– Як ви почали писати?

– Коли мене питають, як я почав писати, – каже Тарас, – то мені вже соромно самого себе. Намагаюсь відповідати якось по-іншому, але доводиться все ж дотримуватися цієї правди життя. Почав з раннього дитинства. У мене було відчуття, що я є частиною такого світу, що зникає. Що одна епоха закінчується, а інша починається, і я бачив в 70-х чи 80-х наскільки це інший був світ. Я почав писати з потреби не дати цьому пропасти. Мені було понад 20 років. Це не рахуючи однієї маленької повісті, яку я написав в 14 років, коли не мав що подарувати своєму брату Миколі на 12 уродини. Написав роман з 12 новел. Вже тоді відчувалося, що я не маю достатньої внутрішньої сили, щоб створити щось суцільне і я мусив фрагментувати.

– Чи може письменник розвиватися, живучи в невеликому містечку?

– У Франківську бракує літературного середовища. Людей, які об´єднані спільною грою в інтелектуальність та культуру. Але всього іншого там вдосталь. Мені бракує часом того, з ким би хотілося обговорити щось, подискутувати. Це як гра в бамбінтон чи в пін-понґ. Це тортури стояти і дивитися, як грають невміючі діти. Просто якийсь капут! Один – "пеу" і м´ячик полетів, а другий не встиг зловити. Потім знов – "пеу" і з тим самим результатом. Інша справа, коли вміють грати, то це єдина мова відчуттів. Так само в інтелектуальному середовище бракує людей, з якими хотілося б погратися.

– Ваша літературна кар´єра уже відбулась?

– Про мене знають люди, які не читають нічого. Вони в курсі, що я пописую. Тому "так" – мені щось вдалося у цьому житті. І десь здалеку це можна назвати письменницькою кар´єрою. Я не ставлю перед собою завдання стати святим чи безсмертним. Мені подобається, що є люди, яким близька моя творчість. Найбільше задоволення в тому, що я не маю щоденної роботи з 8 до 6, і не маю ніякої уніформи. Це – велике досягнення.

Тарас Прохасько (1968, Івано-Франківськ) – сучасний український письменник, журналіст, один із представників "станіславського феномену".

Володимир Грисюк