Re: цензії

Принц Вільгельм Франц фон Габсбург самохіть обрав українську ідентичність, став українським поетом, зі зброєю в руках захищав посталу на руїнах імперій державу.

У його біографії неймовірно цікаве все.

Авторка чергує у розповіді хронологічно віддалені уривки, охоплюючи мало не ціле ХХ століття.

Побут імператорської родини, дитинство з його розвагами, кращими й гіршими вчителями, врешті й зі строгим розпорядком та нудними обов´язками. Ігри, пустощі, феєричні свята, і вся ця барвиста розмаїтість приховує невідомі поки що дітям негаразди й скелети в шафах.

Тут багато йдеться про подорожі - серед них прегарним епізодом вирізняється відвідання Петербурга, який постає для нашого героя чужим, чи не відразливим, неприйнятним світом, ніяк не співвіднесеним із враженнями про західні європейські столиці.

Австро-Угорська імперія почасти толерувала розвиток багатьох культур, самобутність численних народів, що її населяли. Принца Вільгельма захопила Україна.

Він інкогніто мандрує Гуцульщиною, ночує в селянських хатах.

В академії обирає для вивчення українську мову і починає знайомитися з історією. А невдовзі вже довелося творити її самому.

На фронтах Першої світової сотня, якою командував лейтенант австрійської армії Вільгельм Габсбург, цілковито українізувалася.

Солдати подарували своєму улюбленому офіцерові вишивану сорочку, і відтоді самохіть обрана ерцгерцогом з династії Габсбургів національна тожсамість увиразнилася навіть у зовнішності.

Охоче носив жовто-блакитну відзнаку Українських Січових Стрільців.

Він мав серйозні політичні амбіції. Вірив, що зможе змінити становище цілого краю.

Співпрацював з провідними діячами УНР. Але все склалося інакше. Аж 1947 року Василя Вишиваного наздогнала лиха доля.

Попри те, що він давно відійшов від політики, члена австрійської імператорської родини арештовують радянські спецслужби, вивозять до Києва.

В Лук´янівській в´язниці він і помирає від туберкульозу.

Якраз цей трагічний фінал наважується змінити романістка.

Її герой живе у радянському Львові, має родину. Сюжетний хід неймовірно виграшний, насамперед через можливість зіставити два культурні універсуми, два способи існування.

Самі перипетії ох якого ж нелегкого пристосування принца Вільгельма до радянського побуту часто неймовірно комічні.

Бо абсурдне ускладнення простих щоденних речей, загрозливе зникання матерії у суспільстві переможного марксівського матеріалізму, брак найнеобхіднішого - годі зрозуміти й пояснити.

Йдеться про зіткнення антагоністичних світів і культур. Йдеться про хаос не лише житейський, але й ціннісний. І тут уже з´являється інше насвітлення.

Попри відносну благополучність середньостатистичної львівської сім´ї, усі ці описи черг, лікарняних злиднів, обшарпаних крамниць і будинків викликають відчуття глобальної катастрофи.

Це світ, у якому зникло, втратилося щось дуже дороге й важливе.

Навіть буденні вияви тої дорадянської реальності стають неймовірно дорогими: бабусині кулінарні рецепти (здається, описів гастрономічних дивовиж у романі таки ж забагато!), предмети інтер´єру набувають якогось чи не символічного виміру.

Є в цій книжці ще один важливий акцент. Її почасти можна вважати і белетризованою біографією, й історичним романом. Але водночас ще й розповіддю про Пам´ять.

Наталка Сняданко вифантазовує й стилізує мемуари героя. Написані не лише для загалу, але й для родини, для дітей і внуків.

Насправді наша історія склалася так, що безліч її творців до віку, коли пишуться спогади, не доживали. А написане вилучалося, знищувалося, звітрювалося… Горіли архіви й бібліотеки, в очікуванні обшуку спалювалися найдорожчі фотографії й документи.

Однак тихий спротив ніколи не припинявся.

Символічно, що герої продовжують жити не за московським, а за віденським часом. Так, це може стати незручністю у побуті. Але й дати певність у минущості випробувань, у тому, що історія все ж має якийсь вищий сенс.

Наталка Сняданко відкрила блискучу біографію, заховану від історії. У наших архівах таких знахідок ще може бути немало.

Віра Агеєва