Вона — з тих, хто не боїться бути собою. Можна сказати інакше, з відтінком пафосу, якого Світлана Поваляєва не любить: вона живе «на повні вітрила». Це коротка цитата з давнішого її вірша. А ось — свіжіший:

у вересні коли ще достигали

останні ожини

ще можна було засмагати

в безлюдному ультрамарині

ще не погнили яблука

і яріли

шипшина й калина

повня з нічної ріки виринала

немов золота рибина

вона поверталась з війни

замість сина

небо вночі горіло потоками

леонідів

вона поверталась з війни

інвалідом

без мови без почуттів

із серцевим гібридом

відкрила поштову скриньку

знайшла там сухий

листочок

порох і мертве сонечко

point

fullstop

крапка

точка

Світлана Поваляєва — киянка, авторка десяти книжок поезії, прози, творів для дітей. Журналістка. Людина надзвичайної енергії. Легка на підйом. Мама двох синів, про яких мовила: «У мене чарівні, космічні діти!» Діти виросли, та, впевнена, вважають маму своїм мудрим товаришем.

— Ви для мене  — образ справжньої урбаністки, яка органічно відчуває Місто, його дуже різну мову. До речі, про мову. Виросли в російськомовній сім’ї.  Як себе виховали на затяту україноцентричну й україномовну?

— Мої предки по лінії тата — з Вінниччини (Ладижин) — дідусь і бабуся дарували мені в дитинстві українські дитячі книжки, українські іграшки. Була, наприклад, така лялька Катруся — в українському національному вбранні, витвір совєцької промисловості, — я її любила, єдину поміж усіх решти ляльок, вона одна не підпадала під «хірургічні» та «салонні» екзекуції. Тільки дідусь і бабуся вмикали мені «Вечірню казку» з дідусем Панасом. Доволі куций «культурний арсенал», але, як бачите, вистачило і цього. Мова мого Міста — дуже дивна, древня, не людська, але останнім часом вона стала і українською також.

— Отож, недарма в якомусь інтерв’ю сказали про «пошук власної української мови». Це ж яка вона?

— Може, мене не зовсім зрозуміли... я не шукала і не шукаю навмисне якоїсь «власної» мови — вона витворюється з середовища, з обставин, з оточення, з історії. Як у всіх.

— Позиціонуєте себе як буддистку. Але не схожа на незаангажовану, «понад бар’єрами», особистість. Як на мене, українцям досі бракує наступальності у відвойовуванні власних прав. Ви маєте цю переконливу активність. А що робити тим, хто ніяк не відважаться на самоідентифікацію себе як українців — політичних чи етнічних?

— Я себе не позиціоную взагалі ніяк — тим більше «буддисткою». Вибачте, але вам не спало б на думку сказати людині: «Позиціонуєте себе як християнку», правда? Українці, незалежно від світогляду та релігійних переконань, саме зараз нарешті вчаться відвойовувати права — я бачу поступ і розумію, що за кілька років це не робиться. Ми ж не в кіно, ми не можемо склеїти два історичні плани, залишивши за кадром усе, що між цими точками. А тим, хто ніяк не відважиться, пропоную відважуватися швидше, бо час їх зітре з історичної мапи і розвіє їхній попіл.

— Ось так делікатно-категорично! Поетеса й прозаїк: як ці дві іпостасі вживаються в одній вашій особі? Чи «переливаються» вони одна в одну?

— І уживаються, і переливаються... все одно проза росте з поезії — з образів, відчуттів. У мене, принаймні.

— Наскільки ваші тексти адекватно передають усю палітру вашої натури? Що досі не виявлено в них? Чи маєте табу?

— Табу маю, так: це «чорнуха» — катування, тортури, знущання, вся ця «розчлєньонка». А взагалі-то тексти не покликані передавати палітру натури, принаймні якщо ти не ексгібіціоніст. Тексти — це реакції, історії, сюжети, рефлексії, але в якійсь безособистісній площині. Натура автора — це тільки відбиток: штрих-код чи ТМ, щось таке...

— Свій стиль означили як «магічний абсурдизм». А ще уточнили: це графотерапія, коли «виписуєш біль із себе, космічну печаль, закоханість». І нині такої ж думки про власне письмо?

— Я ніколи не означала свій стиль — можливо, це фраза, вирвана з контексту. В кожному разі, мені зараз не цікаво працювати з рефлексіями (в прозі, я маю на увазі) — цікаво працювати з жанрами, з сюжетом, із «матеріалом». Тобто, скажімо так, із розумом, а не з емоціями, зі спостереженнями, а не з імпульсами.

— Хто стилістично близький вам у сучасній літературі?

— Стилістично — не знаю, але світоглядно — Тарас Прохасько.

— Новела — ваш улюблений жанр. Чи не здається вам, що досі в Україні його мають за «другий сорт» після роману?

— Важко сказати. Я трохи загубилася в літературних реаліях — війна забрала багато сил і нервів. Думаю, якщо українська література і надалі розвиватиметься так бурхливо, як нині, то з короткими оповіданнями все буде чудово. Кожному молодому авторові здається: роман — це щось вагоме, солідне, це круто і треба про себе заявити саме в такий спосіб. Найсмішніше, що і видавцям так здається. Але це мине, коли ринок насититься й увійде в широке і стале русло, з якого його вже не вибити.

— Ще 2007-го ви сказали: «Донбас не відділиться, у них немає до того громадянської волі. Це, на жаль, ані Україна, ані Росія». Не раз бували там із виступами. Ваша версія: що робити з тимчасово окупованою територією сходу України?

— Я не озвучуватиму цієї версії. Не тому, що я чогось боюся — я просто розумію неконструктивність і непродуктивність такого «озвучування». Що зміниться? Хто я така? Нічого і ніхто — але «срачів» в Інтернеті побільшає на одну одиницю, люди знову литимуть одне на одного цистерни лайна. Навіщо? Мені здається, кожен уже визначився для себе з думкою, «що робити з окупованими Донецькою та Луганською областями».

— А щодо Криму? Часто відпочивали там. Що буде з ним, як підказує ваша інтуїція?

— Моє палке бажання повернути Крим заглушує інтуїцію.

— Виростили двох синів. Що зуміли передати їм, як вважаєте?

— Я от навмисне їх запитала про це — щоб нічого не вигадувати. Вони сказали, що я зуміла їм передати «тверезе ставлення до життя і смерті».+

— Відповідь максимально мудра. Повернімося до творчості. Банальне, та актуальне: чого ближчим часом чекати від письменниці Поваляєвої?

— Найближчим часом у видавництві «Люта справа» вийде моя поетична збірка «Вівальді на барикадах». Може, до зими допишу прозову книжку. А, може, і не допишу. Подивимося.

Людмила Таран