Авторка народилася 1986 р. Проживає в Кам´янці-Подільському на Хмельниччині. У минулому – журналістка, нині – держслужбовець. У вільний від роботи та творчості час – співзасновник та головний редактор літературно-мистецького часопису PHOENIX. Має низку публікацій у різноманітних газетах, журналах, альманахах та антологіях.

Повний текст:

Я йшов, зсутуливши плечі і дивлячись собі під ноги. Сонний і роздратований, ішов на роботу, якої не любив, містом, яке вже давно перестало мене захоплювати. Йшов, як і десятки чи пак сотні таких же, як і я, бо мусив. Марнував життя від ранку й до смерканку. Вже біля офісу брав біля кавової машини величезну паперову склянку гіркої з кислинкою кави, яку чомусь гордо нарекли "старбаксівською", в чому я щиро сумнівався, зважаючи на її цілком демократичну ціну. Однак саме та кава була чи не найприємнішим моментом упродовж усього дня.

Сьорбнув зі склянки, ступив однією ногою на пішохідний перехід, і враз застиг, наче боявся якимсь незграбним рухом зруйнувати ідеально довершену картину, яка відкрилася моїм очам: переді мною легко і граційно, наче Повітруля зі старих бабусиних казок, пропливла Вона, дівчина-казка, дівчина-мрія. У сірому світшоті та лосинах, з білими проводками навушників у вухах та абияк скрученою дулькою на голові, вона розсікала повітря, малюючи на невеличкій площі, вимощеній плиткою у вигляді вишиванки, вигадливі візерунки коліщатками своїх біло-рожевих роликів.

Струнка, довершена, легка й повітряна (знаю, що повторююсь!), вона дійсно здалась мені донькою гірського вітру, яка заради виграшки, аби трішки налякати, або ж цілком всерйоз втекла від крутого батькового норову подалі від зелених Карпат у невелике містечко, де її точно ніхто не здогадається шукати. Дорогою згубила свій віночок із польових квітів, барвисту тайстру проміняла на затертий плеєр, а справдешні гуцульські постоли із задертими догори носиками, в яких, принаймні мені завжди здавалось, дуже незручно ходити, - на оті чудо-ролики.

Я стояв би так і далі, милуючись чарівною незнайомкою та вигадуючи все нові й дедалі безглуздіші варіанти знайомства, адже не можна так просто взяти й підійти до Повітрулі. А годинник на моїй руці (чомусь у той момент мені вкрай хотілося назвати його дзигарем!) вперто відлічував останні хвилини мого вільного, не обтяженого роботою, дня. Я ще раз сьорбнув охололої кави, витяг мобільник, націлив на кралечку, яка вже сповна хазяйнувала в моєму серці, і клацнув. Восьма година, друже. Ти знову запізнився на роботу…
Ніч тягнулася довгою й безперервною цівкою, наче гречаний мед з дерев´яної ложки.

Щербатий місяць зазирав у вікно, а його товариш – літній вітер - ледь колихав фіранки на вікні. Я вертівся з боку на бік, то накривався простирадлом, то відкидав його. Мені раптово ставало спекотно, та так, що аж краплі поту виступали над верхньою губою. Тоді я облизував пересохлі вуста і важко дихав, наче всі тягарі світу раптово звалилися на мої плечі. То враз мене хапали дрижаки, а по тілу бігали мурашки. Дивина та й годі! Я ж не якийсь там сопливий хлопчисько, що вперше закохався! І не серпанкова панночка, аби втрачати свідомість при одному погляді на вродливу дівчину. Що зі мною робиться?! Ой, упевнений, тут не обійшлося без чарів Повітрулі! І байдуже, що вона мене навіть не помітила!

Якщо хочете побачити тюхтія, який зранечку поголився, попрасував найкращу сорочку, одягнув улюблену краватку, напарфумився так, що люди в маршрутці аж відчиняли вікна, щоб дихнути свіжого повітря, а зараз сидить на лавці з відкритим ротом і пускає слину на вчорашню знайому на роликових ковзанах, то ось він я, прошу любити і шанувати! Всі плани знайомства, які я так ретельно складав уночі, успішно вивітрилися з моєї голови, язик прилип до піднебіння, а дупа – до лавки. Усе, на що спромігся, - ще раз крадькома сфотографувати панянку на мобільний. 
А моя дівчинка знову плила площею, ледь торкаючись стрункими ніжками поверхні. Загадкова посмішка блукала на коралових вустах. Вітер тріпав волосся, зібране в акуратний пучок, висмикував поодинокі прядки і грався ними, як пустотливе дитя маминими косами. А Повітрулечка від того робилася тільки краща. І це не дивно, адже вона сама народилася з вітру. Невагома, невловима, незабутня.

Наступного дня, як і через кілька інших, озброївшись кавою та мобільником, я знову "полював" на прекрасну незнайомку. Щоразу давав собі слово, що завтра точно наважуся до неї заговорити, але приходило завтра, а в мене в роті ставало сухо, і не допомагала тут ані кава, ні навіть кілька крапель коньяку, яких я туди плеснув для хоробрості. 
Щоранку, десь зачаївшись, я підглядав за Повітрулею, за її вишуканими граційними рухами, стрункою поставою, навіть якимсь аристократизмом, і ламав голову, де б вона могла працювати. Ні, такій лялі личило би бути балериною, художньою гімнасткою, можливо, ковзаняркою, врешті-решт, актрисою! Ну, ніколи моя дівчинка не вибрала б собі якусь пересічну нудну професію. Хоча варіант її міфічного походження я досі ще не відкинув.

Затим я почав думати, якою ж музикою забитий її плеєр. Дійшло навіть до того, що коли вона проїжджала зовсім недалечко, мені вчувалася "Мелодія" Мирослава Скорика. Тоді і я весь день слухав як не цього композитора, то інших, не менш відомих, але, каюсь, у сучасній обробці, бо чисту, нерафіновану класику, мої вуха відмовлялися сприймати. Іншим разом я міг дати руку на відсіч, що Повітрулі до смаку "Океани" та "Антитіла". І тоді з моїх колонок безперебійно звучала "Така, як ти, буває раз на все життя…" або ж "Моя Афродіта".

Таким чином, у мене на мобільнику назбиралась пристойна колекція з підпільних світлин коханої. У ті ж дні, коли на вулиці панувала негода і Повітруля не з´являлася у скверику, моя душа стікала дощовими краплями по шибці. 
А в якийсь момент я зрозумів, що мені настільки подобається ось так здалеку кохати незнайомку, думати про неї щодня, вигадувати їй риси характеру, що й не хочеться нічого змінювати. Правду кажуть, що людині для щастя потрібна мрія. І необов´язково, щоб вона була здійсненною. Просто нехай піднімає з ліжка щоранку і надихає на новий день. Моєю стала Повітруля.

***
Літня санітарка Віра Степанівна, незважаючи на скромну посаду і ще скромніший оклад у міському моргу, завжди виконувала свою роботу на совість. Ось і цього разу вона старанно водила шваброю туди-сюди, намагаючись дістатися найнедоступніших куточків. Єдине – вона завжди з острахом проходила повз величезний стіл, на якому дочікувався своєї черги на розтин якийсь із покійників, накритий простирадлом не першої свіжості. "Йому вже, звісно, все одно, - міркувала Віра Степанівна, зиркаючи в той бік і побожно хрестячись, - а проте начальство могло б і розщедритися на щось новіше або хоча б чистіше. Зрештою, могли б хоч ту шматину час від часу прати. Має ж бути якась повага до мерчиків…"

Коли двері в морг голосно грюкнули, санітарка аж підстрибнула від несподіванки і пробуркотіла собі під ніс "Свят-свят-свят!", однак розганяти чортівню не довелося – то всього лиш молоденька лікарка-патологоанатом поспішала на роботу.
Ой, це ви, Галиночко Омелянівно! - видихнула стара.
Звісно! Кому ж тут іще бути? Отой товариш під простирадлом навряд чи підніметься! – хихотіла у відповідь захекана лікарка. – Хух… Ледве встигла, а то б отримала на горіхи! Головлікар вже здавна мене пасе. І знаєте, Віро Степанівно, не запізнювалася б, якби не моє божевільне захоплення роликами.

Думала кататись увечері, але з роботи приходжу така виснажена, що хочеться лиш на ліжко завалитись. А зранку – те, що треба. Заряд на увесь день! А поки додому, поки в душ, поки одягнешся, намалюєшся… 
Нічого, голубонько, головне, що це приносить вам гарний настрій і вистачає сил, бо я он ледве ходжу, постійно задишка мучить… Що то значить молодість…

Так, і хто тут у нас? - лікарка, в якій ви стовідсотково впізнали Повітрулю, стрімко відгорнула простирадло. – Чоловік, на вигляд 30-35 років. Гм, при житті був досить-таки привабливим… Цікаво, що ж з тобою трапилося, друже?.. – Балакала сама з собою Галина Омелянівна. – Тебе, бідолаху, наче катком переїхало…
Так його дійсно ото… переїхало, - подала знову голос санітарка. – Тільки не катком, а вантажівкою. Ой, таке нещастя… Молодий, нежонатий… Все місто лиш про це й гуде…
Лікарка підійшла до тумбочки, на якому неохайним мотлохом валялися речі чоловіка. Взяла до рук мобільний з надією дізнатися більше про людину, що лежала в неї на столі. Зненацька вона різко вдихнула і з шумом випустила повітря – на телефоні невідомого знайшла безліч своїх світлин у різноманітних ракурсах. Це скидалося на якесь божевілля… Або навіть переслідування!

Бррр… - здригнулася від раптового холоду, який крижаними пальцями провів їй по хребту від шиї аж до самісіньких сідниць. – Маньяк якийсь! Дякувати Богу, оминуло… Але робота є робота… - і витягнула із шухляди свій набір інструментів. 
А в дальньому кутку кімнати, до якого ледь доходило тьмяне світло, сидячи навпочіпки й обхопивши коліна руками, гірко плакав привид шаленого закоханого.
Ось і познайомилися з тобою, Повітрулечко…

16 грудня у київській книгарні "Смолоскип" відбулось нагородження переможців конкурсу "Новела по-українськи" від журналу "Країна". Проводиться з 2013 року. Цьогоріч дія твору мала відбуватися в сучасному українському місті. Організатори отримали понад 300 текстів. У фінал пройшли 15 авторів.