Альвідас Шляпікас. Моє ім’я – Маріте. – К.: Брайт Стар Паблішинг, 2016 

Діти у цій історії так само нелюбі, більше того – вони, наче звірята. Насправді роман освітлює одну з білих плям у новітній історії – історію "вовчих дітей". Може, пригадуєте, як називали радянських жінок, які в часі Другої світової залишалися на окупованих територіях? Саме так, "німецькими вівчарками", але це на радянських теренах, а що казати про звільнені території у Східній та Західній Європі, де у повоєнні роки порядкували т.зв. "визволителі"? Російські вояки там поводилися згідно із гаслами, які згадує юна героїня роману: "Убивай усіх німців, а також їхніх дітей. Немає безвинних німців. Бери їхнє майно, бери їхніх жінок. Це твоє право, це твоя здобич". Тож не дивно, що "після приходу військ Червоної Армії, коли почались зґвалтування, грабунки та вбивства, люди, не обертаючись, ступали просто в Німан, безоглядно в чорні води холодної бурхливої ріки. Вони топилися цілими сім’ями. Яка ж безнадія й холод у серці скували цих людей, що прямували померти…" І така сама трагічна логіка була в тому, що німецькі жінки зі Східної Пруссії, сплюндрованої, ґвалтованої, зруйнованої, відправляли своїх дітей на інший бік Німану, де був хліб. Але чи кращим було повоєнне життя юної біженки, яка отримала чуже, литовське ім’я у Прибалтиці, що так само завинила перед визволителями, бо підтримувала черговий окупаційний режим? "Мені здається, що вона німка. – лунає щокроку. – Вона не німка, а донька сестри моєї дружини, тієї, що в Каунасі. У місті з харчами зараз скрутно. – "А мне кажется, что это немка". Чого ти мовчиш, чого витріщилась на мене? Ти німка, так? Як тебе звати? Як твоє ім’я? Німка? – Ренате вимовляє литовською чітко і ясно: Моє ім’я – Маріте. Моє ім’я – Маріте". 

Софі Кінселла. Пошуки Одрі. – К.: КМ-БУКС, 2016 

Здається, всі проблеми в дорослих у цій книжці – через дітей. "Халепа в тому, що вона в ігри не грає, – скаржиться головна героїня на мати, яка бачить своїх дітях лише залежних від комп’ютерних ігор монстрів. – До неї неможливо донести різницю між "ЗЗ 2" і, скажімо, "Пакменом" 1985-го року". Справді, різниця таки значна, але чи треба через це викидати з вікна комп’ютер? Утім, як би ви зробили, коли, змусивши, нарешті, малого ігромана піти погратися з другом в які-небудь кеглі чи бадмінтон, виявити, що гра триває… але знову в онлайні? Але справа навіть не в тому, бо головне, що авторка цієї тривожної книжки про дівчинку Одрі навіть не намагається зрозуміти того, звідки нині беруться такі діти і чому їх з часом обов’язково треба лікувати, щоби потім "шукати". Зрозуміло, що діагноз у них як на сьогодні "стандартний" -"соціофобія, тривожний розлад, епізодична депресія". І чи можне бути інакше, якщо за порадами мама лізе на відповідну сторінку улюбленої недільної газети, а тато… тато просто розмовляє про Близький Схід і в усьому слухається мами. Тож не дивно, що ця сама Одрі навіть вдома не знімає темні окуляри, регулярно ходить до психотерапевта і світ за очі (тобто до себе в кімнату) тікає від хлопця, що прийшов у гості до її молодшого брата. А далі вона тікає, пардон за тавтологію, ще далі. А потім, як відомо, починаються питання: на якому етапі ми її втратили? І які тепер потрібні ліки? І чи не краще взагалі запроторити дитину в психлікарню? А разом із нею геть усіх дітей, що мають нахабство не любити футбол, доміно і заодно вже копання буряків з картоплею. І найгірше те, що все це насправді відбувається у нас на очах, з яких – тут, поруч, зовсім близько, в оффлайн – зникають близькі, найдорожчі на світі. 

Андрій та Світлана Клімови. Моя божевільна. – Х.: Фабула, 2016 

В контексті нашого "дитячого" огляду з "повоєнними" рефлексіями доречно буде згадати, з чого все воно починалося. І по яких страшних роках за воєнного "окупаційного" часу, коли більшовики залишили місто, з усіх закутів злої долі повиходили на люди залишені напризволяще родини "ворогів народу", серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього "золотого" письменства: діти Хоткевича, Свідзінського, Куліша, Буревія. А також, не забудьмо, головного героя і цього роману, і тих полум’яних років, а саме – Миколи Хвильового, чия прийомна донька, той самий Золотий Любисток, згаданий у передсмертній записці письменника. "Я страшенно переживала смерть свого учителя і друга — Григоровича, згадувала вона згодом. – Мене відвезли до міста Золочева в стані близькому до втрати розуму". Тим часом у романі "Моя божевільна" розповідається саме про ті причини, що призвели її вітчима до трагічного кінця. Це не переказ офіційної історії, чи пак белетризована "біографія" періоду Розстріляного відродження 1930-х років, а цілком авторське бачення того легендарного періоду – з таємницями письменницьких рукописів, особистих стосунків, підступів, зрад і страшного розчарування в результатах "революційних" перетворень у Радянській Україні. Час протверезіння, гіркої спокути на тлі Голодомору і підступаючих репресій, показаний ніби як зсередини – через родинні взаємини, любовні зв’язки і решту "неврахованих" офіційним літературознавством "інтимних" моментів життя. 

Марися Нікітюк. Безодня. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016 

Іноді зазирнути в очі чудовиськ з радянського минулого буває легше, аніж щодня дивитися в дзеркало давно вже заднього виду на своє власне життя. Скажімо, у збірці Марисі Нікітюк з героями її одинадцяти оповідань-катастроф відбувається майже те саме. І добре якби із дорослими героями, що раз-у-раз занурюються в безодню рідного менталітету, але ж тут ще є діти. І навіть підлітки, що згризають до крові руки і гукають у щасливе майбутнє: "Куди ви, космонавти?" "На Марс, будувати утопію", – відповідають звідти. До речі, про безодню. Герметичних, розхристаних і навіть драматургічних оповідок (у збірці є навіть міні-п’єса) авторці не бракує. Зрештою, дисципліну писання ніхто нікому не нав’язує. Натомість оповідання, з назвою, що дало ім´я всій збірці, мабуть, найкраще. Воно велике і тепле, наче море, тобто горе, або звичайнісінька повість. Саме у ньому вся суь Не така, як в однойменному романі Єгора Радова, де суцільний гротеск із згаданим абсурдом, а як у Жадана у "Ворошиловграді". Тільки тут, здається, Кривий Ріг. Але все одно страшно, коли навколо всуціль новітні технології з непідкупними ЗМІ, а герої живуть, немов за проклятого соціалізму. Та й не в героях, якщо чесно, справа в цій хроніці нашого лихоліття, у цій "Безодні" часів недорозвиненого сучукрліту і взаємозамінного виробництва. Андрухович, Прохасько. Сузір’я Курки. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2016  

У цій чудовій книжці, зробленій ніби як для дітей, але цілком "дорослими" авторами, живуть малі Орися з Марією, а також весь довколишній світ з його видавничими інтригами. В якому тато – лісник, а мама – "зануда, бо їй наше дике життя не підходить". Образ тата цілком відповідав би першому з авторів, вказаному на обкладинці Прохаську, який за фахом ботанік і завжди любив писати про ліс, а маму уособлював би другий, тобто Андрухович, що несподівано змінив стать за "європейським" покликом душі. Утім, не все так просто ані з видавцями, ані з авторами, тому ще трішки побудемо в Україні. Тож через те, що з імен-брендів на обкладинці книжки стоять самі лише прізвища, усі наші "авторські" аналогії летять шкереберть, оскільки це зовсім не ті автори. Відповідно, дочка і колишня дружина, якщо цікаво, тому далі краще просто читати, а не будувати родинні демонології.  Крім, того, у "Сузір’ї Курки", все одно присвяченій "нашим бабкам, бабцям і бабусям", вистачає не менш цікавих, літніх людей та інших родичів з історії літератури. Наприклад, тутешні Зелінський і Кулінський – немовби Іван Іванович і Іван Никифорович, що, як відомо, посварилися у Гоголя, але розмови у цих галицьких стариганів цілком інтернаціональні. Як у прозі східняка Павла Вольвача. "Поясницю скрутило!" – мало не плаче Зелінський у книжці Прохасько і Андрухович. "І давлєня", – озивається бабця біля під’їзду з роману Вольвача. Про що це свідчить, крім того, що саму книжку можна рекомендувати будь-якій віковій категорії читачів? Мабуть, про те, що ніколи не варто забувати про своїх ближніх, старих і немічних, бо іноді вони можуть стати в пригоді навіть "дорослим" і "уславленим". Наприклад, написати про себе книжку, як у даному успішному випадку.

Ігор Бондар-Терещенко, Сегодня