Українці отримали можливість познайомитися з творчістю автора уже цієї весни. У дитячому арт-видавництві «Чорні вівці» вийшла українською збірка казкових історій Франца Голера для дітей –  «Велика книжка» (у перекладі Нелі Ваховської). Персонажі цієї книжки стали улюбленцями не одного покоління швейцарських дітей. І це зовсім не дивно – кому з малечі не сподобаються історії про бетонну брилу, що прийшла в кінотеатр, каштанчик, який вміє розмовляти чи про марципанову свинку? Ці історії зовсім не схожі на звичні нам дитячі казки. Вони абсурдні, абсолютно несподівані, веселі, іронічні та не схожі на будь-яку іншу раніше прочитану вами книжку.

Читомо  зустрілося з паном Голером та записало його коментарі про дитяче читання, приховані сенси казок та абсурд, який існує в нашій з вами реальності.

У дитинстві мені дуже подобалися пригодницькі книжки та фантастичні історії.  Моєю улюбленою книжкою був роман «35 травня» Еріха Кестнера, тому що там була чарівна шафа, яку дядько відчиняв і спускався сходами до Південного моря. Ще я дуже любив «Мандри  Гуллівера». Особливо моменти, коли він потрапляє до ліліпутів і стає велетнем та навпаки, коли стає ліліпутом у світі велетнів. Мені дуже подобалося таке от перевертання нашої дійсності.

Спочатку я писав дорослі книги, але з часом помітив, що мої історії для дорослих, або принаймні більшість з них, подобаються також і дітям.

Для цих історій немає визначеного жанру . Частково я їх розглядаю як казки, але саме як своєрідні сучасні казки. Адже в звичних нам старих казках описаний світ завжди в порядку, там всюди добре. А от якраз у моїх казках я говорю про те, що з нашим світом очевидно не все в порядку.

Історії різні за розміром.  Це все-таки залежить від основного мотиву. Тому що, наприклад, одній історії потрібно більше місця, її потрібно розбудовувати. А от є там така історія про кнопку, про яку погано дбали, то вона коротка. Наприкінці головний герой, генерал, просто з люті б’є по цій кнопці. Погодьтеся, це дуже логічна кінцівка.

У деяких казках немає очікуваного «хепі-енду».  У справжньому житті діти пізнають дуже багато історій без щасливих кінцівок. І я хочу зображати нашу реальність повністю, такою, як вона є насправді. Тобто, також і катастрофи, які трапляються. Насправді, дітям дуже подобаються катастрофи.

Так, деякі персонажі мають своїх прототипів в житті. Наприклад, великий гномик – це власне я. Мій зріст – один метр вісімдесят дев’ять сантиметрів.

.

Варто розуміти, що не існує такого абсурду, який би не мав зв’язку з реальністю.

.
Коли  я пишу, то зазвичай думаю про себе. Те, що я вигадую, повинно подобатися перш за все мені. Пишучи для дітей, я уважно слідкую за тим, щоб не вживати дуже важкі слова. І тоді знайти цікаве формулювання – це складне завдання. Тому що підібрати прості, але не банальні слова.

Важливо, щоб діти навчилися розповідати.  Варто запитувати дітей про те, що вони прочитали. І коли дитина починає переказувати прочитане, ти відразу бачиш, що  вона виділила в книжці, в кожній окремій історії. Тоді з дітьми потрібно поговорити про це, перепитати:  «Чому саме це здалося тобі важливим?»  І тоді це прочитане дитиною актуалізується в дійсності.

Діти повинні починати читати якомога швидше, щойно навчилися.  Це повинні бути й старі, й нові тексти. Для мене важливо було б, щоб діти міксували тексти для читання.

У жодному разі не можна казати, що дитина щось неправильно зрозуміла,  і автор насправді мав на увазі геть інше. Потрібно дослухатися до того, що сподобалося дитині та що здалося їй важливим. Я часто отримую різні листи від учнів, від швейцарських дітей, які розповідають, що, мовляв, сьогодні в класі читали вашу історію. І вчителька розповідає, що ви мали на увазі, а я не погоджуюся з нею. Звичайно, діти сподіваються, що я стану на їхню сторону. Тому я в принципі ні з ким не погоджуюся. Я просто кажу, що набагато цікавішим є ті думки, які виникли у вас під час читання, а зовсім не те, про що думав я, коли писав. Насправді, для будь-якого автора цікавіше дізнатися, що ж уявляли люди під час читання його книжок.

У мене вдома ціла шухлядка з цікавими листами від дітей.  Мені регулярно надсилають історії, які діти придумали, надихнувшись моїми казками. Одна з останніх історій була неймовірно тепла та приємна. У мене була збірка дитячих віршиків, кожен з яких починається однаковою фразою: «Жив-був собі…». І там був віршик про те, що жив собі маленький пук, жив він дуже недовго. Кілька секунд посмердів та зник. Якось клоун із дитячої лікарні розповів мені, що це був улюблений віршик дівчинки, смертельно хворої на рак. Вона так любила цей віршик, що розповідала його всім, кого зустрічала, а потім давала вказівку, що його потрібно вивчити напам’ять. Можливо, саме це допомогло їй спокійно померти. Так от, пишучи цей віршик, я думав про що завгодно, та зовсім не про дитину, котра помирає.

У мене є двоє синів.  Один з них читав завжди, а інший – ніколи. Моя дружина та я читаємо дуже багато, і наші кімнати заповнені книжками. І зазвичай у дітей існує дві реакції: вони або дивляться на ці купи книжок і думають про те, що хочуть так само багато читати. Або ж думають, що такими от вони точно ніколи такими не будуть. Мого старшого сина, який не хотів читати, я ніколи до цього не примушував. Наприклад, одного разу він приніс зі школи брошуру з текстами, які потрібно прочитати (в рамках місцевої програми заохочення дітей до читання). Тоді я запитав його: «Ну що, ти знайшов цікаву для себе книжку?». Він відповів: «Лише одну». «То що ж це за книжка? І де твоя брошура?» Та він її вже викинув. Тоді я пішов до сміттєвого бака, дістав ту брошуру з-під залишків спагеті та повторив запитання. Потім я і купив йому цю книжку. Я поставив йому цю книжку на його стіл, і він її таки прочитав. Це був роман про бідність у Південній Америці. І коли я йому натякнув, що у цієї письменниці є й інші книга, він відповів: «Ні-ні, більше таких сумних речей я не хочу читати».

Примушувати дітей читати не можна ні в якому випадку.  Звісно, ви можете примусити дитину щось прочитати, але ж це читання не викличе в неї жодних радощів. Можна і потрібно на власному прикладі показувати, що читання – це весело і корисно.

  Юлія Клебан

Фото: bernerzeitung.ch