Отже, переді мною  лежить сигнальний примірник вашої нової книги "Шенгенська історія", про що ця книга?

Це перший безвізовий роман в Україні. І це перший мій роман без України і українців. Це роман про литовців і про Західну Європу. Це роман про те, що стається з маленькою нацією – ми не є маленькою нацією, а литовці є - коли піднімаються шлагбауми і можна спокійно вийти і розчинитись в загальноєвропейському культурному бульйоні народів.

В принципі, це роман про Європу, бо події відбуваються в Литві, Франції і в Англії. Це історія сучасної Литви. Історія внутрішньо міграції у Європі, на прикладі Литви, адже Литва втратила вже 30 відсотків населення. Там населення було як у Києві, а зараз – набагато менше. Це європейська країна з давньою цікавою історію, найближча для нас серед оточення.

А чому такий вибір? Чому ви пишете про Литву, замість того, аби описувати події останніх двох років, починаючи від кривавого Майдану і закінчуючи україно-російською неоголошеною війною?

Ви знаєте я про війну, про Майдан, про анексію Криму і про Донбас написав вже, мабуть, з півтори сотні есеїв, статей для різних іноземних видань, видав свій щоденник Майдану (це мої приватні щоденники з листопада 13-го по квітень 14-го року). Я не можу художньо це описувати, адже події ще насправді не закінчились – війна не закінчилась. Поки наші війська на нашій території захищають незалежність України, це означає, що ситуація доволі серйозна.

Те, що Львів чи Київ знаходиться за 800 чи 1000 км від лінії фронту і ви не чуєте розривів снарядів, то це не означає, що війна закінчилась. Тож зараз про це писати, як на мене, зарано. Можна писати есеї, новели, емоційно це передавати у  художній прозі, - в Україні ми досі не написали  навіть великого чорнобильського роману.

А чому українські письменники його досі не написали?

Я ще не готовий, я ще не провів свої три роки в чорнобильській зоні, як їх провела Ліна Костенко, яка також, поки що, не написала чорнобильського роману. Українські письменники до першого Майдану - до Помаранчевої революції, не відчували себе відповідальними за відображення реальності. В нас незалежна, вільна, анархістськи налаштована тусовочна література про те, про що раніше забороняли писати – про секс, наркотики і рок-н-рол.

Після Помаранчевої революції стало трохи більше соціальної тематики, зараз  багато військової тематики, але в літературі нема  анексії Криму, навіть в есеїстиці її майже немає. Війни теж немає, тобто є війна документально, зі слів тих хто брав участь.

Книжки про Іловайськ і Донецький аеропорт. 

Так, Положій написав про Іловайськ, а аеропорт – вже як голлівудська версія Сергія Лойка, але це не книжка, яка залишиться і буде відігравати якусь роль для українського суспільства. "Іловайськ", я думаю, залишиться.

Про конкретні бої, про конкретні трагедії книжки є, але загальна трагедія ж не закінчилась. Зараз потрібно їздити туди, сидіти в окопах, жити у людей в сірій зоні, пробиратись через легальні і нелегальні пункти пропуску і тільки тоді, якщо ти це на собі відчуєш, то напишеш щось справжнє. Якщо фантазувати по фотографіях й  Google maps – то ця книжка не залишиться.

Ну і в принципі, якщо говорити про відповідальність письменників, у нас ще немає цієї генерації письменників, які відчувають, що можуть вплинути на суспільство, на ставлення суспільства до конкретних подій і до конкретних історій.

Це дуже важливе питання - питання відповідальності. Часом складається відчуття, що в нас невідповідальні політики чи, точніше, безвідповідальні.

А воно з цього починається, бо політики показують приклад як не відповідати, а всі інші дивляться і кажуть: "От вони не відповідають, то чому я маю?".

А немає у немає внутрішньої втоми від того, що робиться в країні, бо було занадто багато сподівань і значна частина з них не справдилась?

Ви знаєте, я не зачаровувався, в мене не було супербагато сподівань, тож головні мої сподівання виправдовуються, починаючи з економічних. Бо ж як країна, що веде війну може показувати зріст ВВП? Чи наповнення бюджету? Ви знаєте?

Водночас чиновники стали менше красти. Чому? Тому що почали впроваджувати системи типу ProZorro і так далі. Я думаю, поступово це зміниться. Ми країна несистемна. Нам не можна дати кальку польських чи литовських реформ і ми її повторимо і за три роки заживемо як в Європі. Але чи ми зараз рухаємось в правильному напрямку, то в мене немає сумнівів.

Ми рухаємось? Маєте відчуття динаміки?

Є відчуття тиску на уряд з двох сторін: Європа-Америка і вулиця. Радикальна вулиця, це не обов’язково "Правий сектор", але все громадське суспільство, яке врятувало Україну на початку всіх цих подій від більшої експансії "русского міра". Ця частина радикалізується і часто справедливо ненавидить політиків, її політики бояться більше ніж Європу чи Америку.

Мої сподівання були на безвіз, який нам в листопаді, таки, обіцяють, і я думаю, що це буде не лише практична, а й символічна штука. Росія хотіла б щоб її боялись, і в якомусь сенсі хоче щоб і Україну боялись, бо ж вони думають, що показали всьому світу, мовляв, яка "недержава" Україна, які ми не керовані.

А Європа не боїться Україну?

Не боїться. Я скажу більше, зокрема і завдяки нашим заробітчанам, які там вже 20 років. Я знаю історії, ви знаєте про ці чорні ринки працівників в Італії, наприклад - там багато росіян видають себе за українців, щоб італійці їх швидше брали на роботу, бо росіян не дуже беруть, а українців беруть і люблять, і навіть вже вважають своїми.

А жарке дихання "русского мира"? Ми розуміємо, що Росія зараз нагадує Візантійську імперію останніх десятиліть свого існування. Ми розуміємо, що глобалізований світ став новим - нові технології, нові впливи, нові тиски. Росія не є готовою до цього, але нам від того не є легше, бо, все таки, перші удари доведеться витримувати саме нам.

Росія навчилась використовувати західну демократію у своїх цілях, наприклад той самий конфлікт в Лондоні з телеканалом Russia Today. Тобто телеканал, який сотні разів впіймали на брехні, закрити не можуть, бо це порушення свободи слова. Як тільки збираються перекрити банківські рахунки їм, то Росія відповідає, що закриє рахунки корпунктів  BBC в Росії і так далі.

От нещодавно ми повернулись з Амстердаму - там був відомий політично-літературний фестиваль, де почесними гостями цього разу були Україна і Польща - і були два, так званих, журналіста з місцевих мігрантів, походженням з Одеси. Вони хотіли взяти інтерв’ю буцімто для свого голландського російськомовного веб-сайту, а ми зрозуміли, що насправді для каналу Life news, чи щось таке, бо ж не може бути у веб-сайту  супердорогої відеоапаратури для запису.

І ось вони за нами бігали, а коли ми відмовились давати інтерв’ю, то пані кричала: "Що, боїтеся Порошенка!? Треба у нього дозволу питати!?". Тобто, в принципі, Росія змогла з емігрантів, які поїхали з СРСР чи Росії..

…але залишились в середині радянськими людьми…

…зробити своїх агентів і, навіть, не просто агентів, а ще й на гарних гонорарах. І тому для України зараз є кілька різних Європ і, зокрема, є Європа, що працює на Росію. І це треба завжди пам’ятати.

В 2014-15 рр у  мене було більше 100 виступів в Європі - щодо ситуації в Криму і на Донбасі. Кожен третій виступ пробували зірвати подібні люди, з російської еміграції  - вони приходили і кричали, що все що я кажу це неправда, що в Україні фашизм, що там вбивають російськомовних і так далі. Тобто про цю силу потрібно пам’ятати, що вона існує і що вона буде нам заважати, навіть коли ми будемо вже набагато ближче до Європи.

Якось дивно стається, що люди, які мали б казати правду, йдеться про російську інтелігенцію, – з них чи не єдиний, хто назвав, і то в гіпотетичній формі, Моторолу злочинцем, був Макаревич. А залом якісь прілєпіни і решта потолочі обливає нас брудом – нехай би тільки брудом – вони хочуть обливати нас нашою ж кров’ю.

Зараз я зрозумів одну річ, що Моторола для багатьох росіян, завдяки російській пропаганді, він живий, точніше вже неживий, приклад "русского вітязя". Але якщо Моторола "русскій вітязь", це означає, що росіяни ментально не змінились з часів Івана Грозного, якому поставили зараз пам’ятник по вказівці Путіна у Москві.

Тобто для них чужа кров це нічого, а ті, хто проливають чужу кров, незалежно заради чого, це герої. Слава Богу, що Україна не мала такого ставлення, а те, що Моторола був бандит - всім відомо. Є записи його розмов, де він каже, що особисто вбив 15 полонених. При цьому всі про це знають, і він залишається героєм, бо вбив "чужих", а те що це були полонені вже не важливо. Мораль тут не існує, в цьому питанні.

Росія озвіріла саме тепер, чи вона була озвірілою, але під покривалом пристойності і раніше, лише стара імперська система прикривалась тими чи іншими порядними людьми.

Багато ФСБешників любить Бродського, але ніхто з них не буде розказувати за що ( сміється, - ред).

Ну, Андропов писав вірші (сміється, - ред.)

Я думаю питання складніше. Насправді російській владі завжди була вигідна імперська струнка, підсвідома майже в кожному росіянинові. Я бачив інтерв’ю людини, яка живе десь на Алтаї, в бараку, де нема  туалету, грошей немає, але він гордий, що він представник великої нації і великої імперії.

Оцей, так званий, стрижень, який сидить найсильніше в найменш освічених людях - це велика небезпека. Цей стрижень плекали всі російські ідеологи і політики, що були при владі, крім Єльцина. Це показує і рівень освіти.

Водночас це глобальна проблема – ось падіння рівня освіти в Америці демонструє поява Трампа, падіння освіти в Англії це голосування за Brexit, те що відбувається з нами, анексія Криму і те, як росіяни ставляться до цього і до звірств на Донбасі, показує рівень освіти там.