Він же став прозовим дебютом письменника, котрий дотепер виступав переважно у ролі молодого поета. Що ж, молоді поети з часом нерідко перетворюються на прозаїків, і це нормально для літературного процесу будь-якої країни.

Перше, з чого часто починаються розмови про книжку Лаюка – це її назва. Що вона означає? Як з’ясовується з самого роману, «баборня» – місцева прикарпатська назва притулку для старих людей. Саме на Прикарпатті (й частково в Карпатах) і відбувається дія цього твору. Тут живе шкільна вчителька біології Марія Василівна Семенко, й усе крутиться навколо її, висловлюючись шкільною мовою, життєдіяльності. Марія Василівна – трохи анекдотична постать із міфу про радянську й пострадянську шкільну освіту. Жорстока, владна формалістка, яка щиро знущається зі своїх учнів, а острах викликає навіть у власного начальства. У молодості, в шістдесяті роки, вона потрапила в карпатське село, де пережила любовну пригоду з місцевим лісником (вони познайомились у розпалі антирелігійної пропаганди: вчителів скерували до лісу, щоб відганяти прочан від місця, де, як казали місцеві діти, явилася Діва Марія на олені). Пригода ця закінчилася таємничим убивством чоловіка Марії Василівни та безслідним зникненням коханця. Цю таємницю героїня розгадуватиме разом із читачами до останньої сторінки (аж до часів незалежності!). Й тут одразу треба віддати належне прозаїку-дебютантові – інтригу витримано цілком гідно, умовно детективна лінія не виглядає натягнуто та не розгадується запросто заздалегідь.

Пошуки ключів до таємниць відбуваються на тлі різноманітних принад провінційного життя. І саме вони, мабуть, і є головною темою «Баборні», а не те, куди дівся коханець Марії Василівни та чому він убив її чоловіка (власне, роман – зовсім не є справжнім детективом і так само не є текстом, «заточеним» саме на сюжет).

Тож книжку можна назвати романом про безвихідь провінційного (чи не тільки провінційного?) суспільства, такого собі «дракона», що пожирає своїх жертв. Одним із його втілень постає відповідна система освіти, яка в Лаюка головно займається тим, що краде в людей вільний час (на цю тему він пропонує своїм читачам навіть числові математичні розрахунки), думку, свідомість, самість. Перетворює «свіжих гвоздичок» на «ропух» (таких, як на обкладинці). Або «громадська думка» – вона виявляється тут усього лиш інтегралом взаємного пліткування.

Так само цей твір присвячено жаху старості. Це і страх старості як підбиття невтішних підсумків життя й здобуття невисоких «оцінок». І страх самотності в суспільстві, де сім’ю часто створюють лише заради того, щоб на схилі років не лишитися без нікого, але такий задум часто не спрацьовує. Через що «баборня» виявляється не лише місцем, куди бояться потрапити старі люди, а значно ширшим і багатограннішим образом.

У такому контексті Мирослав Лаюк, звичайно, не міг не заторкнути питання ілюзій. Ілюзорності ідеалів, наприклад. У молодості його героїня та її колеги активно виконують завдання комуністичної партії, керівництва, борються з «релігійним дурманом», поширюють радянську агітацію серед школярів, а через кілька десятиліть ті самі люди водять дітей на греко-католицькі молебні, патетично розповідають про Вільну Україну та про титанів української культури. І те, й друге, звісно, роблять не щиро, для проформи, байдуже, лише тому, що так потрібно. Просто гнуться на різні боки, щоб не зламатися, як це робить, скажімо, трава на вітрі. Так само вирощуючи й школярів. Не випадково ж Марія Василівна – біолог! Із дітьми вона поводиться, мов зі своїми рослинами. Тож їхній «постардянський цинізм» зовсім не виглядає дивним чи неочікуваним. Взагалі, чимало уваги Лаюк приділяє стосункам генези й тяглості поміж явищами радянського та пострадянського характеру.

Справжньою ілюзією постає у «Баборні» також туристичний образ Карпат і Прикарпаття. Читач побачить зовсім не романтичний строкатий зелений край, а сірий, задушливий і небезпечний закуток. Тим більш іронічно виглядають тут зйомки першого радянського туристичного фільму про Карпати з Софією Ротару. Ілюзорне й кохання, яке весь час вводить в оману героїв, а з ними й читача. То вибухає полум’ям там, де це недоречно й неочікувано, то просто випаровується без сліду там, де воно ніби неодмінно мало би бути.

Не дуже весела картина, чи не так? Справді, книжку Мирослава Лаюка не назвеш дуже оптимістичною, людинолюбною і життєствердною. Але автор знайшов спосіб і розважити свого читача.

Цей спосіб доволі естетський та в певному сенсі інтелектуальний. Не надто втішні реалії та вчинки героїв Лаюк супроводжує гострою іронією та дотепним гумором, усілякими пародійними пасажами. При цьому він оперує справді високою і талановитою метафорикою, грається з мовою, особливо, майже музично працює над ритмом прозового тексту. Наповнює сумні й смішні сторінки натяками, алюзіями на дуже різноманітні факти і зразки світової культури. Одна з найефектніших сцен книжки – пародія на «Товариство мертвих поетів»: українська провінційна вчителька літератури читає вірші зі свого столу, вчить «ловити мить», наказує називати себе «мій капітане», закликає учнів виривати з хрестоматій вірші Пауля Целана, але приходить завучка, розганяє це свято експериментальної педагогіки та змушує вклеїти сторінки назад до бібліотечних книжок. Зустрічаються тут і моменти, які нагадують окремі епізоди з творчості Набокова. Окремо можна сказати й про раніше згадану Софію Ротару – фактично ще одну героїню роману. Вона з’являється перед читачами ледь не щокілька сторінок, принаймні в усі поворотні миті, є навіть цілий розділ, присвячений кліпам на її пісні, досить мальовниче переказаним Лаюком. Тобто не в останню чергу це книжка про культуру, знову-таки радянську і пострадянську.+

Мирославу Лаюку вдалося поєднати безвихідь теми з радістю форми. Створити широкий панорамний твір. І хоч у ньому трапляються нерівності, можуть бути запитання стосовно, до прикладу, витриманості фіналу, загалом «Баборня» справді варта уваги та має шанси стати однією з вузлових точок української прози десятих років.

Олег КОЦАРЕВ