— Мені здається, що сьогодні, попри всі мовні баталії та проблему українсько-російської двомовності, яку відомий мовознавець Юрій Шевчук назвав «мовною шизофренією», багато наших співгромадян просто не уявляють, якою була ситуація в 60-70-тi роки минулого століття. Тоді мова була таким собі маркером, за яким тебе миттєво ідентифікували. Якщо ти розмовляв українською, то вважався безнадійним селюком, невдахою, неспроможним пробитися у касту «володарів життя».

 

А от російська одразу підносила тебе на вищий щабель, давала можливість просуватися по комсомольській і партійній лінії, здобувати наукові ступені чи ставати начальником більшого чи меншого масштабу й отримувати при цьому всі, належні номенклатурі, бонуси: квартиру, машину, дачу, спецрозподільник. Але для цього треба було мати гнучкий хребет, а Гуцало абсолютно не вмів пристосовуватися, і втрата рідної мови була б для нього втратою самого себе. Бо реалізуватися він міг лише як письменник, і писати міг лише українською. 

 

У часи дрімучого «совка» людина, котра свідомо скрізь і завжди спілкувалася українською, почувалася білою вороною. До неї пильно придивлялися кадебісти й добровільні стукачі, вона викликала підозру й потрапляла в число «недоторканних». Євген Пилипович, як і більшість його друзів-шістдесятників, уже на початку своїєї літературної діяльності потрапив під недремне око КДБ.

 

Хтось із тих молодих, талановитих, відчайдушних і наївних «дітей відлиги» зламався, хтось, як Григір Тютюнник і Віктор Близнець, покінчив життя самогубством, не схотівши жити у спотвореному тотальною брехнею світі. Хтось, як Ліна Костенко і Валерій Шевчук, на довгі роки замовк. Хтось, як Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, пішли на відверту конфронтацію з владою і стали в’язнями сумління.

 

 

— Коли 26 серпня 1993 року в «Літературній Україні» з’явилася перша стаття з циклу «Ментальність орди» — «Всяка хурда-мурда, або ж Стамбул — столиця Росії?», то вона справила ефект розірваної бомби. Нагадаю, минуло лише два роки з моменту, коли ВР ухвалила Акт проголошення незалежності України, і більшість наших співгромадян усе ще перебувала у полоні ілюзій щодо «братнього російського народу». Адже історія українсько-російських стосунків була сфальшована й переписана московськими пропагандистами.

 

Євген Пилипович розумів, що впродовж кількох століть свідомістю українців маніпулювали, формуючи комплекс «молодшого брата», навіки пов’язаного з великим і могутнім «старшим», і що ці нав’язані стереотипи необхідно було спростувати. Зрозуміло, що прихильники «русского міра» миттєво зреагували — вони звинувачували автора статті у ксенофобії й зоологічній ненависті до росіян, закликаючи притягти його до суду. 

 

Але річ у тім, що у своїх статтях Євген Пилипович спирався на свідчення саме російських воєначальників, істориків та письменників — співців «єдіной-нєділімой» Росії, яка впродовж віків підкорювала інші народи, перетворюючи їхні землі на свої колонії. Задля цього йому довелося працювати з першоджерелами: історичними розвідками, мемуарами, подорожніми нотатками іноземних послів та мандрівців, що в різний час побували в Московії, а пізніше в Російськiй імперії та познайомилися з дикими звичаями цієї держави.

 

А чому Євген Гуцало надрукував свої полемічні статті саме в «Літературній Україні»? Певно, через те, в 90-х роках це була газета, якій довіряли, адже там друкувалися письменники, котрі заснували «Рух», відомі історики й публіцисти, правозахисники й представники української діаспори. Тодішній головний редактор «Літературки» Василь Плющ був другом і однодумцем Євгена, і він поділяв його бажання — донести до свідомості наших співгромадян, що Росія — це хитрий і підступний ворог, який будь-що намагатиметься знову перетворити Україну на свою колонію. 

 

Книжка «Ментальність орди» вийшла у видавництві «Просвіта» 1996 року, вже після раптової смерті Євгена Гуцала. Але, на жаль, iз кожним роком вона стає дедалі актуальнішою. Особливо сьогодні, коли ворог окупував Крим, а на сході йде неоголошена війна.

 

— Повість «Мертва зона» — це страшна правда про трагедію українців, що опинилися на окупованій німцями території, які стали заручниками і окупантів, і партизанів. Адже, вбивши німецького офіцера чи солдата, партизани ховалися в лісах, а селян — дітей, жінок, старих — фашисти розстрілювали.

 

Радянські партизани приносили в жертву беззахисних людей за прямим наказом iз Москви, аби серед мирного населення було якомога більше безневинних жертв, адже в очах кремлівських керівників людське життя, а особливо життя українця, не варте було й ламаного шеляга. Зате в газеті «Правда» з’являлися все нові й нові статті про звірства німецьких окупантів. 

 

Ясна річ, Жені цього не пробачили. Лише тепер, коли з’явився доступ до архівів КДБ, я дізналася, що, починаючи з кінця 60-х, на Гуцала було заведено справу. Окрім того, кадебісти щомісяця надсилали донесення до ЦК компартії України, де Гуцала характеризували як буржуазного націоналіста і людину з антирадянськими поглядами.

 

 

— Мені було років 15, коли до рук потрапила зачитана до дірок книжечка «Серпень, спалах любові». І я закохалась у Гуцалову прозу на все життя. Особливо вразив його абсолютний слух — дивовижне відчуття мови, коли найтонші людські почуття можна передати словами так, як геніальні композитори передають музикою. Це настільки контрастувало з фальшиво-пафосними соцреалістичними творами, які ми мусили вивчати за шкільною програмою, що я перечитала всі видані на той час книжки Євгена Гуцала. Ось так це почалося (усміхається). 

 

 

— Усе дуже просто — чиновники «на місцях» завжди мають доводити свою відданість господарям «з центру», демонструючи особливу пильність і нетерпимість до інакодумців. А книжки Гуцала ніяк не вміщалися в залізобетонні рамки соціалістичного реалізму. І коли після своїх імпресіоністичних оповідань він почав писати реалістичну прозу, то шукав і знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити й виживати в умовах брехні, як деформувалася наша свідомість.

 

В його оповіданнях та повістях iз часом з’являються герої, котрих важко назвати ідеальними, гумор стає все дошкульнішим і гіркішим. Ясна річ, добровільні стукачі тут-таки виявляли пильність, подавали сигнал тривоги — і починалися чергові нагінки.

 

 

— Так, знаю, до того ж, від обох учасників тих подій. Свого часу мені про цей випадок розповів сам Євген Пилипович, а потім, уже після його смерті, я говорила про це з Євгеном Сверстюком. На початку 70-х по Києву прокотилася хвиля арештів. КДБ намагався організувати показові процеси на кшталт «процесу СВУ», людей часом заарештовували лише за зберігання самвидавівської літератури. До Євгена додому прийшов Євген Сверстюк із колективним листом-протестом проти арештів українських інакодумців і запропонував поставити і свій підпис. На що Гуцало відповів: «Євгене, ти збираєш списки для КДБ». Бо було зрозуміло, що кожен, хто підпишеться, одразу ж стане наступною жертвою кадебістів. 

 

Гадаю, що Євген Сверстюк, якого я глибоко поважала й поважаю і який свідомо обрав шлях відкритої конфронтації з режимом, розуміючи, що на довгі роки потрапить до ГУЛАГу, вважав, що так, як він, має чинити кожен. Євген Гуцало, у якого після трагічної смерті першої дружини Людмили на руках залишилось двоє малих дітей, про яких, крім нього, нікому було піклуватися, також мав право вибору. Він не пішов по етапу в табори, але всім своїм життям довів відданість своєму народові і своїй землі.

 

 

— Справді, коли на початку 80-х з’явилися романи «Позичений чоловік», «Приватне життя феномена», «Парад планет», багато хто з читачів і з критиків був вражений, а то й обурений. Адже досі Гуцала вважали неперевершеним стилістом, тонким ліриком, поетом у прозі. А тут — роман абсурду, пародія на соцреалізм з його «героїчними буднями», що переплітається з містичними прозріннями головного героя, спілкуванням iз позаземними цивілізаціями й врешті осягненням усіх таємниць Всесвіту.

 

«Позичений чоловік» одразу ж став бестселером, був однією з найпомітніших подій літературного життя середини 80-х років минулого століття, а 1995 року, за місяць до раптової смерті, Євген отримав за цей роман-трилогію Міжнародну премію фундації Антоновичів.

 

 

— Мабуть, головною рисою Жені була абсолютна природність і щирість, невміння грати якусь непритаманну йому роль. І це навіть не його заслуга — просто він таким народився.