Ці три дні читач проходить разом із головними героями – пішки, майже без сну, із мокрими ногами по снігу. Минаючи вокзали й підвали, обгорілі будинки, танки й блокпости, заміновані ділянки та розпатрані обійстя. Наприкінці героям навіть здається, що вони "думають мішками під очима".

І можна було б порівняти цей шлях з "Одіссеєю", бо роман – про довгу дорогу додому. Але війна тут ще не скінчилася, та й головний герой – зовсім не герой. Це далеко не сміливий хитромудрий Одіссей, а нерішучий та інертний шкільний учитель Паша. Хіба що циклопи, німфи, химери й інші ігуани на його шляху теж трапляються. Нічого поганого Паша у своєму житті не зробив, але нічого хорошого теж.

Паша живе з батьком у містечку поблизу лінії фронту. У місті все обертається навколо залізничної станції, там все життя працювали батьки героя, провідницею є його сестра Женя. Її сина Паша й мусить забрати з інтернату.

При слові "Інтернат" здригаються всі, кого Паша зустрічає на шляху. Там відбулося щось жахливе, і автор тримає нас у незнанні й напрузі. Але дійти туди треба. Ба більше, треба ще й повернутися. Про це – й уся книжка. Тільки це більше ніж просто дорога, це війна. І краще, щоб у вас були із собою документи.

У головного героя вони є, з місцевою пропискою. І прапором, що їх тут познімали звідусіль – аби не дратувати тих, хто сюди прийшов. Паша не дивиться новини і війною не цікавиться. Він думає, що може бути осторонь, і світ не ділиться для нього на "ваших" і "наших". Втім, "не наших" розпізнає за мовою – хоч усі в книжці говорять російською, але російська у них різна.

Цікаве авторське рішення мовного питання – мову усіх героїв Жадан подає українською, додаючи "говорить російською". Нецензурну лексику перекладати не доводиться, зрідка трапляється суржик – і все виглядає природно. Нема цієї штучності мови, притаманної сучасному вітчизняному кіно. Може тому, що персонажі Жадана говорять так, як у житті. Паша от говорить небагато, короткими реченнями. Є дещо іронічне, в тому, як його протягом усього роману інші називають ледь не по-біблійному "учителем". Адже на роль месії він не претендує, хоча чомусь намагається постійно допомагати іншим. Та як зізнається сам, чого я можу ще навчити цих людей, крім граматики. А головне, що у цьому романі нікого не повчає, особливо учитель. Хіба малий – племінник – може розказати щось дядькові про життя. В інтернаті про нього можна багато дізнатися. Він - з тих, хто у 13 вже кидає курити.

Жадан часто дає своїм персонажам біблійні імена. Тож якщо у книжці є Павло, то буде і Петро. Петро – це камінь. І тут з нього витесаний Пітер – іноземний журналіст, показний і дещо черствий, який "поїде, а ми тут залишимося". А от найпоширеніше жіноче ім´я у романі – Анна. І цих жінок ми знаємо, ми часто зустрічали їх у віршах Жадана. У Біблії їх називали блудницями. Тут офіційно вони працівниці "масажного салону".

Жінки у цій книжці мають золоті зуби, і взагалі усі в золоті – тримають на собі все найцінніше. Хтось своє, хтось чуже. А нігті у них – "такі ламані, ніби вона робила важку роботу. Скажімо, чистила рибу. Або вибиралася з власної могили". Так підмічати деталі - це сильний бік прози Жадана, вони роблять цей світ правдивим. А ще всі жінки постійно кричать – така у них манера спілкування. Чоловіки у романі теж кричать, але з іншої причини – вони контужені, погано чують. Ці чоловіки мають порізи на шиї від невдалого гоління у темряві. Світла у романі взагалі мало, скрізь суцільний морок, 50 відтінків мороку. Обірвані лінії електропередач і багатоповерхівки стоять порожні, із чорними вікнами. І краще б того світла не було – бо це спалахи від обстрілів. Є ще світло від телевізора – до нього тут ставляться побожно.

Коли читаєш, занурюєшся з головою у цей морок – втім, не суцільний, а з просвітами, мов зимове небо, "схоже на потопельника". Але читається запійно – бо цікаво та боляче, десь на самому споді – від того, що там відбувається. А відбувається там війна. Небо взагалі є окремим і важливим персонажем цієї книжки. Зимове небо над окупованими землями. Січневі ранки, "довгі й нерухомі, як черга у лікарні". Коли Жадан пише про небо, цей роман стає поезією у прозі – впізнавана ритміка його віршів і несподівані та точні метафори. Це небо над війною, окуповане небо. У ньому жодного птаха – де зникли всі птахи? Це поганий знак, знак смерті.

Смерть у цій книжці пахне мокрою псятиною. Ми час від часу чуємо її запах. Але життя теж пахне собаками. Запахів у романі багато – але вони складаються у єдине ціле. І все це – мокрий сніг, затлумлені вокзали і підвали, щось порубане і заховане у холодильник без світла, розбиті лікарні і випалені міста – пахне війною. Запах війни – це те, що залишається після прочитання цієї книжки. Він не вивітрюється. Він замість передмови і післямови, яких у романі немає. Бо вони й не потрібні.

Олена Павлова