту
У саду немає,
І твоє вже літо,
Я дивлюсь, минає..."
Мамину хустину
Звіддаля побачу,
Стану біля тину
І, мабуть, заплачу.

Лариса Сингаївська, племінниця.

"Я завжди гордилася, що маю такого родича. Він дуже любив свій край. В 70-х роках ми часто збиралися ріднею. Микола Петрович із братом Петром приїздили з Києва і розповідали про тамтешнє життя - друзів, композиторів, письменників. Їх завжди було цікаво слухати".

"Якось Микола Федорович зайшов до нас. Вдома була тільки я. Розпитав, як справи. Пожалілася, що треба траву косити, бо передають дощі. Він схопив косу і пішов працювати. Зняв сорочку. Переживала, що сонце його обпалить. Але Микола Федорович не зважав, це було йому навіть приємно, насолоджувався тими променями. Я тоді мазала йому плечі кисляком. Він радів, мов дитина".

"Микола Федорович завжди привозив подарунки, книги, газети, допомагав грошима. Не тільки нам, а й сусідам, жителям села. Якось ішли з кладовища, він побачив місцеву бабцю, поцілував її, дав грошей. На його колоші сідала пилюка. Але дядькові те подобалося. Бо навіть та пилюка - його рідна. Міг погладити собачку, яка пробігала повз. Мені завжди здавалося, що природа і він - одне ціле".

Як виникли "Чорнобривці":

Вірші на пісню "Чорнобривці" з´явилися 1957 року. Будучи студентом філологічного факультету Київського університету, Микола Сингаївський із студентами-активістами вперше потрапив до Франції. У Парижі він побачив клумбу, на якій росли чорнобривці. Згадав свою матір, яка в Шатрищах зажди садила ці квіти. Під час ностальгії і написав "Чорнобривці".

В Україні музику на вірші написав композитор Володимир Верменич. Вперше прозвучала 1960-го року в Київській філармонії на творчому вечорі співака Костянтина Огнєвого. А народне визнання прийшло, коли він виконував її в Канаді.

"Літня естрада. Сила-силенна народу. І починаю я співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто таки вибігають. Мені аж холод по серцю війнув. Однак за кілька хвилин всі ті люди повертаються і несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки я доспівав, вся сцена була в тих чорнобривцях", - згадував Огнєвий.

Микола Сингаївський народився 12 листопада 1936 року в селі Щатрище Коростенського району на Житомирщині. Батько Федір Федорович і матір Уляна Андрівна - колгоспники. До війни мали, за різними джерелами, від 8 до 12 дітей. Після війни лишилося 5. Брат Миколи Петро став письменником.

Навчаючись у Київському університеті, Микола позаштатно працював у редакціях різних газет. Після закінчення вишу працював завідувачем відділу поезії "Літературної України", заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідувачем відділу літератури та мистецтва журналу "Ранок". Упродовж багатьох років — головним редактором журналу "Піонерія".

Перші твори друкувались у районній газеті "Радянське Полісся" та в обласній "Радянська Житомирщина". Пізніше в газеті з´явилась добірка віршів із напутнім словом Максима Рильського.

1958 року побачила світ перша збірка для дітей "Жива криничка". Схвальним словом про неї відгукнувся Михайло Стельмах. Відтоді прийшло до читача понад сорок книжок — поетичних і прозових, з них — половина для дітей.

На його вірші написали багато пісень, які інколи хибно вважають народними: "Чорнобривці", "Безсмертник", "Полісяночка", "В краю дитинства", "Сонце в долонях", "Розляглося наше поле" та інші. Одна зі збірок має назву "Я родом із пісні" — свідчення любові автора до цього жанру.

Був одружений з Лідією Кузнєцовою, яка народила йому двох дітей - сина Ярослава і доньку Світлану. Ярослав помер після операції на нозі.

 Анна ЛАКИЗА