Тексти дисидента, політичного діяча, першого президента Чехії та роль його постаті в європейській історії обговорили письменниця Оксана Забужко та лідер кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв. А після зустрічі Читомо пропонує ознайомитися з чотирма постатями Гавела.

Гавел-політик і громадянин

Мустафа Джемілєв: Ім’я Вацлава Гавела в Радянському Союзі стало відоме наприкінці 60-х років як одного з лідерів Празької весни. Після другої Світової війни це була найяскравіша подія, яка привернула увагу світової спільноти. Та після поразки боротьба не припинялась. Вона набувала нових форм – боротьби за розум і серця людей. Лише комуністична верхівка стежила за подіями з відвертою злобою і люттю, тому що перемога Празької весни означала б початок кінця влади комуністів. «Весна» була задавлена радянськими танками, а з людьми, які всього лише хотіли демократизації своєї країни, жорстоко розправились. Гавел чимало зробив для ствердження демократії не тільки в своїй країні, а й інших країнах світу.

Вацлав Гавел відсидів у в’язницях загалом п’ять років, та навіть після цього і після відділення Словаччини він залишався одним із найпопулярніших і поважних президентів Європи. Дуже трепетно ставився до України. Завжди казав, яку небезпеку несе нам сусідня країна. Правда, різких висловів щодо путінського режиму він не вживав, йому це було невластиво. Просто казав, що в цієї країни інший шлях розвитку, наша дорога – до Євросоюзу.

Оксана Забужко: Яким би не був президент, Чехія залишається демократичною. Як на мене це і є найбільша перемога Вацлава Гавела. Не те, що він у 79-му році став президентом і Чехія повернулась в історію. Ми  (українці – ред.)  сьогодні всі в одному човні, і він поганий, пливе не туди. І ця книжка саме про це.

Я також певною мірою дитя Празької весни, того покоління і середовища. Так, я була малою, але прекрасно пам’ятаю батьків з блідим обличчям, коли танки в’їхали в Прагу. Не забуду, як Леонід Плющ з побратимами в ту ніч побігли до Чеського консульства просити громадянства в знак протесту проти окупації Чехословаччини. Шок охопив Київ. Було зрозуміло, що це – кінець лібералізації, це смерть Празької весни. І коли 2014 року, після розстрілу Майдану журналісти зі всього світу телефонували і розпитували, що тут діється, єдині, кому не треба було пояснювати, це чеські кореспонденти. Вони побачили і казали: «Ми розуміємо. Це 1969-ий».

Цікавий термін, який використовує у своїй книзі Гавел –  солідарність уражених  – людей, які пережили історичні події, які їх вразили і вже не можуть жити не за правдою, шукають виходу і повертаються до історії. Спільнота уражених – люди різних націй, які через це пройшли і відчувають певну солідарність. Гавел вбачає в таких людях надію для Європи, адже вони зможуть знайти правильний шлях та сформувати нову ідентичність, що дасть поштовх новому розвитку.

«Відповідальність керівного політика за ситуацію в країні буває різною, але вона ніколи не може бути абсолютною; ніхто не править наодинці, певну відповідальність має й оточення політика при владі; жодна держава не живе у вакуумі, тобто на її політику так чи інакше впливає політика інших держав; зрозуміло, що чимало залежить і від тих, хто був при владі до цього й чия політична діяльність створила передумови для ситуації, у якій опинилася країна сьогодні; громадяни також багато за що відповідають – і кожен окремо як повноправний індивід, котрий своїми щоденними рішеннями впливає на загальну ситуацію, і всі разом як певне соціально-історичне ціле»

Гавел-філософ

Оксана Забужко: Гавелу було непорівнянно гірше, аніж нам усім зараз. Але він зберігає віру в людину, свою віру в перемогу людяності в історії та свій непереборний історичний оптимізм. «Промови та есеї» я читала до 5 години ранку. Деякі тексти читала раніше англійською мовою і тоді вони сприймалися по-іншому. Сьогодні ця книжка про нас. Не про тоталітаризм сімдесятих, вісімдесятих, який закінчився. Ні. Гавел-філософ і Гавел-письменник постійно шукає смисли у тому, що відбувається.

Він не пише про комунізм чи про капіталізм, він не пише про супердержави, а про ентропійні режими – ті режими, які убивають життя. Так, це сьогоднішня Росія, і так, це, великою мірою, наша країна сьогодні, де політична еліта зайнята утриманням влади в режимі якщо не знищення, то принаймі блокування життя в розвитку ініціативи, малого бізнесу і т. д.

«Я думаю, що зі всіх помилок, яких може припуститися Західна Європа в своєму ставленні до тоталітарних систем, найбільшою була б та, яка, й очевидно, найбільше загрожує. Вона не сприймає тоталітарні режими тим, чим вони врешті-решт є. А саме як опукле дзеркало всієї сучасної цивілізації і відчайдушний, можливо навіть останній, заклик до генеральної ревізії власного самосприйняття».  

Гавел-гуманіст

Оксана Забужко: Гавела цікавить гуманізація і турбує дегуманізація людства – вбивство в людині природного начала, якому тоталітаризм і Росія як передова тоталітарна держава найбільш просунута у злі, скажімо так, є найбільш досконалим зразком, але цією хворобою уражена вся цивілізація. Гавел має оце відчуття. Бачить сценарії історії. Він постійно тримає у фокусі людину – героя тих сценаріїв. Каже про колонізацію свідомості, а це вже, даруйте, наша сьогоднішня інформаційна війна. Він говорить про слова і мову, зловживання нею. Про те, як маніпулюють мовою, використовують її для колонізації свідомості. В листі до Гусака є епізод про те, як люди втрачають пам’ять, ми не пам’ятаємо що було вчора, – це війна з історією, пам’яттю і свідомістю.

І якщо хтось скаже «Сколько можно думать о прошлом, думайте о будущем», бийте в пах з ноги. Тому що це саме воно (сміється). Тому що люди, які загладжують пам’ять, рефлексії, вони відбирають майбутнє. Абсолютно всю цю книжку – 5 блискучих текстів, написаних у минулому столітті, можна зараз розбирати на цитати і публікувати де завгодно. Це про нас. Він не грався зі словами, де комунізм, де капіталізм, хто лівий, а хто правий. Він тримав у фокусі людину, і те, що може зробити кожен з нас.

Ця сама сила безсилих і той один, хто може встати і викрикнути правду, має більше сили, хоча формально в нього жодного ресурсу, аніж сотні тисяч виборців. Своїм життям Гавел це підтвердив. І в тому, що чеський народ – одні з тих, хто читає найбільше в Європі, є заслуга Гавела. Саме цей потужний гуманітарний фундамент закладений як антидот і як протиотрута на можливі маніпуляції новітнього покоління популістів, неототалітаризму. Це теж перемога Гавела. Ця книжка дає стільки надії, скільки жодна із прочитаних мною за останні кілька років.

Мустафа Джемілєв: Таких людей мало, тому вони запам’ятовуються. Ідеалісти взагалі дуже відрізняються від усіх інших. Насамперед людяністю. Його перше запитання завжди було «чим я можу допомогти?». Не «що я можу здобути», а  допомогти . Навіть тоді, коли він був важкохворий і ледь говорив, насамперед розпитував, як справи в Україні.

  «Як неможливо назавжди знищити життя, так не можна повністю зупинити історію: під тяжким покривалом нерухомості й псевдоподій протікає її таємний потічок і повільно та непомітно підмиває ту плиту. І хоч це може тривати довго, та одного дня таки станеться: покрив, не здатний довше витримувати натиск, почне тріскатися»

Гавел і культура

У баченні Гавела політика – не технології й маніпуляції, а постійна боротьба за ідеали й цінності, незламна віра в людину та силу європейської культури. Він нагадує про важливість історії, свободи, сумління, особистої відповідальності та спільних дій, і хоча тексти написано про інший час та про інше суспільство, українцям буде напрочуд легко впізнати в них проблеми, які ще не вповні здолали ми самі (із анотації до книги).

Оксана Забужко: Культура – це певна екологія духу. Це як система видів Ліннея: на кожен вид є своя екологічна ніша, на кожне культурне явище, кожне правдиве слово має бути в культурі своє місце. Якщо ту голову, яка мала цю думку народити, відрубали, а той язик, який мав її промовити, вирвали, утворюється порушення екології культури. А з цього і складається українська історія, принаймі ХХ ст. І сюжети Гавела – про те, що все щире і живе має бути вимовлене, навіть коли воно лежить у шухляді.

Я не втомлююсь повторювати, що сьогоднішню молодь, на жаль, готували до іншого світу – озвученого Жижеком і Фукуямою, а читати треба було Гавела і Шевельова. Та порозумнішати ніколи не пізно.

«Там, де абсолютний контроль над суспільством пригнічує його внутрішній диференційований розвиток, цілком закономірно пригнічується насамперед культура…насамперед через культуру як інструмент самоусвідомлення суспільство осмислить рівень насильства над собою. Через культуру воно поглиблює свою свободу й відкриває правду – тож навіщо це владі, сутністю якої якраз і є придушення таких цінностей?»