Очікувала прочитати про фемінну опозицію Бєлікову – героїню, яка намагається оточити себе невидимою оболонкою для надійного захисту від будь-яких впливів. Натомість змушена визнати, що прогнози виявилися доволі хибними. Бєліков відгороджувався цілеспрямовано, використовуючи різноманітну атрибутику, був вельми боязливим. На противагу йому Естер Ґрінвуд – персона Х для читача роману – кидала виклики своїм страхам. Однак хаотичний, безпощадний, почасти несправедливий зовнішній світ та жіноча бентежна й трепетна душа вельми важко співмешкають. Між ними росте бар’єр, що по-дівочому наївно може уявлятися скляним ковпаком, який «консервує» всередині, не дає сповна розквітнути. Звучить трішки гіперболізовано. Проте, якщо пізнавати жіночу природу, її суперечності, тонкощі та переживання без дилетантства, то й кожне речення в книзі буде максимально органічним. Варто сказати кілька слів про Сильвію Плат. Вона була письменницею, відомою загалу своїми віршами. «Під скляним ковпаком» – її напівавтобіографічний роман. Естер Ґрінвуд – прототип авторки в книзі – бореться з депресивним розладом, який отруює її молоде життя. Показ його перипетій може бути вельми терапевтичним для дівочої аудиторії. Зауважу, що ефект від тексту надзвичайно підсилюють ілюстрації, створені Анастасією Стефурак. Підмічено деталі, зроблено акценти. Художниця зазначила: 

«В оформленні я прагнула відтворити атмосферу Нью-Йорка 1950-х років та передати загальний настрій книги. Для цього я віддала перевагу чорно-білій гамі у поєднанні з пастельним рожевим відтінком, який був популярним у масовій культурі того періоду. Окрім того, рожевий колір, ніжний і фемінний, по суті є розбіленим відтінком червоного – кольору крові. Насичений малиново-червоний відтінок забарвлює форзаци книги, і в незначній кількості з´являється у кількох малюнках» .

Яким ж ми бачимо світ Естер? Коли всі навколо чекають від тебе більшого (та й сама цього чекаєш), то поволі втомлюєшся, опускаються руки. Навіть, якщо ти доволі успішна дівчина, яка на відмінно навчається, перемагає в конкурсі від модного глянцю, стажується в Нью-Йорку. Кохання ж розчаровує, щовечора чекає самота, тиша й роздуми над тим, що всі знання та навички не мають змісту, бо наприкінці життя – завжди смерть. Найгірше, що в такі моменти важко знайти людей, які щиро прагнутимуть допомогти.  

Естер залишається фактично наодинці в півтемряві думок: «Я чудово знала, що автомобілі шумлять, що люди в них і за освітленими вікнами будинків шумлять, і що ріка шумить, але я не чула того шуму, хоч як старалася. Місто висіло за моїм вікном, пласке, наче фотоплакат, воно мигтіло й блимало, однак для мене нічого не змінилося б, якби його там не було» . Естер все ж шукає хоч якісь виходи, щоб на певний час позбутися гнітючого ковпака. Вона мовить, що коли журиться про смерть, надто знервована для сну, закохана в когось (без можливості бачитися ще з тиждень), то просто каже собі: «Піду прийму гарячу ванну» , і все на якийсь час збалансовується. 

У своїх 20 років дівчина розуміє: аби уникнути розчарувань, від людей не треба нічого чекати. У стосунках із чоловіками Естер зауважує таке: «Хай якими трояндами, цілунками та ресторанними вечерями чоловік обдаровує жінку до весілля, насправді він потай лише й чекає, коли нарешті відлунають весільні дзвони і жінка встелиться йому під ноги, наче отой килимок, викинутий на кухонну підлогу місіс Віллард» .

Надмірні хвилювання призводять до депресії, з якою дівчина вже не в змозі впоратися самостійно. Потрапляє в лікарню, переживає шокові терапії, що знесилюють та знекровлюють: «Здавалося, всі кістки зараз тріснуть і сік порсне з мого тіла, мов із розітнутого стебла».   

Зрештою їй вдається поступово позбутися того ковпака, проте не було гарантії, що він із гуркотом знову не накриє без можливості вибратися. Естер знає, що не лише вона почуває зовнішні та внутрішні обмеження та терзання: «Чим ми, замкнені в «Белсайзі», відрізнялися від дівчат, які грали в бридж, пліткували й навчалися в коледжі, куди я невдовзі мала повернутися? Ті дівчата так само сиділи кожна під своїм скляним ковпаком» . Просто з більшим чи меншим доступом повітря.

Насамкінець скажу, що бувають книги, які розбирають на цитати. Це ж особиста сповідальна про почування, боротьбу та внутрішній неспокій на порозі дорослого життя. І попри сіро-білі тони та тінь суму, коли ковпак піднімається, з’являється щось на кшталт трепетної дівочої радості, що вельми обнадіює: «Я глибоко вдихнула й прислухалася до свого хвалькуватого серця. Я є, я є, я є» .

 Оксана Кравцова