Але то була повітряна популярність, без жодних якорів у соціоринкових реаліях.

 

 

Стартовий україноцентричний читач ви­йшов, хай там як, із радянської культури.

 

Для нього література метрополії усе ще залишалася мірилом — а та література з цілком зрозумілих причин (традиція плюс величезний ринок збуту) розвивалася динамічніше і швидко реагувала на незадоволений читацький попит.

 

Насамперед, у продукуванні детективних текстів, котрі у беззаконних пострадянських координатах набували форми кримінального бо­йовика.

 

Освічений український читач початку незалежності не цурався цих книжок, бо зладжені вони були якісно (та й першими номерами тодішнього «російського бойовика» були кияни-харків’яни — Олег Приходько, Володимир Гриньков, Петро Катериничев, Світлана та Андрій Клімови etc.).

 

На тлі того справжньо-конвеєрного розмаю повість Л.Кононовича виглядала на енергійну декларацію про наміри повернути жанр в українське лоно.

 

Але конфіґурація попиту-пропозиції склалася не на користь популярних жанрів.

 

Дорослий україномовний читач насамперед волів повернення із забуття «літератури розстріляного відродження» та леґалізації потужного еміґрантського письменства.

 

А новий читач незалежної країни ще не встигнув стати українським і тому віддавав перевагу апробованому сусідському продукту.

 

Лише 2001-го, коли вітчизняні видавці нарешті дістали цивілізовані податкові пільги, у них з’явився ресурс на експерименти поза традиційним попитом.

 

Відтак, інкубаційний період нової української поп-літератури тривав ціле десятиліття. Та на публічну поверхню тієї алхімії піднялися хіба декілька текстів: «Ласкаво просимо в Щуроград» і «Діви ночі» Юрія Винничука (обидві — 1992 рік), Кононовичів «Я, зомбі», «Шлюбні ігрища жаб» Андрія Кокотюхи (1996), «Дефіляда в Москві» Василя Кожелянка (1997) та «Ключ» Василя Шкляра (1999). Усі ці твори (окрім «Жаб») увів до історії сучасного письменства редактор часопису «Сучасність» Ігор Римарук, котрий повсякчас намагався злапати у повені рукописів «хоч би однісіньку вигадку золотоперу» (Діва Обида. — Л.: Кальварія, 2002).

 

Але один журнал — навіть такий! — нездатен відкрити жанровий шлюз цілій літературі. Потрібен видавничий асортимент.

 

На початок 2000-х склалася сприятлива ситуація. Російська версія бойовика скотилася до ментовської чорнухи, перетворилася на пропагандистський кітч.

 

На противагу зійшла опозиційна зірка Б.Акуніна, про котрого його відкривач, провідний рецензент московської «Літературної газети» Лєв Пірогов ви­словився так: «Попытался синтезировать философский камень — угодного читателю беллетриста, который может и «иронию» соблюсти, и за «занимательность» подержаться».

 

Концепція самого автора, на тоді заступника головного редактора журналу «Иностранная литература» Грігорія Чхартішвілі, відомого також як вправного перекладача з японської, виглядала так: «Потихоньку складывается нормальная культурная ситуация... Нормальная — значит, соответствующая структуре общества... Это значит, что образовывается средний класс, который нуждается в своей собственной развлекательной литературе... Мой проект — это создание развлекательной литературы для взыскательного читателя... Мой читатель — это человек, умеющий радоваться жизни и умеющий получать удовольствие не только от фабулы, но и от текста».

 

Те саме — вирощування книжок-гомункулусів на межі високої і низької прози — почали провадити й українські книгарі, звільнені нарешті від кріпосної податкової залежності.

 

Нещодавно створена Асоціація українських письменників, очолювана І.Римаруком, зробила ставку на львівське видавництво «Кальварія»; Володимир Даниленко заснував конкурс рукописів популярної прози «Коронація слова»; брати Капранови оголосили премію гостросюжетних творів «Золотий Бабай».

 

Саме тут, у продюсерській аґенції «Зелений пес», 2000-го виходить збірка Леоніда Кононовича, де окрім «Я, зомбі», опубліковано ще дві повісті, написані в ейфорії від резонансного першодруку семирічної давнини.

 

І саме Кононович — з усіх раніше згаданих піонерів україномовного мас-літу — найбільше улягав Акуніському тренду.

 

Ходить не про імперську настанову фандорінського проекту, а про подолання життєвої анемії масового читача порубіжжя 2000-х.

 

Тодішній український застій — подієва недостатність, іменована «стабільністю», — вимагала збуджувача імунозахисної системи супроти тотальної брехні-колискової «незалежної» української влади.

 

До того ж, Л.Кононович першим в українському письменстві запропонував «стимулятор» серіальної дії.

 

Це добре видно уже в першій книжці «Кінець світу призначено на завтра» (К.: Зелений пес, 2000), яка уповні презентує його майстром, цілком готовим до будь-яких конкурентних бойовищ на теренах такого жанру, як бойовик.

 

Жанру справді «простого, як автомат Калашникова». І водночас жанру так само надійного і ефективного.

 

У класичному бойовику геть усе передбачуване — як і у  класичному китайському театрі масок.

 

Якщо автор володіє двома інструментальними азами жанру — карколомністю сюжету та безвідмовним головним персонажем «без сумнівів і ремінісценцій» — читацька увага йому гарантована.

 

Але коли у книжці (чи кінострічці) є тільки це — матимемо лишень костоламний екшн категорії Б.

 

На екрані «калашниківську» простоту-пустоту ще здатні компенсувати Шварценеггер, Сталлоне чи Ван Дамм. У книжці ж за «антиоксидант» може правити тільки доза здорового гумору.

 

Кононович про цю обов’язкову дозу пам’ятає завжди. Часом навіть перебираючи міри, зісковзуючи у стьоб, прикол (як-от, коли вірний пес рятує прикутого у підвалі головного персонажа тим, що перегризає бікфордів шнур та ще й виносить вибухівку геть).

 

Але ж згадаймо, як такий самий надмір веселого кепкування з канонів жанру забезпечив свого часу шалений успіх стрічці «Лимонадовий Джо».

 

Друге, чим бере читача Кононович, — це вербально-візуальна упізнаваність усього, що є в книжці: типажів, стилю спілкування, міської топографії, звичних психологічних аномалій: не було б у його романах цього повсюдного побутового фаталізму — залишився би самий неперетравний жах криміналізованого тогодення. Чи таки сьогодення?

 

Приміром, повість «Довга ніч над Сунжею» писана за п’ять років до публікації підо впливом першої чеченської кампанії росіян. Але — геть не старіє і після другої війни.

 

Якби видавці не проставили наприкінці рік написання, ніхто й не усумнівся би, що історію навіяла сучасна кавказька «музика».

 

Взагалі-то тексти, просякнуті детективним консервантом, не псуються дуже довго. На стратегічних літературних складах досі зберігаються композиції майже сторічної ви­тримки, цілком придатні до смакування.

 

Твердий приклад — збірка «По­стріл на сходах. Детектив 20-х років» (К.: Темпора, 2016), що на торішній «Книжці року» стала лауреатом серед хрестоматійних видань.

 

Виглядає, що термін придатності Кононовичевих бойовиків так само поважний. На початку 2000-х ним написано десяток «серій» з приватним детективом Оскаром в головній ролі.

 

Це було, мов коробка асорті, — незчуєшся, як лишилася одна цукерка.

 

Так і в мене залишилася з того часу одна непрочитана книжка: «Мертва грамота» (Л.: Кальварія, 2001).

 

Відтоді, як 2003-го Л.Кононович демонстративно перестав писати бойовики, — вважав це його «кар’єрною» помилкою.

 

Тож цікаво було пересвідчитися: чи за п’ятнадцять років не потьмянів колишній блиск; чи міг би наш автор сьогодні конкурувати на вже добряче окученому полі політичного екшену?

 

Звісно, текст помережений ознаками повсякдення «бурхливих 90-х». Але ж той антураж нині став трендом — принаймні у нонфікшені (однойменна серія київського видавництва «Темпора», що виходить із 2014-го).

 

Решта — так само популярні, особливо в теперішньому кіні, бійцівські танці зі смакуванням смертоносних дрібниць.

 

Кононовичів Оскар чимось нагадує Ніколаса Кейджа в його кіноперсонажах-поліцейських, що нехтують законом заради справедливості (принагідно можна згадати й Висоцького-Жеглова).

 

Чимось Оскар схожий і на «Гладіатора» Рідлі Скотта. Але то все з’явилося набагато пізніше за книжкову серію «Тартар» (назва детективної аґенції) Леоніда Кононовича.

 

До речі, саме тоді, як у нього вже вийшло кілька книжок з головним персонажем другого плану — псом Більбонським, — знімали перші сезони досі популярного австрійського телесеріалу «Комісар Рекс».

 

А на вітчизняному ТБ подібний ду­ет (оперативник+пес) по­став лише 2015-го. «Пес» від ICTV — якісний продукт, але «Тартар» нічим йому не поступається, і готовий був до екранізації за п’ятнадцять років до того.

 

Ще 2000-го газета «Книжник-review» писала: «Переглядаєш російські кінострічки «Брат» і «Брат-2» — і давить несамовита чорна «жаба»... бо романи Л.Кононовича — це саме ті твори, за якими просто ґвалт (!) як необхідно писати кіносценарії і продукувати фільми».

 

Мовою бізнесу це зветься «упущена вигода». Інша річ, що тодішнє українське кіновиробництво не було готове до такого проекту. Шкода.

 

Коли бачимо у «Мертвій грамоті» емоційну реакцію одного з київських бандитів на діаспорних українських мафіозі з Америки, котрі також рухають сюжетом («нью-йоркський ґанґстер! Та вони найбільш дурні ґанґстери з-поміж усіх ґанґстерів на світі»), — усвідомлюєш, що мали би вже свій «Бійцівський клуб».

 

Можна навіть сказати, що сьогоднішнє прочитання тодішніх політбойовиків Л.Кононовича додає розуміння нинішньої ситуації.

 

Приміром, він першим звернув увагу на психотип «донєцкіх» — тих, «хто ненавидить усе, що виходить за рамки».

 

Ще один незвичний для нової (тоді) української літератури персонаж — людина війни, доброволець, для якого «війна — це наркотик».

 

Наприкінці 90-х про українських легіонерів писав хіба Дмитро Корчинський, але то були спогади (Війна у натовпі. — К.: Амадей, 1999).

 

Кононовичів детектив Оскар, що побував у гарячих точках світу як дієвець, аналізує свій досвід у збройних конфліктах: «Зникають всі ілюзії, на життя починаєш дивитися дуже тверезо й праґматично... Зокрема, більше не чекаєш од нього дарунків, що вже непогано!».

 

Фактично, це діагноз прозріння, що настає лишень тепер, після «дивних» постмайданних трансформацій «нової» влади.

 

Подібне прозріння — хіба провокативно форматоване — знаходимо і у Д.Корчинського: «Насолоджуйтесь війною — мир буде жахливим».

 

Єдине, в чому Леонід Кононович помилився, — незалежний український криміналітет не став конкурентом державі.

 

Сама держава криміналізувалася і потреба у таких потужних фірмах, як описаний ним «Тартар», відпала.

 

Міліція стала «Тартаром». Акціонерним товариством держслужбовців першого рангу.

 

Дмитро Корчинський виявився прозорливішим: «Сенс того, що відбувається, — це приватизація держави, приватизація політики, приватизація війни».

 

Тоді це була футурологія, тепер ми стали очевидцями. Хтозна, чи не протверезіли б ми раніше, якби автор не позбавив свого Оскара подальшого літературного життя?