Re: цензії

— Павле, в українській літературі ви асоціюєтеся в першу чергу з південним сходом — із заводськими трубами, «братвою», видивами гуляйпільських тачанок. Суцільна тобі «Кляса». Або — з київським інтелектуальним середовищем, відображеним у романі «Хрещатик-Плаза». І раптом — «Видавництво Старого Лева». Це говорить про якісь зміни?

— Це говорить про певну стереотипність сприйняття — і мене як автора, і Львова, і видавництва, мабуть. «Видавництво Старого Лева» давно вийшло за межі суто дитячої літератури, це на сьогодні одне з найцікавіших, найпрофесійніших видавництв. І автори в нього такі ж, цікаві й різноманітні, від Курта Воннеґута до Оксани Луцишиної. Оксана мені й нараяла запропонувати «Сни неофіта» саме туди, дяка їй. Тобто все вийшло ніби випадково. Але нічого випадкового в світі не буває. Мар’яна Савка, поет і засновник ВСЛ, гідно оцінила роман. Я їй вдячний. А далі — чітка видавнича робота, за яку теж годиться подякувати. Дай Боже, аби так воно і йшло.

— Зараз модно писати своєрідні сiквели. От Ірен Роздобудько видала роман «Ґудзик-2. Десять років потому». Чи можна вважати «Сни неофіта» своєрідним продовженням «Кляси»?

— Може, сiквел, може, й ні. Жодних спеціальних планів щодо цього в мене не було. Тому після «Кляси», де йдеться про кінець 80-х, з’явився «Хрещатик-Плаза», в якому описуються події 2000-х років. Це вже не тільки інша географія, а й інші суспільний лад і держава, інша епоха.

І ось тепер, до двох попередніх книжок приєднується, втискується між ними роман «Сни неофіта», котрий повертає до хвацьких 90-х, із численними флеш-беками в часи «Кляси» і, можливо, ще раніших. Головний герой, чи персонаж, чи «я-оповідач» усіх трьох романів нібито той самий, але кожного разу з різним досвідом. У «Снах...», наприклад, це — молодий чоловік, який із поствуличного хлопця, квазікримінала стає поетом, мріє про відкриття нових світів...

— 90-ті роки минулого сторіччя — дуже бурхливі часи, коли у звичний світ проступали елементи чогось абсолютно незнаного...

— Так. Тоді пішли пунктири тенденцій, які зараз, як рейки. Та ж проблема сходу. В бойові порядки ще ніхто не лаштувався, а обриси українсько-російського протистояння вже проступали. Писались чорновики нинішньої олігархічної, кримінальної реальності.

Роман насичений сценами з життя різних верств, а також намаганням передбачити логіку їхніх дій і розвитку. Як сказано в анонсі, в текстовому просторі співіснують «губернатори», голови колгоспів, рекетири, бійці «спасу», базарні торговці, журналісти, наркомани... У романі легендарний поет-дисидент Холодний сусідує з авторитетом МедведЕм та з секс-символом Шамоніною, сучасники Вомбат та Москаль уживаються із махновськими отаманами... І в цьому вариві шукає, вибудовує себе головний герой.

— До речі, зараз часто можна почути про повернення 90-х. У вас, як людини, яка пропустила той час через себе набагато глибше, є таке відчуття? І які тоді рецепти можна дати: як жити і як вижити?

— Двічі нічого не повторюється, це різні зовсім часи, трохи, може, схожі, але різні. Цікаві в плані надій, але й надії різні, і це не тільки тому, що хтось у 90-х був молодшим. Скажімо, зараз, на тлі безроздільного панування монополій смішними виглядають просторікування про конкуренцію, про «ринок», який, мовляв, «усе розставить». З політики, гадаю, теж сповз сякий-такий ореол і остаточно проступив покруч адмінресурсу і шоу-бізу. Як на мене, сподівання в іншому. В маланюківському: «Сходять зерна, пружаться рістки...» Вони таки сходять, зійшли. І щось має бути. А щодо рецептів... Я й раніше їх особливо не мав. Не брехати треба — принаймні собі.

«Пізнання Бога відбувається не лише шляхом відважування поклонів»

— Між «Клясою» і «Хрещатиком-Плаза» минуло практично десять років. «Сни неофіта» довелося чекати ще чотири. Як писалося?

— Нормально. Стілець замість столика, так було зручніше. Списав тубу ручок iз чорною пастою, всі 50 штук, і ще додавав трохи. Писав, пам’ятаючи розмову з письменником Бринихом, котрий прохопився в тому дусі, що, мовляв, термін для професійного автора — роман за рік. Ну, це умовно, але склалося саме так.

Загалом же, мені завжди хотілося життя. От життя, нарізаного соковитими скибами, по яких тремтять плями сонця. У визначенні хороших і поганих книжок схиляюся до Міллерового критерія: ті, що живі, й ті, що мертві. А вищий пілотаж — це коли твір не тільки дарує відчуття життя, але — подібно до рідкісних людей — життя додає.

— Вдається втілити задумане?

— Коли пишу, не знаю, як воно все піде і чим закінчиться. Але... «Не просунеться далеко той, — казав Наполеон, — хто знає заздалегідь, куди хоче прийти». Не мені оцінювати написане. Я просто повертаю борги, взяті в життя. Ну й захищаюсь від смерті, як говорив Буковскі. Тим більше що для мене той часовий відтинок — середина 90-х — чи не найщасливіший. Я весь той час був із сонцем на маківці. Довкола було сонце. Тепер ось звідти проступають якісь деталі, риси, обличчя, слова, і складаються в колективний портрет епохи.

— «Сни неофіта» — гарна назва для езотеричного роману. Релігійна тема є у ваших поезіях, зокрема в останній збірці «У Києві». Це що — спроба вдаритися в богошукання?

— Хтозна. Пізнання Бога відбувається не лише шляхом ставлення свічки чи відважування поклонів. Особливих роздумувань на поверхні тексту нібито й нема. Але щось усередині поета, пост-братана, діється. Це оте, про що зазначав класик: вуличний хлопець може набагато глибше відчувати Ісуса, ніж священик, «бути ближчим до Платона, ніж усі політичні діячі світу». Ну а зовні все просто — промовляє неомусульманин Горобець, аж такія рухається; бурчить абракадабру, тобто говорить «на іних», художник Цибульський, навіть рецидивіст Островський бере одну з релігійних сторін...

«Обидва Майдани випало щастя бачити зблизька...»

— Зараз усе більшої популярності набирає література малих форм. Мовляв, люди втомлюються читати багато, а видавці роблять ставку на коротший текст, щоб зекономити на папері й здешевити книжку. І це не лише наша проблема. Кілька років тому в Японії презентували роман, написаний СМС-ками, із соціальних мереж одна з найпопулярніших — «Твіттер». Що з цим робити?

— Так, справді: динаміка життя, його атомізованість спонукають не до епічних полотен, де на півсторінки йде опис річкових вигинів і верб над водою, а до чогось стислого, сконцентрованого, колажного. Поза тим, усе одно обов’язок письменника — свідчити про час. Якщо хтось це може талановито зробити СМС-кою — що ж, честь йому і хвала. Хтось може дати зріз часу геніальним твіттом — прапор йому в руки. Хоча, по правді кажучи, я дуже в цьому сумніваюся...

— Були часи, коли зустрічі з письменниками гарантували аншлаг, не менший за виступ популярного артиста. А зараз, на ваш погляд, що більше на що впливає: життя на літературу чи література на життя?

— Життя первинне, звичайно. Так, був час, коли поетичні читання збирали стадіони. Але ще раніше сказано: якщо поетичні вечори збирають ущерть забиті салони, то щось не те і з відвідувачами тих салонів, і з тією поезією. Чому був бум історичних романів? Бо раніше майже вся українська історіографія була заборонена. І головне питання, що пошелескувало кругом: а ти знаєш, що він осмілився сказати? Помітьте, не ЯК, а ЩО. Звідти й такий ошаленілий інтерес. А коли з’явилися закриті матеріали, помножені інтернетом на мільйон, то питання до літератури — розкажи нам те, чого ми не знали — воно багато в чому відпадає. При цьому література лишається, звісно.

— Ви почали як поет, перейшли на прозу, при цьому, на відміну від багатьох, не покинувши вірші. Як ці творчі досвіди співіснують у свідомості автора?

— Нормально, нібито. Хоча вірші зараз пишу рідше. Коли писав «Сни неофіта», взагалі уникав поетичних поривів. Як далі буде — побачимо. Все актуальнішою видається проза. Персонажі умовного «київського» періоду, здається, штовхаються зсередини. Шеренги подій, серед яких дві революції, накочують одна на одну. Рефлексії авторського альтер еґо... Все це проситься намалюватися, прописатися, одягнутися в словесну плоть.

— До речі, я кілька років була експертом конкурсу «Коронація слова» і помітила одну тенденцію: після Майдану серед надісланих рукописів з’явилося багато спроб літературного переосмислення цієї теми. Щоправда, досить сирих і кон’юнктурних. А скільки часу, на вашу думку, має пройти, щоб історична тема стала літературною і отримала право на життя поза газетними шпальтами?

— Мабуть, треба, щоб минуло покоління. Хоч усе це дуже умовно. А свіжоспечені рукописи... Ну, поспішають люди, аби кудись устигнути. Гаряча подія завжди вимагає плакату, спрощення. Під час І Світової війни бозна про що писалося. А «Прощавай, зброє!» і «На Західному фронті без змін» з’явилися аж ген коли, у 1929-му. Так і тепер: має час пройти для серйозного, ґрунтовного осмислення. І тоді, за Плужником, хтось відлунить: «Ось і не треба газетних фраз...»

— Самі не збираєтеся писати про війну, про Майдан?

— Плани ще досить туманні, але вони є. До того ж — повторюсь — обидва Майдани випало щастя бачити зблизька, з деталями і нюансами. Інша річ, що весь цей досвід має достатньо відстоятись, визріти. Має бути якийсь внутрішній серйозний поштовх для написання. Тим більше, що з другим Майданом і його продовженням, українсько-російською війною, ще нічого не закінчилося.