Книжка Ірени Карпи «День усіх білок» інтригує уже з форзацу: «Для дітей молодшого, середнього і старшого шкільного віку та їхніх батьків», – зазначено там. Написати таку універсальну історію, м’яко кажучи, непросто. У «сучукрдитліт» їх, по суті, одиниці. Тож це або й справді новий шедевр дитячої літератури, або ж банальна маркетингова побрехенька з метою розширити аудиторію. Що ж, читаймо!

Початок історії виглядає як традиційна казка: у далекому карпатському лісі жила собі велика родина чорних білочок. Далі легко і з гумором авторка описує характери членів сімейства. Найбільше уваги приділено мамі, яка береться за десять справ одночасно, робить їх лиш наполовину, при цьому вона вміє перейматися надуманими проблемами, а до того ж іще й забудькувата. Окрім того, мама курить, видає «потоки віртуозних прокльонів» та погано готує. Тому дітей догодовує тато, потаємним хобі якого є кулінарія. Він із ніжністю спостерігає за мамою, усе за нею підправляє, любить курити люльку та дивитися людські новини. Ця неврастенічно-флегматична пара виховує трьох білченят. Улюблена розвага старшої – Біґґі – переглядати обривки «модних людських журналів». Середущий – Кучерявчик – авантюрист та любитель витівок, який мріє літати. Є ще молодша – Манюня, але про неї чомусь немає ані слова (перша згадка аж у шостому розділі), хоча саме двоє молодших білченят і є головними героями книжки, а з усіма іншими членами родини читач після такого докладного знайомства більше й не зустрінеться.

Одного разу тато приносить новину, що «їхню частину лісу начебто збираються не вважати більше заповідником. І почати в ньому лісозаготівлю – комусь там потрібні гроші». Отут, здавалося б, і мала початися зав’язка, але… мабуть, це було б надто банально. Тому в наступних кількох розділах: Кучерявчик думає про сходження на Говерлу; читач знайомиться з дідом Петром та його онучкою Галочкою, яка годує білочок горішками і яку мріє вразити Кучерявчик; у гості до білячої родини приходить дядько Мачо-Білк (мускулистий молодик у кепці «на реперський манер») із двома кралями Лялею та Люцею, для яких він краде в людей коштовні прикраси; Кучерявчик вирішує знайти Білку-Летягу, яка мешкає в Сибіру, аби та навчила його літати; білченята провадять філософську бесіду про Мрію, у якій беруть участь Ляля та Люця, які не знати звідки взялися, бо ж іще розділ тому «так і не пояснивши мети свого раптового візиту, покинули дупло родини Кучерявчика»…

«Прокинувшись на світанку запланованого дня», – починається розділ сьомий і, здається, нарешті історія почнеться, а Кучерявник разом із Манюнею, яка не хоче відпускати його самого, підуть шукати Білку-Летягу (бо ж більше в попередніх розділах ніби ніхто нічого не планував). Натомість білченята дружно вирушають… дражнити Лісникових собак. Так читач знайомиться з Кармою і Сраксом («шарпей був дівчинка, а зі шпіца ніколи не варто сміятися») і дізнається їхні історії, а разом із тим зустрічає ще багатьох персонажів, які мають вельми опосередковане значення для основного сюжету.

Здається, що авторка, як і мама-Білка, береться за купу справ-сюжетів одночасно, але так і не доводить їх до кінця: Кучерявчик так і не пішов на Говерлу, і Галочку теж не вразив, навіть його мрія літати не стала повноцінним мотивом сюжету. Появу ж Мачо-Білка з подружками, як врешті й багато інших епізодів у книжці, можна пояснити хіба прагненням авторки змалювати різні прошарки суспільства. Здається, що саме «показати дітям правду життя» – і є основна ідея книжки. От лишень «правда» ця вийшла якась геть однобока й недолуго-потворна.

Казка про білочок поступово перетворилася на соціальний трилер про постмайданну Україну. Тут є відпочивальники, які лишають сміття в лісі, «гопніки», п’яниці, чиновники («це такі дядьки, що мають берегти ваш ліс, наприклад, його мешканців і взагалі землю, де ми всі, і люди, і звірі, живемо. Їм за це платять. А вони беруть, крадуть, продають і рубають, бо їм весь час мало грошей»), є «особлива порода дітей – мажори. Вони ж діти крупних чиновників». Ще є бандити. Усі ці негативні персонажі (усі!), що вельми показово, говорять російською мовою, точніше її покручем, і провадять тупувато-приблатньоні діалоги:

«– О, смарі, Лєнка, бєлка! – бевзь тицьнув пальцем у Кучерявчика, що саме готувався до довгого стрибка на сусіднє дерево.
– Харашо, шо нє у тєбя бєлка… – пробурчала Лєнка, і Кучерявчик не зовсім зрозумів, що малося на увазі».

Добрі персонажі, звісно ж, українськомовні, а ще чесні й бідні: самотній хлопець-Лісник, який виріс у дитбудинку і попри малу зарплату не хоче підвищення по службі, бо любить ліс; дівчинка Галочка та її дідусь Петро, колишній український повстанець, який був для всіх білок «своєрідним підручником української мови»; бабця-куховарка, яка сплела светр для бідаки-кенгуру, що мерз у карпатському кліматі.

Ілюстрації Наталки Гайди:

Одне слово, Ірена Карпа – майстриня навішувати ярлики. Текст рябіє стереотипними та задеркуватими банальностями: «Штани одного рагульного італійського бренду. Коштують як дві зарплатні Лісника»; «Да, ще мені скажи, шо нє за ето ваш Майдан стояв! – верещала тітка. – Всьо ти нам падпішеш, як мілєнькій! Вибирай: ілі по-доброму…»; «Закони – для смєртних. А це не про нас»; «Мєня здєсь обшанелілі! А чєво ти дабілся в сваєй жизні, а?.. Да каму ана нада, ваша свабода? Ідітє сєбє, пригайтє по вєткам с вашимі голимі пушистимі задамі. А нас і здєсь нєплохо кормят» тощо. Ще в тексті можна натрапити на «золотезний мотлох Межигір’я» і навіть натяк на одну з політичних партій сучасної України.

У момент, коли бандити-чиновники задумують вбити принципового лісника, який не хоче віддавати їм під забудову землю заповідника, огидних банальностей стає вже по вінця й від тексту просто починає вернути. Адже сторінки просто переповнені роздратованістю, злістю, якоюсь геть неконструктивною (безсилою?) дитячою образою на світ та, врешті, шовінізмом. Агов! Вкарбувати дітям у голови, що «всі російськомовні погані», і в Україні настане рай!?

Звісно, лісника рятують… журналісти. А геппі-енд означено «трансформацією»: «гопнік» Льоша, наспівуючи «Марсельєзу», гасить лісову пожежу і прибирає за собою сміття; а Білка-Летяга, яка доти незле поживала у приватному зоопарку, обирає волю й починає говорити ламаною українською. Причому, що спонукало їх до таких радикальних змін, із тексту геть незрозуміло.

Додам, що увесь цей «вінегрет», до всього, грішить купою логічних непослідовностей, а текст так рясно приправлений русизмами й тавтологіями, що здається, ніби літредактор його в очі не бачив.

А до чого ж тут «День усіх білок»? – спитаєте ви. Це найголовніше біляче свято, на яке Кучерявчик, аби всіх здивувати, хотів привести Білку-Летягу. Але довести навіть цей епізод до логічного завершення авторка, на жаль, не спромоглася.

Ірина Гищук