Це розповідь про життя в ромських поселеннях, що перебувають за межею бідності. У книжці йдеться про Лунік IX — район у словацькому Кошице, куди в 1980-х переселили ромів з усього міста, а також про ромські нетрі в селищі Свінья.

Карл-Маркус Ґаус спілкувався із жителями ромського поселення. Автор пояснює деякі особливості ромської ідентичності й правила, що діють усередині закритої від зовнішнього світу спільноти.

Над українським виданням працювало видавництво "Човен". Проект підтримала служба OeAD у Львові.

У презентації візьмуть участь автор книжки Карл-Маркус Ґаус, громадська діячка та дослідниця ромської національної меншини в Україні Наталя Зіневич, ромський активіст Іван Коржов. Модеруватиме Олеся Яремчук.

Презентація пройде в театрі Леся Курбаса о 18:00. Вхід вільний.

Уривок з книжки "Собакоїди та інші люди" Карла-Маркуса Ґауса

5

Що ж робить нетрі нетрями? Кілька років тому ми з друзями об´їхали на авто цілий Бруклін. Мандрівка тривала не одну годину, і за цей час ми зустрілися з багатьма світами. У Брукліні є чи то 53, чи то 106 міфічних народів, які його населяють, і ми гнали повз них навпростець: щонайменше проїжджали через італійські містечка, де попід баром "Італія" товариство від малого до старого дискутувало про найкращі мамині спагеті; через арабські квартали, де кожна жінка носила чорні шати, які оберігали її честь, лишаючи тільки вузьку шпаринку для очей; через карибський район, де групи растафарі барабанили по сміттєвих баках; повз ортодоксальну єврейську громаду, де чоловіки в капелюхах, чорних штанах і білих сорочках походжали мовби ще в галицькому штетлі, який покинули їхні прадіди... Ми проминали один за одним занепалі квартали, де на вулицях стояли, похитувалися, лежали підлітки, переважно чорні, але не всі; довкола височіли згорілі будинки, а деякі, вочевидь, просто зруйновані, майже всі запецькані гаслами, що позначали території банд чи виказували безадресну ненависть апатичних жильців, які нічого не могли вдіяти зі своїми злиднями — хіба що помножувати їх насильством, у люті скерованим проти себе самих. Тим, хто живе в Брукліні, щодня доводиться проїжджати в автомобілі чи автобусі повз ці квартали, де будь-якої миті може здійнятися хвиля насильства. Вони не мають вибору — мусять минати ці вулиці, бачити понищені будинки, похитування місцевих, третій світ по сусідству. Але вони дивляться й не бачать.

Головна ознака гетто — не бідність, не насильство, не безробіття, не занепад. Ключове в гетто — його невидимість. Воно є десь поблизу, однак його не помічають. У Кошице я майже не зустрічав містян, які хоч раз бували в Луніку IX. У цілому регіоні лише одиниці — байдуже, якого походження, угорського, німецького, русинського, польського чи словацького, — мали бодай одного знайомого рома. Від центру міста до Луніка IX, де є кінцева зупинка рейсового автобуса, можна дістатися за десять хвилин їзди. Однак там ніколи й ніхто не сідав і не виходив з автобуса — крім жителів гетто чи соціальних працівників. Тож що люди могли розповісти про цей район свого міста — хіба десь від когось почуте, і то переважно не з перших вуст.

Це привід обурюватись, але обурення нічого не змінить: гетто лишається невидимим, навіть якщо проїжджати повз нього щодня; гетто оточене незримою стіною, що розділяє світи. За стіною живуть інші люди, яких деякі особи, загалом нібито цивілізовані, відверто й неприховано не визнають за повноцінних людей. "Ти бачиш, як здалеку наближається людина, — сказав один чоловік, доти винятково люб´язний зі мною, — а коли підходить ближче, ти бачиш, що це всього лише циган".

Якщо підніматися в гетто головною дорогою, натрапите на заховану вуличку, що сполучає Лунік IX із дальшим передмістям Кошице. По ній рідко їздять машини чи ходять люди: більшість воліють діставатися головною дорогою, яка спершу оминає пагорб Луніка IX, а потім, за якісь сто метрів, відгалуження веде до Мислави — ідилічного селища понад дзюркотливим струмком. Там біля традиційних селянських будинків, перемежованих новими віллами, вишикувано дорогі автомобілі. Заможності й щастю, здається, ніщо не загрожує: у садках муровані гриль-печі чекають на літо, а гойдалки — на дітей, які от-от повернуться зі школи чи садка. Гетто — метрів за триста звідти, не більше, і миславці щодня їздять повз Лунік IX, ніколи його не помічаючи, жодного разу не наважившись туди навідатися.