Днями у великій концертній студії Будинку звукозапису Українського радіо можна було спостерігати нечастий для цієї зали аншлаг — люди стояли навіть у проходах. Глядачі прийшли на ювілейний вечір письменника та критика, журналіста, радіоведучого, видавця, співзасновника Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика, виконавчого директора Ліги українських меценатів, багаторічного автора, друга і партнера газети «День» Михайла Слабошпицького. Місце зустрічі було обране невипадково — за матеріалами вечора має бути створена радіопрограма.

Книги Михайла Слабошпицького здебільшого написані у жанрі історичної прози та біографістики: «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», «Никифор Дровняк із Криниці», «Веньямін літературної сім’ї (Олекса Влизько)», «З голосу нашої Кліо», «Українські меценати», «Українець, який відмовився бути бідним» (про Петра Яцика), «Пейзаж для Помаранчевої революції», «25 поетів української діаспори». Роман Михайла Слабошпицького «Марія Башкирцева» виходив у перекладах на французьку та російську мови. Крім того, письменник створює книжки для дітей, публіцистику, літературну критику. Минулого року він представив одразу дві книжки — документально-публіцистичну «Велика війна 2014... Україна (виклики, події, матеріали)» та збірку літературних портретів «Наближення до суті. Літературні долі».

Хоча день народження ювіляр відсвяткував ще 28 липня (див. інтерв’ю «Читання як професія» в №132 від 28 липня ц.р.), чимало друзів та колег прийшли на вечір, щоб ще раз привітати його, а між тим — ніби крізь призму постаті Михайла Слабошпицького обговорити актуальні для нинішнього українського суспільства теми. Дмитро Павличко, Михайло Сидоржевський, Володимир Загорій, Павло Гриценко, Любов Голота, Григорій Гусейнов, Станіслав Бондаренко, — кожен на свій лад намагався проаналізувати письменницькі, літературознавчі й громадянські здобутки Михайла Слабошпицького. А Павло Мовчан і Станіслав Чернілевський навіть присвятили йому власні поезії. Водночас властивий для подібних вечорів пафос цього разу зовсім не відчувався — передусім завдяки самому Михайлу Слабошпицькому, його гумору та самоіронії. У ролі ведучого виступив Юрій Щербак.

ВИСТУП ХРАНИТЕЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИЧНОЇ АВТЕНТИКИ ТАРАСА КОМПАНІЧЕНКА Й ГУРТУ «ХОРЕЯ КОЗАЦЬКА» СТАВ КУЛЬМІНАЦІЄЮ ВЕЧОРА / ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

«Видатний письменник, критик, видавець, — це людина, яку 70 років тому народив Шевченків край, Черкащина. Це людина, яка змалку, з часів сталінського-колгоспного кріпацтва, зі злиденних днів повоєння увібрала в себе безцінні скарби народної мови, виплекала і примножила їх, щоб віддати нам у своїх творах, — представляє ювіляра у вступному слові Юрій Щербак. — Слабошпицький — один з унікальних носіїв та переосмилювачів української літературної мови, в її різних діапазонах та відтінках — від ніжної співучості до грізного звучання слів і стогонів, народжених у битвах і повстаннях, від притчевої багатозначності до філософської скомплікованості модерних текстів. Високодостойний Михайле Федотовичу, майже 50 років тому ми зустрілися з вами в Ірпіні, на відомій «фабриці» української радянської літератури, на перехресті «бульвару соцреалізму» та «проспекту самоцензури». Але разом збочили на неконтрольовану КДБ та парткомом стежину свободи. Туди, де можна було зустріти Миколу Лукаша, Григорія Кочура, Григора Тютюнника, Євгена Гуцала. Була осінь, довга і майже безнадійна осінь придушення Празької весни танками нижньо-тагільського заводу, тими самими танками, які сьогодні намагаються вбити Українську весну 2013—2016 років. Я побачив молоду, світлооку, біляву людину зі співучим голосом і лагідною усмішкою. Людину, яка вразила мене глибоким та всебічним знанням української та світової літератури, ясністю мистецьких критеріїв і чесністю суджень. Приємно здивувало ваше почуття гумору та іронії до бундючно-помпастичних, штучно надмуханих «класиків совка», забутих тепер назавжди. Я зрозумів, що в особі цього тендітного хлопця знайшов друга і однодумця на довгі роки. А ще Михайло Федотович — блискучий, ненаситний, жадібний і мудрий читач».

Виступи гостей перемежовувалися піснями. «Пісня про рушник», «Два кольори» — пісні, які співав батько Михайла Слабошпицького, і які, за словами ювіляра, мали особливе значення для формування його ідентичності. Музичні привітання також представили Наталя Сумська, Тарас Компаніченко та ансамбль «Хорея Козацька», дует Анатолія Хостікоєва та Богдана Бенюка. Як зізнався Анатолій Хостікоєв, в його родині панує «культ Слабошпицького»   — коли по радіо чи телебаченню виступає Михайло Федотович, всі відкладають свої справи на потім. Тамара Стратієнко прочитала уривок з роману Михайла Слабошпицького «Що записано в книгу життя: Михайло Коцюбинський та інші».

«Якби треба було описати Михайла Федотовича одним словом, я б сказав «справжність», — розмірковує Григорій Гусейнов. — Знаю цю людину вже впродовж багатьох років й можу засвідчити, що він — завжди справжній, не буває фальшивим. Якщо автору рукопису треба сказати, що він не годиться, він завжди скаже. Пригадується один з улюблених афоризмів Петра Яцика: «Не треба бути дуже гірки, бо тебе битимуть, але ніколи не будь солодким — бо тебе «злижуть». Михайло Федотович — саме такий».

Після кількох виступів слово взяв сам ювіляр. «Мій батько був дуже музикальним, — пригадує Михайло Слабошпицький. — Він прожив не своє життя — мав бути співаком. Грав на всіх інструментах, був переможцем різноманітних конкурсів. Я не раз думав про те, що всі ми у світі — це абсолютна випадковість. Мільйон разів могло б статися так, що нас не було б. Ми могли народитися у зовсім іншому варіанті. Уявіть собі: війна, Європа палає. З Німеччини повертаються остарбайтери. Повертається мій батько Федот Слабошпицький, йому 21 рік. Повертається Параска Дашко — моя мати. Десь у дорозі вони стрічаються і зачинають мене. Я представляю тих, хто прийшов з «колгоспного раю». Пам’ятаю, вже йшла до кінця «відлига», але коли я вступив в університет, мені в районі не хотіли віддавати паспорт — батько змушений був занести горілки начальнику райвідділу міліції, щоб я міг поїхати до Києва вже з паспортом. Уявіть собі кріпосне право, в якому ми жили! Мій батько був директором будинку культури. Там була бібліотека, яка одного разу згоріла. Книги, які вціліли, принесли до нас додому — вся хата була в книгах. Мені так подобалось хворіти — я брав найтовстішу книгу і читав. Ясна річ, тоді ще мало що розумів. Але минув час і, вивчаючи літературу в університеті, я повсякчас дивувався — звідки я знаю ці сюжети? Звідти! Переконаний, що дитина повинна рости серед книг. Не можна освіту підміняти поінформованістю».+

За словами Михайла Слабошпицького, кожна людина, яка пише, сподівається, що це комусь потрібно. «Така людина — завжди певною мірою неповноцінна, — розмірковує письменник. — Психологи доводять, що йдеться про певний комплекс самотності. Вона шукає співрозмовника, слухача. Я запитував про це багатьох своїх колег й вони підтверджували цю думку. Письменник ніби пише лист до запитання — у невідомість, у вічність. Йому уявляється, що десь там, «на пошті», на краю світу, хтось візьме його, прочитає і зрозуміє. Мені здається, що сьогодні я побачив обличчя людей, які прочитають мої листи».

Роман ГРИВІНСЬКИЙ