Уперше книгу взявся рецензувати кандидат геолого-мінералогічних наук, спеціаліст по юрському періоду Костянтин Дикань, а вдруге — український літературний критик та журналіст за спеціальністю «Російська мова і література» Костянтин Родик.

 

Проте обидва чомусь самозвано позиціонують себе експертами з питань суспільно-політичної літератури. 

 

Зверхнє ставлення Костянтина Родика до науковців України варто все ж процитувати з його ж таки рецензії: «науковці, які «довго займалися гімнастикою — били поклони» (Станіслав Єжи Лец. Нечесані думки. — К.: Дух і Літера, 2006), нарешті осміліли, але політологічні роботи прикрасили ринок більше кількісно, ніж якісно. Зазвичай, під цими обкладинками бачимо наукоподібне, складування фактажу без жодної евристики». 

 

Голослівно й безвідповідально, сказав би я, й не сумніваюся, що з цим «діагнозом» експерта з «красного письменства» навряд чи погодяться політологи Києво-Могилянської академії, Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса або Національного інституту стратегічних досліджень.

 

Прикро відчувати, що вся, так би мовити, аналітика рецензента з приводу моєї книги чимось дуже нагадує розумування літературних «пікейних жилетів» міста Чорноморська: «Бернсторф — это голова! Отвечал спрошенный жилет таким тоном, будто убедился в том на основе долголетнего знакомства с графом. — А вы читали, какую речь произнес Сноуден на собрании избирателей в Бирмингаме, этой цитадели консерваторов? Ну, о чем говорить... Сноуден — это голова!...». 

 

Відчуваючи слабкість власних аргументів, Костянтин Родик шукає собі опору в гучних іменах світових і вітчизняних науковців, викладаючи матеріал так, нібито вони і є його однодумцями й натхненниками. Тут і Ален Безансон, і Андре Глюксман, і Олена Боннер, і Станіслав Єжи Лец, і Леонідас Донскіс, і Андре Моруа, і Алєксєй Міллєр, і Станіслав Кульчиць­кий, і Тімоті Снайдер, і Сергій Пролєєв, і Микола Рябчук...

 

І дуже жаль, що поважні й авторитетні імена цих людей примітивно використовуються як підручне знаряддя, щоб надати нападкам Костянтина Родика інтелектуального академічного шарму. 

 

Як тут не згадати героя з п’єси Михайла Старицького — джигуна Свирида Голохвостого: «Я люблю с образованными людьми в проходку ходить. Ноги, видите, для того человеку и даны, чтобы бить ими землю. Потому они и растут не из головы». 

 

Особливо прикро сприймається порівняння Костянтином Родиком своєї персони з постаттю академіка Івана Михайловича Дзюби.

 

Що, мовляв, з того, що в Родика і в його колеги Диканя немає відповідної фахової підготовки, адже от і академік Дзюба «колись так і не захистив кандидатської дисертації в Інституті літератури».

 

Отож виходить так, що хоч у нас немає належних для аналізу політології наукових ступенів, але ж ось і ми беремося про все судити й давати оцінки. А чого ж — Дзюбі можна, а нам ні?

 

Це — негідна позиція! На мою думку, жодного із сучасників Дзюби не можна міряти з ним одним і тим самим аршином. На одному рівні з Іваном Дзюбою можна поставити хіба що Ліну Костенко, та й то вона є настільки самодостатньою особистістю, що не потребує нікого поряд із собою.

 

А кожен із нас, смертних, може хіба що гордитися тим, що жили ми в один і той же час і в тому ж самому вируючому просторі під назвою — Україна.

 

Мені є чим гордитися хоча б тому, що в 2016 р. у Росії вийшов поки що єдиний унікальний збірник статей під наз­вою «Россия — Украина: пересмотр или воспроизводство политических парадигм?» обсягом десь у 700 сторінок, і 200 сторінок із них було віддано українським авторам: матеріал Івана Дзюби — 100 сторінок; і матеріал Василя Ткаченка — теж близько 100 сторінок. 

 

Зрозуміла річ, що матеріалів Костянтина Родика і Костянтина Диканя там і близько не лежало. 

 

Власне, не сторінками тексту визначається якість матеріалу і його значущість. І коли ми вже згадали про славетну Ліну Костенко, то хочеться нагадати її кредо: «Є боротьба за долю України / Все інше — то велике мискоборство!».

 

В цій боротьбі кожен має визначити своє місце. Молодші зайняли своє місце на передовій — в зоні АТО.

 

Я у свої похилі літа міг узяти на себе лише роль бійця ідеологічного фронту у протиборстві з інформаційною агресією Росії проти України й написати для бійців три книжечки, які й були надіслані туди видавництвом «Знання України». 

 

Ще влітку 2014 року я надіслав свою статтю в російський науковий журнал.

 

У ній писав: «существует ряд вопросов, которые активно обходятся политиками и дипломатами. И один из них звучит во всей своей наготе таким образом: так есть ли факт агрессии со стороны России или нет? Или же мы имеем дело с некими «миротворческими операциями», после которых, как показывают картинки телевидения, не остается камня на камне? Ведь момент истины при анализе состоит именно в этом: кто есть агрессор, а кто жертва агрессии? А ведь кое-кто пытается убедить, что Россия вообще не сторона конфликта. Все дело, оказывается, лишь в существующей гражданской войне противоборствующих сил внутри самой Украины. Хотя это далеко не так». 

 

Сподівання покладалися на тверезомислячу Росію, бо «добрі жорна все перемелють». 

 

Ця моя наукова стаття-звернення була опублікована в Росії восени 2014 р., а потім внесена до згаданого вище збірника у 2016 р. На час опублікування статті депутати у Верховній Раді України ще лише дебатували щодо оцінки політики Росії. І ось аж 21 квітня 2015 р. було нарешті підтримано проект постанови № 2332, де й була визначена дата агресії РФ проти України — 20 лютого 2014 р. 

 

Може, «патентований експерт» назве яку іншу книгу, де було б у 2016 р. піднято проблему «Росія: ідентичність агресора»? Родик, граючи на пониження, пропонує мені апелювати до авторів, які видали свої книги ще до 2014 р. і де йдеться про агресивну політику Росії мало не з часів Золотої Орди. Який у цьому сенс? Ці автори зробили свою роботу, а я — свою. 

 

Навіщо ця гра, коли у передмові книги на стор. 9 мною було чітко поставлені ті запитання, на які я й шукав відповіді: «Мимоволі виникають запитання: невже потрібно було мало не рік, щоб установити й озвучити очевидний факт збройної агресії Росії проти України?

 

Чи ж були тому вагомі причини внутрішнього і міжнародного характеру? Чи це взагалі характерно для перебігу «гібридних воєн», яких нині так багато в різних регіонах світу? І що з цього приводу думають вітчизняні і зарубіжні експерти-політологи?

 

Як вони висвітлюють позицію не тільки України, а й США і Європи щодо приборкання російської інтервенції? І, врешті-решт, чи проглядається з боку наших противників у Росії якийсь оптимістичний вихід із цієї ситуації?». 

 

Це право автора самому визначати коло проблем і шукати на них відповіді.

 

Врешті-решт, усе це лише заспів, а пісня буде ще попереду, бо, як кажуть у народі: «жартувала баба з колесом, доки у спицях не застряла». Ситуація агресії Росії проти України ставить перед кожним жителем України питання про його громадянську позицію.

 

Це в ситуації миру можна собі жити-поживати ситим обивателем.

 

Війна ж диктує свої закони: по який бік фронту ти себе ідентифікуєш?

 

Хто ти: захисник Вітчизни, колабораціоніст чи дезертир?

 

Костянтин Родик ховається від такої постановки питання, як миша під віник, бо це, мовляв, «чекістська концепція діалогу з журналістами».

 

Але тут не йдеться про журналістику, а про громадянську позицію тої чи іншої людини. 

 

Я жодним чином не беру на себе функцію виносити якийсь вирок, але вчитаємось і вдумаємось у таке його твердження: «Форма «дискусії», коли на посутнє запитання відповідають «А ти хто такий?» — улюблена риторична практика будь-якої не суспільної влади. В тому числі і путінської, і порошенківської». 

 

По-перше, що це за нісенітниця — «не суспільна влада»? Це ж вона яка — «неконституційна», чи «нелегітимна», чи якась інша?

 

Врешті-решт, я й не берусь остаточно розшифровувати такі глибинні шари «експертної» підсвідомості — може, це комусь іншому буде під силу.

 

Тут справа обстоїть набагато гірше — в обстановці агресії та ідеологічної війни журналіст країни-жертви агресії ставить на одну дошку президента своєї країни і президента країни-агресора.

 

Але ж у цій ситуації воєнного протистояння це не просто президенти держав, це ще й верховні головнокомандувачі збройних сил. 

 

При воєнній розстановці сил — «або ми — або вони» — якась третя позиція є лише дезертирство.

 

Навіть якщо Родик приховує свою втечу посиланнями на європейських ліберальних авторів, і навпаки — мені, авторові монографії «Росія: ідентичність агресора», дорікає тим, що він, мовляв, «нестримно цитує українського Президента».

 

У нас є свій доморощений український аналог — Свирид Голохвостий із його філософією: «когда такой человек, ежели он вченый, поднимется умом своим за тучи, и там умом своим становится... становится еще выше лаврской колокольни и когда он студова глянет вниз, на людей, так они ему покажутся... кажутся такие махонькие-махонькие... все равно как мыши. Пардон. Как крисы. Потому что это же человек! А тот, который он... это... он... он тоже человек, не вченый, но... Зачем же? Это ж ведь очень и очень! Да! Да! Но... нет!». 

 

У ситуації агресії Росії й активізації лже­пророків, доводиться лишень уповати на мудрість українського народу: «бо брехень багато, а правда тільки одна».

 

Я приймаю вибачення Костянтина Родика за першу недолугу рецензію газети «Україна молода», коли він визнає: «як редактор рубрики, під якою сталася прикра помилка, перепрошую у п. Ткаченка».

 

У ці дні Великого Посту я відповідаю: «Бог простить».

 

Але не приймаю другу спробу (01.03.2017) спаплюжити мою книгу, що, як зауважував Родик, є «книжка запитань, а не відповідей».

 

Хоч Родик і перебільшує, але ознака будь-якої новаторської книги якраз і полягає в тому, що вона ставить низку запитань, будить творчу думку, звертається до людей як до учасників дискурсу, а не як до аудиторії статистів, що мають слухати менторські настанови. 

 

При цьому всьому мені, звичайно, приємно, що Костянтин Родик, урешті-решт, визнав правоту й «найвищу оцінку» Ігоря Сюндюкова, коли той писав про мою книжку в одній із всеукраїнських газет, що це:

 

«Одна з перших (якщо не перша) спроб у вітчизняній гуманітаристиці розкрити агресивну сутність «путінізму», його соціальні та ідейні витоки, простежити еволюцію Кремля».