Видима різниця формальна: акцент перенесено з тексту на фотографії. В романі вони слугували чорно-білими заставками до розділів, тепер їм повернуто оригінальну кольористику, надано удвічі ширшу експозиційну площу і значно збільшено кількість. Натомість із романної тканини нарізано клаптики ілюстративних коментарів — здебільшого на один-два уступи.

 

Письмо С.Лойка добре надається ущільненню, оскільки його фразеологія виразно тяжіє до афористики. Деякі уривки можуть навіть слугувати «сценаріями» для фотозйомки, як-от: «Гріють руки на ще гарячих після бою автоматах». Навіть у цитатах, де явно передано пафосу, автор лишає враження побаченої світлини: «Солдати стояли між світлом і тьмою, як давні вікінги на березі океану». Щоправда, така плакатність — не його стиль.

 

Утім, фотографічний та романний стилі Сергія Лойка — речі різні. Професійна етика західного журналіста (наш автор — кореспондент Los Angeles Times) не дозволяє емоційних оцінок у репортажі. Тому й написав «не хроніку, не розслідування, не літопис. Це художній вимисел, що ґрунтується на реальних фактах». Фотосвідчення, навіть твої особисті, не можуть бути прямими ілюстраціями белетристики — лише декором, як у торішньому виданні.

 

І це при тому, що «снимок не только изображение, но еще и контекст, являющий нам взгляд автора» (Олег Шишкин. Ч/Б. — Москва: Новое литературное обозрение, 2005). Саме цей контекст намагаються нейтралізувати журналістські стандарти задля адекватності висвітлення подій. С.Лойко жертвує адекватністю заради емоцій, котрі, буває, затьмарюють навіть теоретично прозорі місця. Вже у передмові надибуємо — як волосся в супі — фразу: «Нікому не потрібна була ця війна».

 

Коли батько сучасного тероризму переконував, що «из искры возгорится пламя», він передбачав обов’язкову наявність кременю-потреби. Та й не лише політикам потрібні війни — є ж іще кондо­тьєри, які «займаються своєю улюбленою справою», значить сам С.Лойко.

 

Наша газета вже писала про роман «Аеропорт» («УМ» від 23.03.2016) — виразно пацифістський твір у річищі, прокладеному ще Ремарком; це справді позитивне явище українського літпроцесу. Але що дозволено Юпітерові (тобто прозі) — зась бикові (документалістиці). Нові видавничі маніпуляції витворили з прозаїчної структури книжки «Аеропорт» зовсім­ інший твір — сьогорічний «Аеропорт у фотографіях і текстах» це вже нон-фікшн, основою котрого є документальний репортаж. Сумніватися у правдивості Лойкових світлин не випадає — і не лише тому, що комп’ютерного втручання тут не видно.

 

Київський фотограф Олександр Глядєлов, що знімав у багатьох гарячих точках, якось сказав: «Войну на самом деле очень трудно передать, почти невозможно. Главное, что в ней есть, — это чувства, а их нужно проживать. Это страх, тревога, усталость…» (Подвижный пейзаж. Искусство Украины между революцией и войной. — К.: Родовід, 2015).

 

Сергій Лойко чесно прожив це, і в його світлинах є все, що вирізняє з кон’юнктури зболену воєнну фотографію (репортер на війні мріє лишитися без роботи, — зізнавався класик воєнного репортажу Р.Капа).

 

Є у С.Лойка навіть певні «недоліки», про які писав той же класик: «Если снимок получился достаточно резким, значит, ты был далеко от события», — утверждал теоретик и практик «Лайф-фото» Роберт Капа» (див. у кн. О.Шишкіна).

 

Ще один відомий у світі фотомайстер, Крістофер Беркет, каже, що «фотография — это интуитивный, а не мыслительный процесс» (Digital Photografer // квітень 2012). Натомість мистецтвознавець Наталя Чермалих, котра нині вивчає саме воєнне світлярство, доходить позірно протилежного висновку, вважаючи репортажі з війни «завуальованою аналітикою», й навіть припускає, що сучасні фотокори «дійшли більш складних висновків, аніж люди соціальних наук» (Україна молода // 30.04.2015). Можливо, тут і немає суперечності, бо йдеться про вищий аналітичний пілотаж — інтуїтивний. Саме такими здаються роботи Сергія Лойка.

 

Та у книжці «Аеропорт у фотографіях і текстах» візуальні документи коментовані отим «художнім вимислом», від чого виникає жанровий симулякр, як сказав би філософ Жан Бодріяр. А Тамара Гундорова, академік літератури, назвала би це кітчем. Без жодних негативних натяків, притаманних цьому поняттю в масовій свідомості, — лише на означення специфічного психосоціального механізму: «Кітч виникає внаслідок фетишизації артефактів і опредметнення емоцій, які викликають такі артефакти, і виконує при цьому соціокультурні функції, наприклад, заспокоює почуття втрати з допомогою уречевлення спогадів у вигляді сувеніра» (Кітч і література. — К.: Факт, 2008).

 

Нон-фікшн має зовсім іншого читача, аніж художня література. Можна сказати, естетично менш вибагливого.

 

Того, що ставиться до літератури переважно прагматично і не надає великого значення різниці між автентикою та замінником. Цінує у книжці передовсім релакс, що «руйнує напруження, прискорює інертність» (Жан Бодріяр. Симулякри і симуляція. — К.: Основи, 2004). Про цю авдиторію пише Т.Гундорова: «Кітч відповідає передусім психологічним потребам середнього класу, точніше, кітч є соціологічним і психологічним вираженням щоденного стилю буржуазії або середнього класу». Саме таку книжку випустила «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» з притаманною їй чутливістю до масових смаків та витонченістю кінцевого продукту.

 

Завдяки якісному потраплянню на популярний кластер, «Аеропорт у фотографіях і текстах» заповідається на успішні продажі та прихильність рецензентів. І слава Богу.

*  *  *

Серед лідерів літа у підномінації «Публіцистика / сучасні мемуари» фігурує ще одна фотокнижка, дотична російсько-української війни: Post.revolution. Україна після Майдану очима журналістів «Апострофа» (К.: Міжнародний центр перспективних досліджень). Супровідні до світлин тексти не вартують окремої мови — не кращі й не гірші за пересічний пресовий потік.

 

А от самі світлини, що одразу запам’ятовуються, ніби дотепні репліки, — непрості. Усі вони належать Владиславові Соделю — тому самому фотокору, на якого кілька років тому напав бандит-аматор Тітушко, ім’я котрого тепер означає цілу соціальну страту вітчизняного ­суспільства. Другий сплеск зацікавлення В. Соделем — його знімки непристойно коштовних годинників українських чиновників, що обійшли інтернет і спричинилися до гучних, хоч і по-нашому безрезультатних шкандалів.

 

Але головне, чим відомий цей фотограф — принаймні професіоналам, — добрим репортерським досвідом роботи в «Комерсанті». Якось Ю. Нєстєров, директор фотослужби цієї якісної новостійної газети, дав інтерв’ю київському фотожурналу, де розмірковував, зокрема, і про межі дозволеного у зйомці публічних людей: «Хотя сегодня я, в принципе, могу уступить, и на полосу идёт фотография более «никакая», то всё равно понимаю, что если и дальше буду себе это позволять, то превращу издание в обычную доску почёта» (Digital Photografer // березень 2007).

 

Очевидно, більдредактор не вважав Влада Соделя постачальником «дошки пошани»; навпаки — його фотографії відомих осіб часом балансують на межі коли не карикатури, то шаржу. Але вироблений смак не дозволяє переступати рамки пристойності.

 

Стиль В.Соделя тяжіє до символіки й навіть плакатності (на відміну від С. Лойка): і в кумедних сценках за участі «еліти», і у фіксації подій з безіменними учасниками. Війни як такої в альбомі немає — є епізоди військового навчання на базах, зустріч демобілізованих, побут переселенців, акти клінічної реабілітації. Часом внутрішній авторський символізм перетворює начебто ординарну картинку на моторошний образ, і вже столиця виглядає на «такий глибокий тил, де ніхто не знає, що існує фронт» (Дмитро Корчинський. Сяючий шлях. — К.: Самміт-Книга, 2016).

 

Майже десять років тому шеф «Комерсанту» жалівся: «Фотографические традиции у нас ещё не сложились». Схоже, такий песимізм уже не актуальний. Принаймні альбом Владислава Соделя його заперечує.