У Римі імператором називали командувача армії, самодержця йменували рексом, а керівника держави — кесарем. Юлій Цезар поєднав усі титули: імператор. Після опанування західної Ойкумени християнством обов’язком імператора став захист Церкви. Позаяк тодішня потуга країни визначалася її розмірами й ступенем централізації, то зросла кількість політій, які йменувалися імперіями, а визнання цього статусу стало мрією завойовників: «У політичній історії західної цивілізації символічним надбанням чи ресурсом незрівнянної вартости аж до самого Нового часу (1648 рік) була сама назва чи статус імперії. Бути імперією у середньовічній чи ранньомодерній історії означало продовжувати історію Римської імперії, перейняти її права та символи принаймні бути рівним їй «другим» чи «третім» Римом».

Але ідея імперії з «найжаданішого і найпочеснішого титулу і ранґу на певний час могла перетворитися на тавро чи ганебний ярлик, а з іншого боку — на поняття соціяльних наук, яке годиться і для політичних утворів, що ані самі себе імперіями не проголошували, ані сучасники їх такими не визнавали». Таким утворенням було Велике князівство Литовське, експансіоністська політика якого, державний устрій, етнічний склад, мрії окремих чільників створили передумови набуття цього статусу. Не сталося.

Чому? Відповіді на це запитання шукає Зенонас Норкус у книзі «Непроголошена імперія: Велике князівство Литовське з погляду порівняльно-історичної соціології імперій» (К.: Критика) і пропонує застосувати «логічно-філософський аналіз» у рамках герменевтичної методології для дослідження ВКЛ, володарі якої «не іменувалися імператорами і не претендували на римську спадщину». В цьому випадку філологічне, історичне, філософське мистецтво тлумачення та розуміння літературних й історіографічних текстів є методологічною та світоглядною основою аналізу історії ВКЛ.

Імперії бувають тюрмами народів (українці знають це чи не найкраще у світі) та в’язниці різні. Надто ті, що впали під ударами етнічних націоналізмів і стали колискою модерних націй: «Ще у середині ХІХ століття добра четвертина населення Франції — країни, яку вважають особливо успішним випадком «створення нації» — не розмовляла французькою». Етнічні націоналізми не відмерли. Наразі потужні сепаратистські рухи діють в Ірландії, Іспанії, Італії; в Німеччині «після обох програних світових воєн гаслом доволі сильних місцевих («сепаратистських») політичних сил було відновлення незалежності Баварії та Рейнської області».

З. Норкус досліджує ВКЛ як протоімперію в контексті епохи, державних устроїв сусідів і мети діяльності володарів князівства. Це не новий погляд. Про імперію Вітовта, що «промайнула наче світлий метеор», — писав З.Іванкіс, аналізував ознаки імперії Ольгерда А.Бурцескіс; А.Ю.Греймас, «шукаючи національну пам’ять», указував на експансію Литовської держави, «литовський імперіалізм, який у певному сенсі проявився у ХІІІ і ХІV ст.».

Для середньовіччя ВКЛ унікальне: «За величиною території та складністю етнічної і релігійної структури й соціальних відносин його можна порівнювати з Візантією, Росією чи імперіями Карла Великого та Карла V». Дійсно, «зазвичай імперіями вважаємо держави із концентрованою монархічною чи іншою центральною владою, які здатні накинути підвладним землям мову, релігію чи навіть спосіб життя». Та реалізувати імперську ідею складно, для цього потрібна значна політична й економічна спроможність держави, її устрій, місце, вага і роль у геополітичному просторі.

Автор у дусі В.Дільтея намагається відчути природу цього витвору шляхом особистісного співпереживання тогочасної історії. «Як «імперії» згадують ті багатонаціональні та етнічно неоднорідні політії, яким «творення нації» не вдалося або вдалося лише частково. Натомість історії тих, яким це вдалося, пишуть як історії «подолання феодальної роздробленості» та «творення централізованої держави», — виводить парадокс З.Норкус і продовжує: «Слово «імперія» втрачає лайливе значення, а колишній імперський статус більше не є причиною соромитися, перепрошувати й боязко очікувати того, що жертви імперіялізму зажадають репарацій чи компенсацій». 

Дослідники нараховують три десятки держав різного розміру, часу існування, форми правління з усіх частин світу, котрі можна вважати імперією. Деякі з них стали горнилом, із якого виплавилися модерні європейські нації. Розпад імперій спричинив виникнення сучасного розмаїття держав: якщо на початку минулого буремного віку їх було зо три десятки, то ООН створювали вже 50 держав, наразі ж їх в ООН 193. Дві світові війни зруйнували імперії й забезпечили перемогу деколоніалізму. Третя (Холодна) світова війна спричинила звільнення етнічних окраїн Імперії Зла. Зруйнувати Росію здатна Четверта Світова? Подивимося. Чи є Росія імперією? Хочете знати відповідь? Читайте книжку З.Норкуса.